Від несподіванки нещасна навіть не пручалася. Лиш здивовано заокруглила й без того банькаті очі й витріщилася на юнака.

За мить, коли, злякавшись власної сміливості, він трохи попустив руки, відскочила й вліпила йому смачного ляпаса.

Від злості Алан заскочив на коня і щодуху погнав, куди очі бачать. Тварина відчула ненормальний стан вершника і стала практично некерованою. Так хлопець полетів на землю й травмував собі ногу.

Саме ця подія й викликала бурю батькового гніву. Хоч він до пуття всього й не знав. Але саме з-за цього вони з Тимуром були покарані й мусіли їхати в табори.

Сьогодні в Алана разом ще з чотирма товаришами нічне чергування. Сидячи біля розпаленого вогнища, зігрівся й задрімав. Та раптом відчув, наче брат кличе його. Так ясно почув, ніби поряд з ним сидів. Дивно…

Глянув на вечірнє зоряне небо.

«Може й там, у далекому Таджикистані, над Тимуром зараз таке ж? — подумав. — Брате, як же мені тебе не вистачає…»

Серце Алана щеміло. Адже Тимур нікому не розповів правди про Мужіїв. Усі й досі думають, що хлопці просто влаштували перегони й винні обоє. Спочатку молодший брат хотів в усьому зізнатися, але Тимур переконав, що це тільки на гірше.

— Хіба не знаєш батька? — просив. — Я й так нестиму покарання, бо був поряд і, як старший, не запобіг цьому. То ж не накликай ще гірші неприємності на наші голови.

Мимоволі Алан уявив, що Марат справді дізнався правду.

Від жаху бідолашний аж проковтнув слину й витер спітніле чоло…

Про жарти Тимура у спортивному клубі Алан теж знав. Щоправда, ідея розіграшу була все-таки Тимурова, але ключ від своєї шафки віддав йому добровільно. То ж винен так само, як і старший брат.

Але найгірше гризло душу юнака те, що недавно підслухав розмову між батьком та Мариною Митрофанівною.

«У Тимура інша мати! Як таке може бути?» — роздирало груди й розпирало голову почуте. У батька навіть не думав про це щось питати. Саме його гнівні крики в той злощасний день і привернули увагу хлопця. Тому він тихенько спустився з другого поверху й підслухав бесіду старої няні й тата.

Зрозумів — Тимур також не підозрює, що Лія не його мати. Але навіть уявити не міг, що буде носити цю таємницю у собі й спокійно дивитися братові у вічі.

Тому перед від’їздом поговорив з мамою. Мовляв, якщо батько не розкаже своєму синові правду до його приїзду — Алан не мовчатиме. І нехай потім Марат карає його, як хоче. Сам вже навчав синів бути справедливими. То ж сподівався усім серцем, що поки приїде — старший брат уже про все знатиме.

«Але ж як він сприйме це? — знову ятрили душу питання. — Чи не огорне його серце ненависть? Можливо, навіть розлюбить Лію? Відвернеться й від мене?»

Та відповіді на все це міг дати тільки його величність час…

* * *

— Серденько, ти зовсім виснажилася переживаннями за дітей, — поцілував дружину Марат.

Лія сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся перед сном.

— Через синів — душа не на місці, — якось боляче відповіла. — Та ще й Міра…

— А що Міра? — не зрозумів.

— Їде до Парижу зі своєю балетною студією, — пояснила Лія. — Їх везуть викладачі. Отже будинок на якийсь час зовсім спорожніє. Ти — зайнятий проектами, будівництвами. Що робитиму у цілковитій тиші — не уявляю.

— Ще трохи — і я привезу дітей, — нахмурився Рахімов. — Особисто віддам їх тобі з рук в руки. Навіщо так мучитися?

— Може я… — на секунду задумалася, — побуду у Мужієві кілька днів? — ніби й не почула слів чоловіка. — Займуся кіньми.

— Одна? — здивувався Марат.

Ідея жінки йому не сподобалася. Коли Лія далеко — серце не на місці. Не любив цього.

— Вірю, рідна моя, тобі нелегко. Але коли ти поруч — мені спокійніше. Мало, що з-за Тимура ночами не сплю — тепер ще й… — незадоволено похитав головою.

— Чому одна? — не зрозуміла Лія. — Там уся наша рідня мешкає. Колись, у найважчі часи, коні допомогли мені забути найстрашніше. Думаю, і зараз трохи зможу відволіктися, — попросила.

— Гаразд, — неохоче погодився. — Їдь. На вихідні я теж постараюся вирватися.

Уже два дні Лія проводила у кінному клубі зранку майже до вечора. Сьогодні, як зазвичай, повільним кроком прогулювалася на старенькій, але ще міцній Адель.

— Лія Турганова… — раптом з-за спини почула чоловічий голос.

Різко повернулася й побачила вершника, що наближався.

— Не впізнаєш? — весело запитав молодий широкоплечий, симпатичний чоловік років тридцяти семи.

Лія придивилася уважніше.

Не може бути. Вадим Гордієнко — перший красень на курсі в музичній академії.

За ним мліли всі дівчата. Та його серце цілком і повністю полонила неприступна горда Лія. Важко пережив її одруження. Чи то з великого кохання, чи з-за ображеного самолюбства — хлопець навіть грати на якийсь час перестав, так занедужав. Але дівчина цим не переймалася. Бо приводу для таких душевних переживань нікому не давала.

Його батьки — розлучені. Тато проживає в Сполучених Штатах Америки. Після закінчення сином музичної академії забрав його до себе на постійне місце проживання. Спочатку Гордієнко відмовлявся переїжджати. Кохання до Лії, хоч і невзаємне, але тримало. Та після її весілля сумнівів не залишилося. Відразу поїхав у Штати. Щоправда, в Україні залишилася його мати. То ж інколи син навідувався у гості.

— Вадиме? — не повірила власним очам. — Якими шляхами?

Востаннє бачилися, коли Лія начебто розлучилася з Маратом. Почувши новину від Ольги Степанової — миттю примчав до Києва. Проте Турганова була дуже заклопотана, подякувала за моральну підтримку і навіть не вислухала хлопця. Їй було не до того. Думала, він у столиці проїздом. До пуття й не зрозуміла, чого йому треба.

Зате він усе зрозумів. Більше не турбував…

— Ти диви, — весело розсміявся однокурсник. — Я думав, окрім свого султана ти вже нікого й не впізнаєш.

— А ти майже не змінився, — продовжила Лія, ніби й не розчула кинуту репліку. — Чудово виглядаєш. Граєш?

— Так. Музика повернула мене до життя, — на його обличчі заграла хитра усмішка.

— А ти? — глянув у очі Лії. — Не жалкуєш про свій вибір? — прямо запитав. Вони їхали на конях повільним ходом.

— Анітрішечки, — впевнено відповіла. — Я щаслива.

— То чому сумна?

Лія промовчала. Вони не були настільки близькими, щоб виливати одне одному душу. Навіщо обговорювати свої проблеми зі сторонніми людьми?

— Нещодавно я познайомився з твоїм найстаршим сином, уявляєш? — раптом змінив тему Вадим. — Мироном, здається. Досі не можу прийти до тями, який він дорослий, — посміхнувся.

— Де ви бачились? — приємно здивувалася Лія.

— В Англії, — відповів Гордієнко. — Їздив до Ольги Степанової на концерт. Ми товаришуємо. Переписуємось у соцмережах. От вирішив відвідати її виступ. Там з нею грав молодий хлопець. Турганівська школа у ньому відчувається. Кажу це, як професіонал.

— Дякую, — злегка усміхнулася у відповідь. — Мирон дуже талановитий. Ми пишаємося ним. Ти одружився? Маєш власну сім’ю? — раптом запитала.

— Хіба серце можна заставити полюбити? — відверто глянув у вічі Лії.

Їй аж ніяково стало. Не витримала, відвела погляд.

— А інші діти? — несподівано поцікавився Вадим. — Зараз тут? З тобою?

— Та де там, — зітхнула Рахімова. — Мирон — у Лондоні, Тимур — у Таджикистані, Міра — в Парижі, Алан… — теж за кордоном… Я зовсім одна.

— А чоловік? — прямо запитав колишній однокурсник.

— Він у столиці. Йому ніколи відпочивати, — серйозно пояснила. — Багато працює.

— Так багато, що не вистачає часу на дружину? — хмикнув Вадим.

Лія зупинила коня й відверто глянула на зухвалого Гордієнка, який почав переходити межу дозволеного.

— Пробач, — зрозумів, що утнув дурницю. — Я тільки хотів сказати, що на його місці не ризикував би залишати таку красу без нагляду. Твоя старенька ще осилить галоп? — весело пожартував, киваючи на Адель.

— Навіть не сумнівайся, — у відповідь засміялася Лія й ударила кобилу ногами. — Наздоганяй! — крикнула, утікаючи.

— Стій! — раптом почула у спину Лія. — Ти куди?

— Покатаємося он там! — показала на прилегле поле й погнала кобилу.

— А хіба тут можна? — здивувався Вадим, наздогнавши Лію.

Далі вершники знову рушили повільним кроком.

— Здається — не можна. Але ми з Маратом інколи дозволяємо собі порушувати правила.

— Це тому, що у вас власні коні, — пояснив Гордієнко. — Коли вони у ваших руках, клуб не несе за них відповідальності.

— Розслабся і насолоджуйся прогулянкою, — байдуже кинула у відповідь. — Краще розкажи, кого з наших бачиш? З ким спілкуєшся?

— З багатьма, — задумано дивлячись перед собою, відповів Вадим. — Майже всі продовжили музичну кар’єру. Шкода, що ти…

— Нема чого жаліти, — обірвала Лія. — Ти бачив тільки Мирона і вже залишився враженим. Познайомився б з іншими моїми дітьми — зрозумів би повноту родинного щастя. Якби я тисячу разів мала вибір між музикою і щасливою сім’єю — усі тисячу разів вибрала би друге. Повір.

— Вірю, — голосно зітхнув Вадим. — Я теж вибрав би… — майже прошепотів. — Та не судилося…

— Що ти кажеш? — не розчула Лія.

— Кажу, може увечері зустрінемося? — раптом запропонував. — Прогуляємося містом? Побалакаємо про старі студентські часи?

— Я — заміжня жінка, — сказала, як відрізала. — Не забувайся.

— Боїшся, що твій бусурман кривим ножем проштрикне мені серце? — боляче засміявся однокурсник. — На їхніх жінок навіть дивитися заборонено, так?

— Що ти вигадуєш? — скривилася Лія. — Ми з тобою — друзі. Немає нічого поганого в тому, що спілкуємося. Але ввечері нехай містом гуляють закохані.

Вадим промовчав.

Згадав, як буквально перед весіллям спеціально зустрів Рахімова і наважився відкрити йому очі на голу правду. Мовляв, той застарий для неї. А він, Вадим, кохає цю дівчину з першого курсу. Зробить усе для її щастя. Дасть можливість розвиватися в музиці. Адже це — головне для творчої людини. Так вважають і Турганови. А що може запропонувати їй Марат? Гроші? Золоту клітку? Бо за що ще можна полюбити на дванадцять років старшого чоловіка?

Реакцію Рахімова молодий студент запам’ятав на все життя. Налиті злобою очі Марата досі сняться йому ночами. Роками навіть близько до Лії не підходив, аби не потрапити в поле зору її гарячокровного чоловіка. Деколи Вадима аж страх обіймав, як мила, тендітна, слаба дівчина може жити з таким… Але своє місце запам’ятав добре.

Наблизитися насмілився лише, коли вона начебто розлучилася. Проте відчув, що непотрібен, тому непомітно зник з її життя. Відпустив змучене невзаємним коханням серце, зустрів дівчину-американку, яка допомогла забутися, повернула до музики. Живуть разом уже більше десяти років. Офіційно неодружені, без дітей, як то модно у сучасному світі.

З Україною Вадима пов’язувала тільки мати. Вирішив і цю ниточку розірвати. Зараз приїхав, щоб оформити документи й забрати найріднішу до себе за океан.

Але не витримав. Як тільки ступив на рідну землю — ноги понесли у Мужіїв. Знав, що Лія часто тут буває: коли з дітьми, коли з чоловіком. Він не підійде. Просто гляне на неї збоку, помилується наостанок. Адже більше у ці краї не повернеться.

Проте сьогодні, коли побачив її на полі — у серці знов заворушилося старе, майже забуте почуття. Перед тим, як наважитися під’їхати — тисячу разів обернувся навколо й переконався, що вона — сама, без своєї другої половини. Навіть уявити не міг, що вони так спокійно їхатимуть на конях поруч, як старі добрі друзі й безтурботно розмовлятимуть.

З кожною хвилиною сміливості у Вадима більшало. Нехай Рахімов навіть побачить їх разом. Гордієнко уже не молодий двадцятирічний юнак, якого так просто можна залякати одним своїм виглядом. Нехай побіситься…

— Рада була побачитись, — сідаючи у новеньке червоне Пежо, на прощання усміхнулася Лія. — Щобільше часу минає після закінчення академії, то ціннішими стають друзі. Нехай тобі щастить в Америці. Не пропадай.

— Я ще трохи побуду в Мужієві, — подаючи руку на прощання, мовив Вадим. — Завтра знову навідаюсь сюди. Ти прийдеш?

— Подивимось, — загадково відповіла.

Завела машину й поїхала додому.

Гордієнко провів Лію закоханим поглядом. Він ще довго не міг зрушити з місця.

«Вона — розкішна. Роки тільки прикрашають цю жінку. І не важливо, що заміжня, що мати чотирьох дітей, що кохає свого чоловіка. Нехай би лише подивилась з теплотою, ніжно озвалася…» — важко подумав.

Завтра він знову прийде у кінний клуб, щоб хоч глянути на неї, побути поруч, ненароком торкнутися руки.

Цього, виявляється, досить…