Це окриляє…

Наступного дня, коли у стійлі конюшні Лія одягала вудила на коня Рашида, раптом відчула, як сильні чоловічі руки обняли її стан і міцно притисли до себе. На своїй шиї відчула дотик пристрасних гарячих уст…

Від несподіванки скрикнула, вирвалася й відскочила під стіну.

— Марате?! — не могла повірити, коли обернулася.

Прямо перед нею з широко розплющеними від здивування очима, стояв, ошелешений дивною реакцією жінки, Рахімов.

— Ліє? Що з тобою? — підняв брови. — Хіба на моєму місці міг бути хтось інший?

— О, Господи! — голосно зітхнула, кидаючи з рук спорядження для коня. — Ти ж казав, що приїдеш тільки на вихідні. Я зовсім тебе не чекала.

— Я й не планував раніше, — обіймаючи дружину й занурюючи уста в її м’яке волосся, прошепотів Рахімов. — Але вчора мені раптом стало так неспокійно на серці, що ледь втримався, аби вночі не рушити в дорогу. Дивне відчуття, наче віддаляєшся, хтось намагається торкнутися твоєї руки. Враження, ніби я тримаю, а ти відпускаєш… Всередині така тривога… Маячня якась…

— Маячня? — хитро примружила очі Лія. — То чому ж ти відклав усі справи й примчав, наче пожежу гасити? Ревнуєш?

— Ліє… — серйозно глянув на дружину Марат. Очі його потемніли й стали глибокими, якимись аж бездонними. На мить їй здалося, що в них можна впасти, наче в страшне провалля…

— Не жартуй такими речами, — нахмурився. — Бо навіть не уявляєш, як міцно я тримаю твою руку, — попередив. — Ти — моя жінка. Хіба можу комусь дозволити торкнутися тебе? За це я вбити готовий.

Від почутого в її душі аж похололо. Здалося, наче він не дивиться, а колючою кригою покриває. Згадала, як учора вони з Вадимом безтурботно каталися на конях за межами клубу. Якби Марат несподівано навідався на день раніше… О-ох! Аж мурашки по шкірі пробігли…

Але швидко опанувала себе.

— Міцно тримаєш, кажеш… — якось боляче усміхнулася. — Ми з тобою і справді одне ціле. Відчуваємо на відстані. Наче одна плоть. Коли ти займався японцями… Святкували той контракт… — на мить замовкла й відвела погляд.

Рахімов насупив брови й застиг в очікуванні якогось откровення. Мимоволі згадалася Ковальова.

— Тої ночі я не спала, — важко продовжила. — Намагалася виключити свідомість, але не виходило. Під ранок, геть виснажена, забулася на якийсь час. Раптом, крізь сон, відчула, як всередині закололо, ніби хтось розпеченим ножем проштрикнув. Тоді побачила картину: ми удвох — посеред безкрайньої пустелі. Ти міцно тримаєш мене за руку, але я… Не з плоті й крові, а з піску… Несподівано піднявся сильний вітер. Він почав роздувати пісок. Я зникала… Ти намагався втримати, врятувати. Але за мить з твоїх долонь злетіли останні мої піщинки… Далі прокинулася. Злякалася побаченого. Хотіла тобі зателефонувати, але помітила непрочитане повідомлення з невідомого номера: «Сумнів — затьмарює розум. А розум — примусить замовкнути серце…». Надіслане близько години тому. Все на мить зупинилося… Завмерло… Я відчула, що ти… на порозі зради… Готовий ступити за межу… — глянула прямо йому у вічі.

Настала тиша.

Марат не реагував.

Стояв, наче громом уражений.

— Незабаром ти повернувся, — важко продовжила Лія.

Вона не хотіла цієї розмови, але якщо вже чоловік сам заговорив про вірність…

— Не роздягаючись, ліг поряд зі мною. Пригорнув до себе. Я вдала, що глибоко сплю…

— Що? — раптом скривився, мов від нелюдського болю, Марат.

Його очі ще більше розширилися. Якщо вони дзеркало душі, то страшно уявити, що відчував у цю мить. Все змішалося до купи: гнів, страх, любов…

— Що я чую? — повільно взяв її обличчя у свої долоні й наблизив до себе. Впритул глянув у налякані очі.

— Ліє… Ти наче гострою стрілою проштрикнула мене наскрізь… — говорив виважено, напівпошепки. Кожне його слово виражало біль, жаль… — Стільки років минуло, а досі не зрозуміла, що означаєш для мене? Ти — моя душа, мої очі, якими бачу цей світ, мої легені, якими дихаю, моя радість, моє щастя. У моєму серці ти на такій висоті, що навіть діти туди не дотягнуться. З ким себе порівнюєш? З отією… — знову скривився й підвищив тон. — Яка межа?! Який поріг?! Що, якби й ступив туди, га?! Там — порожнеча. Що вона міняє?

— Але ж не ступив, правда? — тремтячим голосом, хвилюючись, тихо запитала. У її очах було стільки надії, що Рахімова пробрало аж до кісток.

Це не давало їй спокою багато місяців. Старалася забути, але не виходило. Нарешті настав момент істини. Якщо тої ночі був з іншою — не приховуватиме правди. Ох, як важко душі.

Мимоволі згадала Володіну.

— О, Небо! — не витримав і закричав Марат. — Це так важливо для тебе?! Не ступив!!! Нащо мені блукати у сухій пустелі, якщо поряд — зелений квітучий рай? Боже, що ти собі надумала? — міцно притис дружину до себе. Відчув, як вона тремтить, поцілував у голову. — Колись я вже казав: ти — моя єдина на цьому й тому світі, — пом’якшав. — Це ніколи не зміниться. Навіть не мрій. Які б вітри не дули — ніщо, ніхто, нікуди не забере тебе від мене.

— О-о, коханий, — полегшено зітхнула й притислася до чоловіка. — Єдиний мій. Побудеш зі мною кілька днів? — благально глянула на нього.

— Ні, радосте моя, — заплющивши від насолоди очі, поцілував дружину. — Я забираю тебе негайно, — ніжно усміхнувся, витираючи її зволожіти очі. — Більше й на хвилину не залишу наодинці з такими думками. Завтра рушаю в Таджикистан по Тимура. Квиток на літак до Душанбе вже заброньовано. Досить. Пора всіх повертати додому.

Окрилений вчорашньою зустріччю, Вадим не йшов, а буквально летів до конюшні. Він уже побачив припарковане червоне авто Лії. Значить, вона тут. У його руках красувався скромний, але такий милий букет польових квітів. Купив по дорозі, у бабусі, яка торгувала на тротуарі. Раніше на такі речі навіть уваги не звертав. Але сьогодні все наповнювало душу радістю.

Та раптом… від побаченого аж завмер на місці.

Лія не сама!

Її цілує чоловік. Обнімає свою кохану, гладить волосся, насолоджується нею, щось солодко нашіптує на вухо.

То Рахімов.

Вадим упізнає його й через сто років.

Відчув, як усередині обірвалася остання струна, завдяки якій мелодія любові все ще звучала в його душі. Як його крихке серце упало, немов з великої висоти, й розлетілося на тисячі дрібненьких шматочків, які вже ніколи не зібрати, не скласти воєдино. Немає більше ілюзії кохання, немає надії…

Заплющив очі, міцно стис повіки, мов від страшного болю.

Повільно опустив квіти на підлогу. Тихенько розвернувся й поплентався геть, від гріха подалі.

Єдине втішало: Лія справді щаслива. Треба тільки бачити її очі, коли дивиться на Марата, і все стає зрозуміло.

Кажуть, з роками любов подружжя переходить у звичку просто бути поряд, зникає вогонь бажання, залишається обов’язок перед дітьми, родиною. Та це не про Рахімових. Очевидно, що у їхніх серцях палає такий вогонь, наче й не було тих сімнадцяти років, наче лише вчора покохали. У цьому трикутнику він абсолютно зайвий. Немає сенсу залишатися й на день. Сьогодні ж їде за матір’ю, купує квиток на літак і зникає назавжди…

* * *

— Ас-Саляму алейкум, — привітався на рідній мові Марат з двоюрідним братом Ісмаілом та його родиною, коли приїхав у гори за Тимуром.

— Алейкум ас-Салям, брате, — обнімаючи гостя відповів господар. — Як долетів?

— Слава Всевишньому, все гаразд. Вже побував у Рашида, — усміхнувся, демонструючи на собі тутешній одяг. А де?… — не знайшов очима Тимура.

— Над урвищем, — опустивши очі, тихо Ісмаіл. — Хоче побути наодинці…

— Точніше — не хотів мене зустрічати, — примружив очі Марат.

Брат не відповів.

Рахімов мовчки заскочив на коня й подався у гори. Пояснювати, де його дитина, потреби не було. Адже знав тут кожен сантиметр.

Ще здалеку помітив постать Тимура, який сидів на краю прірви й дивився кудись у далечінь. На тупіт, що наближався, хлопець не реагував. Відчував, що це батько, тому не обертався. До зустрічі явно був не готовий.

Марат зіскочив з коня.

Повільно підійшов до сина. Сів поруч.

Обоє мовчали. Ніхто не наважувався порушити тишу.

— Гарне місце, — несподівано першим озвався Тимур, не відриваючи погляду від далекого обрію.

— Гарне, — коротко відповів Марат і подивився на хлопця.

— Знаєш, чому я люблю його?

— Чому? — поцікавився батько.

— Під ногами — безодня, над головою — небо. Відчуття, що ти на межі, — не по-дитячому відповів син.

— Відчуття, що на межі… — задумано повторив Рахімов. — Який же ти в мене вже дорослий, — легко усміхнувся. — А знаєш, чому я люблю це місце? — раптом запитав сина.

Тимур глянув на батька.

— Стоячи тут, відчуваєш себе на вершині. Так близько до неба… Здається, досяг омріяної висоти. Але прірва внизу застерігає, не дає забути, що ти — на краю і щомиті можеш опинитися на самому дні. Щораз, коли мене охоплює відчуття самовпевненості й гордості за те, чого досяг — я згадую це місце й покірно опускаю голову перед Богом.

— Чому ти не сказав мені? — дивлячись батькові прямо у вічі, нарешті задав головне питання Тимур.

Марат зрозумів — мова йде про Ілону.

Підняв голову й подивився на блакитне небо.

Серцем відчув — десь звідти вона дивиться зараз на них, спостерігає і також чекає від нього відповіді…

— Спочатку вважав, що час ще не настав, — повільно мовив. — А потім… зненацька зрозумів, що той час уже й минув… — важко зітхнув.

— То ж, якби не Рашид, я б ніколи й не дізнався? — скривився Тимур.

— Чому ніколи? — посміхнувся Марат. — От через тиждень би й дізнався, — незрозуміло якось відповів.

— Як? — здивувався син.

— Алан, — пояснив батько. — Він підслухав одну розмову, з якої все зрозумів. До мене боявся підійти, але матері буквально ультиматум поклав. Мовляв, допоки я повернуся з табору — брат повинен знати правду, уявляєш? — розсміявся Рахімов.

— Ні, — у відповідь щиро усміхнувся Тимур. — Здається, він там геть страх утратив.

— Хоч не кажи, — підтримав батько.

— Брат… — задумано промовив Тимур і знов задивився у далечінь. — Як же я за ним скучив…

Розчулений Марат ухопив сина за потилицю, притяг до себе й міцно притис до грудей…

* * *

— Хіба мама любить білі лілії? — здивувався Тимур, коли вже в Україні з батьком їхали машиною додому й зупинилися біля квіткового магазину. — Ти ж їй, скільки я пам’ятаю, тільки червоні троянди даруєш.

— Це не для Лії, — серйозно відповів Марат, кладучи букет на заднє сидіння автомобіля. — Дорогою заїдемо в одне місце…

Заінтригований син більше нічого не питав, лише спостерігав.

За годину Рахімов зупинився біля кованих воріт одного з міських кладовищ.

— Пішли, — сказав, беручи квіти й зачиняючи машину на сигналізацію.

Тимур мовчки йшов поруч, нічого не розуміючи. Його дідусь і старший братик поховані в іншому місці. А тут він досі ніколи не бував.

Пройшовши далеко у глибину кладовища, Марат раптом зупинився біля дорогого чорного надгробного пам’ятника із зображенням молодої жінки.

Мовчки нахилився, вийняв засохлі квіти з гранітної вази й поклав туди свіжий букет.

— Ну привіт, Ілоно, — глянув на фотографію, наче до живої людини звернувся. — Час настав. Я привів тобі сина.

Обернувся й глянув на закляклого від несподіванки Тимура.

— Це в-вона? — несміливо перепитав хлопець, не відриваючи очей від фотографії.

— У тебе її очі, — важко посміхнувся батько.

Юнак повільно підійшов ближче, обережно торкнувся пальцями холодного зображення.

— Гарна, — майже прошепотів. Його широко розплющені очі волого заблищали…

— Вона не любила мене? — боляче глянув на тата. — Рашид казав…

— Кажуть, що про мертвих говорять добре, або ніяк, — по-філософськи відповів Марат. — Вона мріяла бути щасливою… Але по-своєму… Шкода…

— Розкажи про неї, — раптом попросив Тимур.

— Мої почуття були якимись батьківськими, — спробував пояснити Рахімов. — Хотів захистити, допомогти… Та їй цього було мало. А на більше я був не здатен. Ось і плачевний результат.

— Ти часто тут буваєш? — поцікавився хлопець.

— Інколи, — зітхнув у відповідь. — Все почалося з твого першого кроку. Я був дуже щасливим. Чомусь згадав про Ілону, — глянув на фотографію. — Попросив Ларису показати де вона похована. Коли приїхав на могилу — зрозумів, що окрім її подруги, яка відвідує це місце один раз на рік — тут ніхто не буває. Все поросло колючим терном. Дерев’яний гнилий хрест зламався й лежав поряд. Серце стислося. Хіба у такому стані має бути могила матері моєї дитини? Нехай я не любив її, але доля все ж таки пов’язала нас, — перевів погляд на сина. — Тому замовив пам’ятник, привів тут усе до ладу. Тепер нечасто, але приїжджаю й розповідаю їй про твої досягнення. Вона знає все… — щиро усміхнувся.