Поряд Лія. Тримає його за руку. Одягнена у чорному…

Знову міцно стис повіки.

— То це правда? — ледь чутно прохрипів.

— Тіла… Чи те, що залишилось… Привезуть за тиждень, — важко промовила. — Багато тяганини з документами. Інша країна. Все вирішується через консульство. Не хвилюйся зараз, — ковтаючи сльози, погладила миле обличчя. — Бережи сили. Вони ще нам знадобляться.

Через вісім днів провели поховання.

Вже майже ніхто не мав сил плакати над труною.

Важкий тиждень очікування висмоктав із рідних останні сили. Сльози закінчилися.

Батьки стояли, мов живі тіні.

Із кладовища Марат поїхав раніше.

Лія зрозуміла. Додому він зараз не повернеться. Якийсь час побуде наодинці.

Дорогою заїхав на кладовище до Тимурової матері. Чомусь саме у цей день йому захотілося поговорити з нею востаннє. Відчував, що нитка, яка роками зв’язувала їх — розірвана.

— Ну, привіт, Ілоно, — сідаючи поряд, тихо промовив. — Ніколи не думав, що дякуватиму тобі за той безумний вчинок. Зла не тримав, але… зрозуміти теж не міг. Та зараз, здається, нарешті розставлені всі крапки над «і». Багато разів у молитві питав Бога, чому ти завагітніла. Якщо мені судилося мати дітей з Лією, навіщо він подарував мені сина від тебе? Тепер розумію… Тимур прийшов у цей світ дитям гріха, виконав свою місію — врятував брата і відійшов дитям світла. Якби не він… Мій хоробрий, сміливий, відчайдушний хлопчик… — із сильних батькових очей покотилися сльози. Обняв голову руками. — Всевишній — свідок, я любив його усім серцем. Бачив у ньому спадкоємця. На цьому світі дав йому усе, що тільки міг. Спочатку була думка поховати його тут, біля тебе. Але ні… Він — Рахімов. Тому лежить поряд зі своїм дідом Фархадом і старшим братом. Там колись лежатиму і я… Але… Боже… Він такий молодий… — важко дихаючи звів засльозені очі до небес Марат. — Йому було жити й жити… Шкода… Зараз він там, де ти й хотіла, — повним розпачу й жалю поглядом обміряв холодну фотографію. — Поряд з тобою. Бережи його. Хоча… — важко усміхнувся. — Знаючи Тимура, скоріше він берегтиме тебе…

— Тату! Таточку! — закричала Міра, коли вдома всі сиділи за сімейним столом і поминали Тимура.

Дівчинка вискочила з-за столу й підбігла до батька. Сумно обняла.

— Марате? — нічого не розуміючи, піднялася Лія. — Пробач, рідний, ми почали без тебе, — підійшла до чоловіка. — Я й не думала, що ти приїдеш.

— Чому? — здивувався Рахімов.

— Я… Д-думала, ти поїхав у будинок печалі…

— Чому я маю тікати? — обняв дружину. — Від кого? Хіба твій біль менший за мій? — важко глянув у її виснажені горем очі. — Хіба когось із присутніх не болить серце так само, як мене? — подивився на свою сім’ю, яка зібралася за столом.

— О-о, милий… — погладила його змучену голову Лія.

Вже ввечері, коли піднялися у свою кімнату наважилася відкрити чоловікові найсокровенніше.

— Я дізналася не дуже вчасно, тому мовчала. Нехай одне завершиться, а потім розпочнеться інше, — казала щось незрозуміле.

Марат напружився.

«О, Всевишній, що ще?» — застукало в його голові.

Відчував, що не витримає вже й найменший викид адреналіну. Серце на межі…

Зупинив на жінці здивований, важкий погляд.

— Я… У нас буде дитина, — поклала його руку собі на живіт. — Я вагітна, — сумно усміхнулася. — Думала сказати пізніше, але… Нехай у цьому океані печалі, що поглинув тебе з головою, буде хоч крапля радості…

Очі Марата засвітилися гірким щастям.

Під час смерті однієї дитини дізнатися про народження іншої…

Важко уявити, що має відчувати людина.

— Марате? — раптом не зрозуміла.

Його очі стали немов скляні, погляд застиг десь далеко, рукою він ухопився за груди.

— Печ-че, — ледь чутно прохрипів, щосили притискаючи руку. — Сер-це, дих-нути не мо-жу, т-так печ-че, — ледве видавав по слову, буквально синіючи на очах.

— Марате-е!!! — заверещала Лія. — Ти чуєш мене!!! Марате!!! Била по обличчю. Несіть нашатирний спирт! О-о, Господи!!! Та що ж це таке? Він зовсім не реагує!

— Подіяло! Подіяло! — чулись інші голоси. — Він прокидається!

— Та де ж там прокидається! — кричала Лія. — Йому досі сниться кошмар! Він стогне! Марате! Ти чуєш?! — трясла головою чоловіка. — Та вийди ж з цього сну, заради Бога! Повернися до реальності! Ну! Давай! О, Сило Небесна, допоможи!

— Заспокойтесь, Ліє Роланівно, — почувся голос Марини Митрофанівни. — Він справді прокидається. Все гаразд.

Рахімов важко розплющив очі.

— Нарешті! — майже плачучи, голосно видихнула Лія. — О-ох! Як же ти нас налякав! — крізь сльози випалила, підвищуючи голос на чоловіка. — Весь будинок серед ночі на ноги підняв! Казала ж тобі ввечері: лягай спати! — незвично сердито виховувала чоловіка. — Та ж ні! Іди, залиш мене одного… Я ще подумаю: чи відпускати хлопців у ту кляту Японію, хай їй грець! От і результат! Накрутив собі таке кіно у голові, що ми ледь не збожеволіли! Наступного разу… — зціпила зуби.

— Щ-що відбувається? — нічого не розуміючи, важко запитав Марат.

Лія у нічній сорочці, а була в чорному одязі.

Він у своєму кабінеті на першому поверсі, одягнений по-домашньому, а щойно був у спальні в похоронній одежі.

Поряд налякані обличчя Марини Митрофанівни, Міри…

— Таточку! — раптом кинулася йому на шию донька. — Ти так кричав, що було чути на другому поверсі. Напевно — щось лихе наснилося? Мама не могла тебе розбудити. Ми думали, що ти помираєш…

Ще не до кінця усвідомлюючи дійсність, каламутним, блукаючим поглядом обійшов присутніх.

Лія стояла, обернена до вікна й утирала вологі очі. Відходила від пережитого стресу.

Ось Марина Митрофанівна підійшла до Міри, забрала її від батька й обняла. Біля входу, якісь аж заціпенілі від страху Алан і… Не може бути!!!.. Як?… Тимур?!!!

«То це просто сон? — нарешті почав розуміти Марат. — Але як? Неможливо… Він був таким реальним, наче… Досі відчуваю біль у грудях… О, Всевишній, хвала тобі!»

Важко дихаючи, повільно підійшов до хлопців. Одним махом обняв відразу обох. Міцно притис до грудей. Поцілував у голови.

— Ну все… я вирішив, — голосно зітхнув. — Ніяка Японія. Досить вам закордоння у майбутньому. Ще наїздитеся чужими землями. Вивчатимете японську з Йосою тут, вдома, на моїх очах.

Хлопці переглянулися через батькову спину. Мовляв, що з ним таке? Вони ж уже так налаштувалися разом з репетитором чкурнути далеко від дому. Хто б на нього там зважав? Свобода майже віяла на них звабливою прохолодою. А зараз… Все відміняється? Жах!

— Я принесу заспокійливе, — полегшено мовила стара няня.

Виходячи, вивела з кімнати й дітей.

Марат обняв Лію за плечі.

— Яке страхіття, — не обертаючись, промовила дружина. — Я майже все зрозуміла з того, що тобі снилося. Ти довго не міг прокинутися. Знаєш, що думаю? — різко повернулася до чоловіка й глянула прямо у вічі.

Рахімов мовчав. У нього вже не залишилося сил навіть стояти на ногах, не те, щоб сперечатися. Тіло ломило від якоїсь внутрішньої перевтоми.

— Нарешті Бог показав тобі, наскільки близькі твої сини. Як вони люблять і цінують один одного. На що здатен брат заради брата. Адже ти цього боявся? Хоч, як тебе всі не переконували — не вірив, що між ними немає ворожнечі. Тепер можеш бути спокійним. Саме Небо відкрило тобі очі на твоїх дітей. Більше не маєш права сумніватися.

Марат насилу усміхнувся.

— Залиш мене одного, — тихо прошепотів.

— Що?! — наче зірвалася Лія. — Знову?! Ага! Чекай! Зараз! Ти підеш наверх негайно. Це не обговорюється, — рішуче докінчила.

Такою Рахімов її ще не бачив. Звик, що дружина покірна, тиха, слухняна. Вперше відчув, скільки сили й рішучості може бути у тендітному тілі.

Не заперечував. Сьогодні вона була права. Навіть Небеса на її боці. Не слухатися — гріх.

— Я помолюся, — майже прошепотів. — Подякую Богу — і прийду.

— Не лягатиму, поки не дочекаюся, — пом’якшала Лія.

За півгодини увійшов до спальні.

— Не треба ліків, — скривився Марат, коли дружина запропонувала заспокійливе. — Зі мною все гаразд.

— До ранку ще далеко, не дай, Боже, знову… Я прошу, — полагіднішала. — Сама ледь не втратила розум цієї ночі. Треба заспокоїтися.

Мовчки перевернув пляшечку й зробив ковток.

— Ти теж випила? — скривився від гіркого смаку.

— Так, — коротко відповіла, забираючи з його рук пляшчину.

— Хіба тобі можна? — здивувався Рахімов.

— Чому ні? — не зрозуміла.

— Ти ж… наче… — поклав руку на її живіт.

Лія завмерла.

— Наче що? — зупинила на чоловікові здивований погляд.

— Вагітна, — нарешті видав.

— Яка?! — аж скрикнула від несподіванки.

— То я все ж таки втратив одну дитину у цьому сні? — легко усміхнувся Марат. — Але ж ти ж віриш у те, що відкривають Небеса? — хитро запитав.

— О, Господи! Не знала, що заспокійливе так швидко діє, — віджартувалася Лія. — Давай лягати, бо ця ніч не має кінця.

— За кілька днів я ненадовго поїду в справах, — зранку, за сніданком повідомив дружину. — Поки повернуся, хочу щоб додому приїхав Мирон. Зателефонуй йому. Ми давно не збиралися усі разом.

— Добре, — ствердно кивнула головою.

— І ще… — раптом згадав, — нехай привозить ту свою скрипальку… Єлизавету, здається.

— Лізу Руденко, — уточнила Лія.

— Точно. Її, — підтвердив.

— О-о, то за нашим сімейним столом стане на одного більше? — зраділа Міра.

— Сподіваюся — на двох, — багатозначно глянув на дружину Марат.

Усі замовкли, не зрозумівши слів батька. Зазвичай Рахімов ніколи не говорив загадками.

Перелякані очі матері, яка так і не донесла на виделці кусінь омлету до напіввідкритого рота, насторожили ще гірше.

Хто-хто, а вона добре знала: якщо вже Марат на щось налаштувався — переконати неможливо. Історія народження Міри — живий тому приклад.

«О-о, краще б я його не залишала наодинці з думками про дітей…», — картала себе в душі.

— Усім щасливого дня, — незвично весело побажав глава сімейства. Піднявся з-за столу, поцілував ошелешену Лію і направився до виходу.

* * *

— Рада бачити тебе вдома, — мовила Лія, зустрічаючи Мирона, який щойно приїхав разом зі своєю дівчиною.

— Мамо, — захоплено відповів син. — Мила моя, рідна. Твій аромат і є запах домівки, — поцілував материнські руки.

— Сподіваюсь, ти трохи побудеш, не тікатимеш за кілька днів? — уточнила Лія.

— Не тікатиму, — запевнив син. — Ми з Лізою, — узяв дівчину за руку, — маємо відпустку. То ж плануємо провести вдома три тижні. Відвідаємо бабусь і дідусів у Мужієві.

— Це чудово, — захоплено мати. — Дід Ролан плакатиме від щастя. Ти ж його знаєш. Він обожнює свого молодого скрипаля-віртуоза, який подарував його інструментові друге життя на великій сцені. Вітаю у нашому домі, — нарешті привітно звернулася до дівчини.

Єлизавета сором’язливо усміхнулася, несміливо протягуючи руку на знак привітання.

За кілька хвилин усією сім’єю, окрім Марата, який досі був у від’їзді, сиділи за столом. Ліза помітно хвилювалася, що неабияк тішило Алана з Тимуром.

— Хочеш заміж за Мирона? — хитро усміхаючись, прямо запитав Алан, коли після вечері діти самі залишилися у вітальні біля каміну.

Лія піднялася у спальню, щоб телефоном поговорити з чоловіком.

Дівчина від несподіванки уся аж почервоніла. Звичку вдало жартувати з дівчатами, заставляючи їх покриватися щільним рум’янцем і ніяковіти, Алан успадкував від батька.

— Хочу, — тихо відповіла.

— Тоді мусиш сподобатися батькові. Це головне!

Перелякана гостя благально глянула на Мирона. Мовляв, що я тобі говорила?

— Не слухай їх, — заспокоїв хлопець. — Ми це вже обговорювали.

— Справді? — зрадів Алан, розуміючи, що давить на слабу точку.

— Це дійсно важливо, — непомітно підморгуючи молодшому братові, підтримав Тимур. — Без його дозволу у нашій сім’ї ніхто навіть не дихає.

— Мирон казав, що він суворий, але справедливий, — спробувала захиститися дівчина.

— Якщо не справиш на нього гарне враження — на друге можеш не розраховувати, — знов хитро примружив очі юний Алан.

— Головне — перше знайомство, — пояснив Тимур. — Поки він мовчить, треба встигнути розповісти про себе якомога більше: хто така, звідки, хто батьки…

— Ага! — перебив Мирон. — Ще аналіз крові, про всяк випадок, не забути показати, — суворо зиркнув на братів. — Піду, кави принесу, — подався на кухню.

— Даремно ти так, Мироне, — кинув йому услід Тимур. — Адже ліпше за нас батька знаєш. Краще б, як слід, дівчину підготував.