— Що сталося? — аж перелякався Марат. — Все гаразд?

— Так, — важко усміхнулася. — Діти, стреси, переживання…

— Ну все. Заспокойся. Увечері розтоплю нашу сауну, — погладив дружину. — Розслаблю тебе трохи, а то геть морально виснажилася, — пригорнув до себе.

* * *

Через два з половиною тижні цілою родиною повернулися з невеличкої подорожі країнами Європи.

Лія обожнювала чоловіка за те, що, не зважаючи на зайнятість, сімейні питання у нього завжди були на першому плані. У тому числі й відпустки. Рахімов багато працював, але й умів гарно відпочивати. Окремо виділяв час для дружини.

Побували у найкращих місцях. Кілька днів провели разом з Мироном.

Одного вечора син таки поговорив з батьком про Єлизавету.

— То ви разом уже цілий рік? — якось задумано уточнив Марат, задивившись з круглої тераси готелю на вечірнє місто.

— Так, — підтвердив Мирон. — Я не поспішав. Хотів переконатися в її почуттях, перевірити, наскільки все серйозно.

— І як? — не відриваючи очей від миготливих вогників удалині, спитав Рахімов. — Переконався?

— Переконався, — твердо відповів.

— Довго ж ти переконуєшся, — нарешті глянув на сина. — Мені колись вистачило кількох днів, — хитро примружив очі. — Значить, твоя скрипалька терпляча… Лія на сьомому побаченні вже не витримала й скочила під машину, — широко усміхнувся. — То ж вибору у мене, як розумієш, не було. Цінуй її, — не попросив, а наказав. — Розкішна, гарна жінка — то є щаслива жінка. А щастя жінки — в руках її чоловіка. Тут знайомитися не будемо. Коли матимете можливість — приїжджайте додому, — дозволив. Тоді обійняв сина й пішов з тераси.

Мирон полегшено зітхнув. Немов виконав якусь нездійсненну місію…

— У його віці я навіть уявляти не хотів своє одруження, — лежачи у ліжку, перед сном ділився своїми враженнями з Лією Марат, коли повернулися в Україну. — Де мої двадцять три роки?… — закотив очі. — Кожен раз — інша красуня. Навіть усіх облич не пам’ятаю… Пробач, люба, — мимоволі глянув на ошелешену відвертістю чоловіка дружину.

— А ще безкінечне навантаження на прогорілій фірмі, — додала Лія. — Днями й ночами, наче віл, трудився, аби підняти з колін майже збанкрутілу компанію…

— Точно, — обняв кохану. — Був сильно зайнятий. Ніколи там було в обличчя вдивлятися, — ледь стримав сміх, потопивши уста у запашному волоссі жінки.

— Стосовно Алана й Тимура, — за хвилину серйозно продовжив.

Миттю відчув, як Лія напружилася.

— Хочу, аби почали вивчати японську мову, — повідомив.

— Навіщо? — здивувалася. — Адже вони й так справжні поліглоти: англійська, таджицька, не кажу вже про українську й російську. І всіма цими мовами володіють вільно.

— Це, безперечно, моє суб’єктивне бачення, але вважаю, що майбутнє за такими технологічно розвиненими країнами, як Японія. Якщо вестимуть серйозний бізнес — у майбутньому змушені не наздогнати мене, а перевершити.

— Але де ж вони її вивчатимуть? — не розуміла.

— Я знайшов репетитора, який займатиметься з ними індивідуально.

Лія повільно піднялася, обперлася на лікоть, зупинила на Маратові важкий погляд.

— Її звуть Кіра Ковальова? — із завмиранням серця запитала. Ще тоді з’ясувала, кому належить телефонний номер, з якого прийшло нічне повідомлення.

— Ні, — різко, коротко, без пояснень відповів чоловік. — Його звуть Йоса Ґьокудо. Японець, живе у Києві. Мову знає досконало.

— Добре, — полегшено зітхнула й лягла на груди чоловікові. — Не хочеться довіряти дітей будь-кому. Якщо ти його вибрав, значить, він — найкращий. Нехай займається.

— Моя трояндочко… — ніжно прошепотів Рахімов, обіймаючи Лію. — Ніжна моя квіточко…

Тої ночі вона довго крутилася, не могла заснути. З голови не виходила Кіра. Чула, що дівчина у пошуках роботи. Редакція газети, в якій працювала, без пояснень звільнила нещасну. «Вавілон» теж відмовився від її послуг, як перекладача з японської мови. Тоді, у Мужієві, Марат точно зрозумів, з чийого номера надійшло філософське смс. Лія хвилювалася, бо добре знала характер свого чоловіка… Аби лише тим і обійшлося…

— Ця мова надзвичайно важка, — пояснював подружжю Рахімових репетитор, коли прийшов до їхнього дому. Чоловікові було років за сорок. — Я можу почати з незначних азів, але, щоб продовжувати — треба мати бодай якусь уяву про її звучання, вимову, жести.

— То принесіть якісь записи й прослуховуйте, — не могла зрозуміти Лія, до чого веде вчитель.

— Це можна, — погодився Йоса. — Але ж ви хочете, щоб ваші сини не просто розуміли японську, а вільно нею володіли, правда?

— Звичайно, — підтвердив Марат.

— Тоді вони мусять почути її в оригіналі, побачити, жести, що використовуються при її вимові, вдихнути менталітет людей, для яких вона рідна… — намагався пояснити.

— Тобто, ви вважаєте, що досконало вивчити чужу мову можна тільки на території тієї країни, де на ній розмовляють? — почала здогадуватися Лія, до чого веде репетитор.

— В ідеалі — так, — вже жвавіше відповів. — Але не обов’язково там знаходитися весь час. Хоча б один раз у рік на кілька тижнів. Проте, дуже важливо почати саме з цього.

— Це виключено, — різко піднявся з-за столу Марат і підійшов до вікна. — Я не маю можливості покинути справи й сидіти з дітьми у Японії. Лію також не відпущу.

— Але ж вони вже не діти, а підлітки, — несподівано підтримала учителя дружина. — Ґьокудо — дорослий чоловік. На якийсь тиждень можуть поїхати. Чому ні?

— Я теж мав на увазі, що сам з ними поїду, якщо дозволите, — пояснив репетитор. — Вони вже великі хлопці. Навіщо зайві няньки?

— Ви розпочинайте свої ази, а там видно буде, — не обертаючись, суворо відповів Рахімов.

— Чому ти так переживаєш? — не розуміла Лія, коли залишилися з чоловіком наодинці. — Адже сам казав, що це не просто забава, а серйозне вивчення мови на перспективу. У такому разі треба взяти з цих занять максимум. Я з ним згідна. Справді розумний, освічений чоловік. Правду каже.

Марат мовчав.

В душі був згідний з тим, про що говорили Йоса і Лія. Але якесь незрозуміле відчуття тривоги стисло його серце при думці, що діти поїдуть у ту Японію. Не міг пояснити. Щось ніби тримало, не відпускало… Про таке й дружині не скажеш, і не відмовишся від занять, які сам придумав. Складно все якось… Треба час, щоб добре обміркувати ситуацію.

Але час ішов, а Марат мовчав.

Не відмовлявся — й не погоджувався.

— Так довго ти ще не думав над жодним рішенням, — якось ввечері зайшла в його домашній кабінет Лія.

Рахімов сидів у повній тиші, закинувши голову на спинку дивана. Вже за північ, а він ще не лягав.

— Я ще посиджу, — не розплющуючи очей, відповів слабим голосом. — Ти засинай. Залиш мене одного.

— Як знаєш, — поцілувала чоловіка на ніч. — Моя думка тобі відома. Я повністю довіряю цьому чоловікові. Все буде добре. Не варто так хвилюватися.

Рахімов не відповів.

Важкі думки геть виснажили його…

* * *

Хлопці жили в Японії уже більше місяця.

Їх прийняла сім’я бізнесмена, який співпрацював з Рахімовим.

Зранку до вечора юнаки слухали чужу мову, спостерігали за жестами, мімікою при вимові окремих слів. Навчалися важкому письму ієрогліфів.

Досвід, отриманий у цій країні, виявився дійсно цінним. Алан з Тимуром вже багато розуміли. Настав час повертатися додому.

Завтра на світанні повинні встигнути на літак, отже полягали раніше.

Раптом посеред ночі Тимур прокинувся, відчуваючи, що задихається. Глибокий кашель рвав горло. Кожен вдих обпікав легені. Очі розплющити не міг, бо різкий біль відразу склеював повіки.

Перемагаючи страшне печіння, насилу все ж розплющив очі. Те, що побачив, шоком назвати мало.

Кімната була повністю заповнена нестерпним їдким густим димом. Через дверний отвір всередину вривалися вогняні язики, що з тріскотом нищили все не своєму шляху.

У перші хвилини Тимура охопив жах і відчуття безвиході — все це скидалося на страшний сон.

— Алан! — раптом згадав.

Миттю навпомацки кинувся до братового ліжка.

Хлопець міцно спав.

— Прокидайся! — закричав Тимур. — Пожежа!

Молодший брат повільно встав з ліжка.

— Що? — відразу не міг зрозуміти. — Що це?

— Горимо! — кричав старший.

— Як?! — налякався Алан.

— Не знаю, — кашляючи, ледве відповідав Тимур. — Я випадково прокинувся. Здається, в полум’ї цілий будинок. Всередині тихо. Значить усі, або встигли вибігти на вулицю, або почаділи. На сходах ще можна пройти, але залишилися секунди, то ж давай — миттю до виходу! — першим кинувся.

Майже добіг до дверного отвору, коли помітив, що Алан не зрушив з місця. Він стояв під вікном і дивився на балку, що прогорала посеред стелі. Не знати в яку секунду вона впаде. Не ризикував.

— Алане! — щосили крикнув. — Чого закляк?

— Я не встигну! — закричав у відповідь молодший брат. — У тебе ще є шанс. Біжи швидше сходами, так хоч один врятується. А як ні…

Тимур глянув на вихід.

Брат правду каже, якщо він зараз рвоне донизу — точно виживе. Але… Прямо над головою Алана догорала інша балка, яку той не помічав. Ще секунда і вона впаде прямо на нього.

Одним блискавичним ривком, мов натренований гепард, скочив через усю кімнату і… щосили виштовхнув брата у дерев’яне вікно, приймаючи на свою голову велике обгоріле дерево. З розбитого вікна у кімнату хлинуло повітря, що спричинило сильний протяг і заповнило приміщення ясним полум’ям…

Очманілий від удару об зелений газон Алан, за кілька секунд оговтався. Поряд чулись крики. Ревучи сигналізацією, під’їхали пожежні машини.

— Тимур! — миттю прийшов до тями й глянув на вікно другого поверху.

Там усе палало. Вижити шансів не було.

— Бра-ате-е! — кинувся до входу в палаючий будинок. Та раптом чиїсь сильні руки схопили його й не дали забігти у пекло.

— Ні-і! Відпустіть! Там мій брат! — виривався з останніх сил. — Ви не розумієте! На своїй японській мові нічого не розумієте! Бра-ате! — безсило опустився на коліна.

— О-о, Боже Всевишній! Тимуре! Ні-і! Ні! — кричав Алан, роздираючи, й без того обпечені руки, об тверду землю. — Що ж я дома скажу?! Як дивитимусь в очі батькам?! Чому лишився живий?! Чому-у?!!! — безсило спостерігав, як догорав будинок.

Наступного дня, у лікарні дізнався, що у пожежі загинули Тимур і Йоса.

— Ми змушені офіційно повідомити вашу родину про трагедію, — пояснила перекладачка неповнолітньому Аланові. — Тому ваша присутність при розмові — обов’язкова.

Марат уже й так не знаходив собі місця. Навіть вечеряти не вийшов зі свого домашнього кабінету. Адже його діти і Йоса не сіли на літак. Зв’язку з ними також не було. Рахімов підняв на ноги консульство й Міністерство закордонних справ, але інформації про їх місцезнаходження поки не отримав. Усі тільки заспокоювали. Не відповідав і бізнесовий партнер, у якого мешкали хлопці. Серце батька розривалося…

Щоб заспокоїти Лію, сказав, що діти затримаються ще на кілька днів, а у нього невідкладні справи, які мусить вирішити негайно, тому заклопотаний.

Але дружина підозрювала, що не все гаразд. Тому сиділа у вітальні й, не відриваючи очей, дивилася на двері його робочої кімнати. Раніше їй уже доводилося бачити стан чоловіка, коли вирішував складні робочі питання. Тоді він також відсторонювався, ніхто не мав права навіть на очі йому потрапляти.

Але тепер все якось інакше…

Він наче крізь людей дивився. Нікого не помічав. Мов поранений звір, метався по кімнаті, не відпускаючи з рук телефонної слухавки.

Нарешті різко відчинив двері й попрямував до виходу з будинку.

Раптом телефон у його руці завібрував.

Миттю зупинився.

— Так! — коротко і голосно відповів. — Я! Слухаю уважно! Хто?! Кажіть!

Кілька секунд панувала мертва тиша.

Рахімов мовчки тримав слухавку біля вуха й важко дихав. Очі його неприродно розширювалися, губи затрусилися…

Відчувши недобре, Лія піднялася з дивана.

Раптом його телефон випав на підлогу й голосно дзенькнув металевим корпусом. Рука ж так і залишалася біля вуха.

— Марате! — закричала перелякана Лія. — Що?! — підбігла до чоловіка. — Господи! Що сталося?!

Хапаючи повітря, мов риба без води, Рахімов повільно опустився на коліно.

— Коханий!!! О, Боже милостивий!!! — підхопила й намагалася втримати. — Що з тобою?! — гірко плакала до смерті налякана жінка. — Викличте негайно швидку-у!!! — щосили заверещала на весь будинок.

Марат отямився уже в лікарні.

Важко розплющив очі.

На ньому купа дротів і трубочок.