Єлизавета сиділа бліда й непорушна. Вона й так з острахом чекала дня, коли Рахімов повернеться додому. А тут ще й такі невтішні прогнози…

— Правда, є один спосіб точно йому сподобатись, — задумано промовив Алан, ніби кинув у глибоку яму рятівну мотузку.

— Який? — миттю ухопилася дівчина.

— Коли він з’явиться у дверях — обігнати Міру й кинутися йому на шию.

— Точно, — розреготався Тимур. — Допоки батько розбиратиметься, хто там висить — уже встигне тебе полюбити. Так ти йому точно сподобаєшся, — аж за живіт тримався, уявляючи цю картину.

— Спосіб перевірений на сто відсотків, — не стримуючи сміху, підтвердив Алан. — Уже дванадцять років працює беззаперечно. Спитай у Міри.

— У тебе милі брати, — нарешті не витримала Єлизавета, коли Мирон повернувся. — Уміють підтримати…

— Ага, вони, мов два опосуми зі старого мультфільму «Льодовиковий період». Дратують батька, а потім отримують на горіхи. Оце вже точно перевірено, — багатозначно глянув на хлопців, забираючи свою кохану. — Нещодавно тільки повернулися із заслання, а вже заробляють на наступне…

— Ну, ну… — все ще насміхаючись, кинули хлопці у слід закоханій парочці. — На вашому місці ми б не були такими спокійними.

Цього ранку в будинку було якось гамірно.

Стоячи на східцях, Єлизавета помітила, що у вітальні всі наче зайняті звичними справами, готуються до сніданку, накривають стіл, метушаться. Але якось напруженіше все робиться, відповідальніше, старанніше. Хатні помічниці все по кілька разів перевіряють, щось перепитують заклопотану Лію.

— Що відбувається? — поцікавилася у Міри, яка щойно вийшла зі своєї кімнати.

— Тато приїжджає, — весело кинула дівчинка, біжучи східцями донизу. — Зараз буде вдома.

Ліза відчула, як похололо всередині.

«Ось вона — мить істини…» — ненароком подумала.

— Ну що? — раптом почула зі спини.

Різко повернулася і зустрілася очі в очі з Аланом.

— Готова? — легко підморгуючи правим оком, хитро запитав, наче контрольний постріл у серце зробив.

— Не знаю, — щиро відповіла.

— Зверни увагу, не хвилюється тільки Міра. Вона знає — її спосіб зустрічати батька — найкращий, — посміхаючись, теж побіг донизу.

Нарешті все готово.

Усі зібралися, наче високого гостя очікують.

У двір заїхала Маратова машина.

Передні дверцята відчинив Максим.

— Водій? — налякалася Лія. — За життя не бачила, щоб Марат їздив з водієм. Він завжди сам сидить за кермом. Може щось сталося? — раптом запереживала. — Чому не може…

За кілька секунд з’явився Рахімов.

У його руках закрасувався шикарний букет символічних червоних троянд.

— Таточку-у! — зірвалася, мов на перегонах Міра, коли батько з’явився у дверях. Добігши, скочила й повисла у нього на шиї.

— Привіт, зірочко, — піднімаючи високо над головою квіти, обняв вільною рукою доньку.

Єлизавета мимоволі глянула на Алана.

Його багатозначний погляд так і говорив: «Ну що я тобі казав? Вважай, свій шанс на вдале знайомство ти вже втратила…»

— Це тобі, — простяг малесеньку коробочку з цінним подарунком для Міри.

Тоді підійшов до Лії.

— Вітаю, коханий, — розкрила руки для обіймів дружина. — З приїздом.

— Це для тебе, моя трояндочко, — ніжно цілуючи, подарував букет.

— Сину, — обняв Мирона й поплескав по плечах. — Радий бачити тебе вдома.

— Дякую, тату. Ми з нетерпінням чекали на тебе, — глянув на Єлизавету.

Рахімов перевів погляд на дівчину.

Усмішка з його обличчя повільно щезла.

Усі затамували подих в очікуванні першої реакції…

Але Марат мовчав, впритул розглядаючи обраницю свого сина.

— Мене звуть Єлизавета Руденко, — нарешті не витримала бідолашна й згадала слова Тимура: «поки він мовчить — треба встигнути якомога більше розповісти про себе». — Я — британка українського походження. Мої батьки — скрипалі. Виїхали в Англію ще до мого народження. Батько — Олександр Руденко грав колись у Лондонському оркестрі. Особисто знав великого Турганова. Навіть і мріяти не міг, що я познайомлюся з його внуком. Моя мати — Варвара…

— Ну досить, досить, — піднімаючи праву руку, зупинив дівчину Марат. — Після дороги я не в змозі так багато запам’ятати. З твоїми батьками у нас ще буде час познайомитися.

Алан з Тимуром ледь стримувалися, аби не луснути від сміху. Їх уже понадувало, як гумові кульки. Однак при батькові не сміли.

— Ти любиш мого сина? — відверто й трохи суворо запитав, дивлячись прямо у вічі Єлизаветі.

— Так, — не роздумуючи відповіла, як в армії.

— Це головне, — глянув на Мирона, — і хай Всевишній благословить на все життя.

Тоді перевів погляд на вхідні двері й злегка кивнув Максимові, який досі стояв наче в очікуванні якоїсь команди.

Дві секунди — і в руках Марата з’явилися білі троянди.

Рахімов все стратегічно продумав.

Не годиться заходити з двома букетами до будинку. Адже його Лія — особлива. Найкраще — для неї. Потім уже решта. Тому другі квіти чекали свого часу в автомобілі.

— Це тобі, — лагідно усміхаючись, простягнув букет майбутній невістці. — Вітаю у нашій сім’ї.

Зворушена дівчина полегшено зітхнула. Ніби надважкий іспит склала.

— Мої орли, — відразу обох обняв і притис до себе Алана й Тимура. — Ви були слухняні? — подивився їм у вічі.

— Аякже, батьку, — крадькома глянувши на Єлизавету, відповів Тимур. — Хіба ти нас не знаєш? — доповнив Алан.

— Знаю, знаю, — поплескав по плечах хлопців, — тому й питаю, — щиро посміхнувся.

* * *

«Моя сім’я — моя фортеця, — подумки радів Марат, коли всі усілися за родинним столом. — Місце, куди щодня хочеться повертатися. Тут затишно, спокійно. Тут зрозуміють і підтримають, коли тобі важко. Розділять твій тягар. Тут панує любов.

Мій дім — мала батьківщина зі своїми законами і кордонами. Тут ласка, ніжність, тепло коханої жінки. Лія — моя опора, моє серце, моя душа, мій світанок і захід мого сонця. Берегиня домашнього вогнища. На її тендітних плечах тримається усе в домі. Вона забезпечує неповторну сердечну атмосферу в ньому, згладжує всі гострі кути між членами родини. Бо родина — найголовніше, що може бути в кожної людини».

— Давно ми не збирали до купи наш сімейний кулак, — раптом згадав і поклав на стіл свою руку. Задоволено посміхаючись, Лія поклала зверху свою, потім Мирон, далі Тимур, Алан і Міра.

— Клади й свою, якщо ти за цим столом, — глянув на Єлизавету Рахімов.

— Із задоволенням, — вже впевненіше відповіла й долучилася до сімейної традиції.

Зверху Рахімов поклав другу руку.

— Ви тільки погляньте, яка краса, — залюбувався на купу рук, складених одна на одну. — Це справжня міць. Таку сім’ю ніщо не подолає. Наш кулак міцний і могутній, як ніколи. І дай, Боже, в майбутньому тільки ростиме і мужнітиме. Кожен із нас — окрема особистість зі своїми вподобаннями, інтересами, характером, смаком… Але силу кожен черпатиме саме з цього, воєдино складеного кулака.

Всі весело забрали свої, заряджені позитивною енергією один одного, руки.

— Яку ж міцну й дружню родину ми створили з тобою, Ліє, — подивився на дружину закоханими очима. — А колись усе починалося лише з наших двох сердець: твого і мого…

Згадав, як у дитинстві дід розповідав легенду, що, коли Бог створив чоловіка і жінку — Він подарував їм райський престол. Проте перші люди згрішили, тому Всевишній вигнав їх з Едемського саду. Надалі вирішив, що престол належатиме подружжю, яке прийматиме житейські випробування, не ремствуючи, ні разу за спільне життя не пожалкує про своє одруження, кохатиме одне одного до глибокої старості, навчить справжньої життєдайної любові своїх дітей.

Ще тоді, у дитинстві, Марат вирішив — робитиме все, щоб його родина була достойна райського престолу…


Наталія Дурунда

2018 р.


  • 1
  • …
  • 28
  • 29
  • 30
  • 31
  • 32
  • …
  • 42