— Дитино моя, — раптом присіла біля дочки Анжела. Взяла її руки у свої долоні. — Не знаю, як це пояснити. Я людина творча. Глибоко відчуваю. Мені страшно за тебе. Не починай цих відносин. Благаю. Із ким завгодно — зустрічайся, тільки не з ним. Я ніколи і ні про що тебе не просила у цьому житті, ти ж знаєш. Це вперше і, можливо, востаннє. Подумай.

Йдучи до матері, Ілона сподівалася, що та буде висміювати її почуття або взагалі проявить байдужість. Але така реакція дуже налякала дівчину.

«Мама або щось знає про Марата, або має гіркий досвід з власного життя…», — не покидала думка.

Проте наступний день розклав усі крапки над «і».

Зайшовши у коридор офісу, першим побачила Марата, який, привітно усміхаючись, з філіжанкою міцної кави у руці, чекав її на порозі своєї приймальні.

— Ну що? Відпочила? Заходь. Побалакаємо про твій проект, — показав рукою на кабінет.

Мимохідь помітила, як пані Діна провела її косим, незадоволеним поглядом. Ще б пак: вона — перша працівниця, яку шеф особисто зустрічає на роботі.

— Це тобі, — поклав на приставний столик, за який сіла дівчина, каву, що досі тримав у руках.

Ілона була приємно вражена. Такого прийому не чекала. Рахімов подякував їй за хорошу роботу над проектуванням, повідомив, що учора разом з інженерами та іншими спеціалістами обговорив деталі, що залишилися, поздоровив з успіхом, запросив на вечерю.

Мов затуманена, вийшла від начальника щаслива Ілона. Що завгодно могла передбачити, тільки не такий розвиток подій.

— Минулого разу ви переживали, чи прийнята я на роботу, — впевнено і зверхньо мовила секретарці. — То ж маєте нагоду мене привітати.

Задерши голову і не чекаючи відповіді, впевненими модельними кроками попрямувала до коридору.

Пані Діна, замислившись, мовчки дивилася у слід молодій красуні.

— А ви, як завжди, мали рацію, — перервав її глибокі роздуми Марат, який щойно вийшов з кабінету. — Новенька й справді наполегливо потрудилася, — задоволено мовив. — Моя стратегія спрацювала, — хитро усміхнувся.

— Сподіваюсь, ви не пожалкуєте про своє рішення, — несподівано попередила Магерамова.

Раніше таким тоном вона не дозволяла собі розмовляти з начальником.

— Ви знаєте щось, чого не знаю я? — зібрав чоло борознами Марат.

— Відчуваю… — зітхнула.

Рахімов і сам не знав, навіщо того дня запросив Ілону на вечерю. Спочатку був приємно вражений нею, як спеціалістом, хотів подякувати, а потім… Якось воно само по собі вийшло: і вечеря, і прогулянка містом, і ніч у її квартирі…

Зазвичай, це його стандартний набір розваг. Та цього разу все якось інакше: вони разом працюють, треба зустрічатися очима. А, отже, історія вимагає продовження.

Повернувшись під ранок, картав себе за нестриманість.

Та ще й Діна зі своїми попередженнями… Думка цієї мудрої жінки була для нього важлива.

«Чому раптом Магерамова поміняла своє ставлення до Ілони?» — не міг заспокоїтися. Адже протягом останніх місяців саме секретарка вказувала Марату на досягнення новенької, всіляко її підтримувала. Та й не збирається він з нею одружуватися. Позустрічаються трохи — і розбіжаться, як то завжди буває. Ще й друзями залишаться. Володіна ж не цнотливе дівча, якому так легко можна розбити серце, а досвідчена коханка дорослих чоловіків. Чому з ним має бути інакше? А поки нехай іде все, як іде…

На цьому спокійно заснув.

Ілона сяяла від щастя. От тільки Марат, на відміну від попередніх коханців, не залишався з нею до ранку, не привозив на роботу, щоб усі побачили і дізналися про їхні стосунки. Але коли любиш усім серцем — не помічаєш недоліків.

«Ну не змогла вмовити його залишитися цього разу, зможу наступного», — подумки заспокоювалася.

Та скільки б не приходив до неї Рахімов — під ранок збирався і їхав додому. Ніякі вмовляння на нього не діяли.

Так тривало майже рік.

Останнім часом Ілоні навіть здалося, що він став якимось холодним, інколи роздратованим. Відчувала, що повільно віддаляється. Це лякало дівчину, бо кохала до нестями, якоюсь хворою, божевільною любов’ю. Відмовитися від свого обранця була не готова за будь-яких обставин. Адже Всесвіт крутиться навколо нього одного. Без нього життя втрачало сенс. Досить було Маратові глянути на неї — і вона ставала щаслива. А, якщо заклопотаний пройде на роботі, не помітивши — світ переставав існувати. Відразу набирала його номер і, коли чула зайнятий, серйозний голос у слухавці — мимоволі зривалася. Це вже помічали всі, але готова була витримати будь-яке приниження заради кохання.

Почуття повністю засліпили нещасну. Вона ніби вдихнула наркотик, що звів її з розуму і, врешті-решт, стала жертвою його передозування…

Того вечора Рахімов у черговий раз мовчки вислухав претензії заплаканої Ілони, потім вийшов з її квартири, не зронивши ні слова. Наступного дня, мов крізь неї дивився, не помічав.

Увечері не прийшов.

На дзвінки не відповідав.

— Зрозумій, що за своєю природою чоловік — мисливець, — повчала подругу Лариса Поліщук, яка теж працювала архітектором. Дівчата потоваришували на новій роботі. Працювали в одному кабінеті. — Це він повинен ганятися за здобиччю, а не навпаки. Від такої любові, яку переживаєш ти, чоловіки тікають. Крім того, Рахімов — непересічна особистість. Я працюю у нього вже п’ять років, сама незаміжня. Але на побачення з цим чоловіком не пішла би навіть під загрозою звільнення.

— Чому? — зупинила на Ларисі здивований погляд Ілона. — Боїшся?

— А ти, значить, не боїшся, — скептично відповіла Лариса і криво усміхнулася. — Так, він — ідеальний чоловік, це правда, — продовжила, попиваючи каву. — Але тільки для тої, яку покохає. До її ніг він небо простелить, зрушить з осі цю грішну Землю. Навіть важко уявити, на що здатна ця людина для жінки, яка розтопить його серце. А тебе мені шкода.

Володіна мовчала. До відвертості подруги уже звикла. Та завжди говорила прямо, що думає і відчуває.

— Ти не ображайся, — уже тепліше мовила Лариса. — Але з’ясовувати стосунки з шефом я тобі не раджу. Він не схожий на раніше знайомих тобі чоловіків. У його жилах тече гаряча кров. Це небезпечно. Ти й так побила рекорд. Так довго його ще ніхто не втримував біля себе. Будь розумницею і залишитесь друзями. Повір — це кращий вибір, ніж ворогувати.

Та Ілону це не втішало. Вечорами одиноко божеволіла. Не в силах впоратися з собою, одного разу випила забагато спиртного, потім стала на край парапету балкона і… Раптом почула дзвінок у двері!

«Марат! Прийшов!» — блиснула думка. Швидко скочила до кімнати, відчинила вхідні двері… Але на порозі стояла Лариса.

— О, мила! Що з тобою? — кинулася обіймати Ілону. — Ти себе зовсім вимучила. Хіба так можна?

Володіна обняла подругу і розридалася.

— Я не знаю, що робити, аби остаточно не схибитися, — відкрила душу закохана дівчина. — Я не зможу…

— Схаменися, — раптом узяла її за плечі Лариса. — Спробуй повернути в пам’яті час, коли його не було у твоєму житті. Я пригадую, коли ти вперше прийшла у «Вавілон»: горда, впевнена у собі, неприступна. Тоді ти знала собі ціну. Чоловіки й не намагалися заговорити з тобою, бо відчували, що така краса — не для них. Навіть Рахімов не встояв.

При згадці коханого Ілона боляче посміхнулася.

— Згадай, чим займалася, що любила, про що мріяла, які інтереси переважали. Віднови перед собою цілі, що були поставлені раніше й відійшли на задній план з появою Марата. Запиши це все на листок, причепи на видному місці і читай його щодня. Знаєш, як у фільмі «Самая обаятельная и привлекательная», — договорили разом дівчата.

Ілоні трохи полегшало.

— Зрозуміло, що швидко ти не позбудешся цих почуттів. Ви ж бачитимете одне одного щодня, — не вгавала гостя. — Але якщо Марат відчує, що ти заспокоїлася, змирилася — все стане на місця. Ти ще знайдеш своє щастя.

На годиннику була вже майже дванадцята ночі. Ілона провела подругу і залишилась на самоті.

Згадала свій перший день, коли з’явилася у «Вавілоні»: висока брюнетка, чорне блискуче шовковисте волосся, високо зав’язане у тугий вузол, широкою стрічкою спадало плечима, аж до талії. Великі карі очі підкреслювали пухнасті вії, пишні рожеві губи на фоні біленького круглого личка були такими чуттєвими, що чоловіки відривалися від моніторів комп’ютерів, щоб глянути на прекрасну горду лебідку, яка не йшла, а пливла по коридору.

Мимоволі глянула у дзеркало. Очам не повірила. Звідти виглядало якесь страховисько: надуті від плачу повіки звисали над почервонілими очима, волосся неакуратне, розкуйовджене. Жах!

«Лариса права, — раптом подумала. — З цим треба щось робити. Завтра встану іншою людиною: поверну собі колишню Ілону, сміливо гляну в очі колегам і… начальникові».

Марат усвідомлював, що робить боляче дівчині. По-своєму йому було жаль її. Але якщо не припинити їхні стосунки зараз — потім розійтися буде ще важче. Почуття й так поглинули її з головою. І як він, такий досвідчений у любовних справах, цього не помітив? Чому не зупинився раніше? Докоряв собі щодня, щохвилини.

Та на роботі Володіна вже знала своє місце і межу не переходила. Це його заспокоїло.

Тільки пані Діна все ще залишалася стривоженою. Відчувала — ця дівчина так просто не відступиться. Вона ще наробить клопоту Маратові…

* * *

— Мамо, ти знову за своє? — почувся сердитий голос Марата, який спускався з другого поверху. Сьогодні він ночував у неньки і вдосвіта мав виїхати в Мужіїв, на об’єкт Красовського, проконтролювати, як іде будівництво. Але на годиннику вже дев’ята. Надворі давно і високо світить сонце.

— Ой, привіт, синку, ти вже прокинувся? — підскочила з дивану мати, непомітно засовуючи його мобільник під подушку.

— Мамо! — підвищив тон, насупивши брови.

— Ну гаразд, — витягла телефон. — Я ть-тільки хотіла глянути, чи не телефонувала Ілона, — призналася. — А потім мобільник задзвонив, я злякалася, що ти почуєш і сваритимешся.

— Глянула? — суворо Марат.

— Та ні, звичайно. Не сердься, синку, я ж добра бажаю. Хіба кожна жінка так кохає, як Володіна? Вона ж…

Рахімов обміряв матір колючим, гнівним поглядом. Ірма підкосилася і миттю сіла на диван, ніби у неї блискавка вдарила.

Телефон у його руках завібрував.

— Ось, полюбуйся, — докоряв Ірму, — це Ігор. Думає, де мене чорти носять, коли він чекає. Так! — крикнув у слухавку. — Виїжджаю, буду через три години. Ага! Через три. Я тільки очі розплющив. Подякуй моїй матері, — на тому кінці почувся сміх.

— Ох, мамо, мамо, — потеплішав. — Ти мені сьогодні ледь усі плани не сплутала, — поцілував на прощання і бігцем подався до авто.

Дорога була наче й не далека: всього триста п’ятдесят кілометрів. На хорошій машині це кілька годин. Проте сьогодні справді все йшло якось не за планом. Марат цього страшенно не любив. Роздратований сів за кермо. Залізний кінь сопів, але не заводився.

— Тільки цього бракувало, — пробурмотів собі під ніс.

Ще одна спроба. Ще, ще. Ні. Новенький білий позашляховик нікуди їхати не збирався.

У відчаї Рахімов відкинувся на сидінні і глибоко видохнув. На мить заплющив очі.

Зосередився.

Викликав таксі.

Ірма все спостерігала з вікна другого поверху і боялася навіть з’явитися на очі синові. Адже сьогодні в усьому винна тільки вона одна. От якби авто не завелося на світанні — інша справа. А зараз… Краще мовчати й не дихати.

Марат доїхав до залізничного вокзалу, там вирішив купити квиток у спальний вагон на швидкий поїзд, який їде через Мужіїв. У дорозі проведе ті самі три години, тільки комфорту менше.

Однак у розкладі потяга не побачив.

— Помінявся графік, — пояснила касирка. — Тепер цей потяг прибуває до Мужієва пізно увечері.

— Але мені терміново! — майже скрикнув.

— Тоді — міжміська електричка, — розвела руками жінка.

Від одної думки про цей вид транспорту Марат скривився, наче його у боці закололо.

— Не переживайте, — усміхнулася касирка, зрозумівши у чому річ. Адже хвилину тому молодий чоловік просив найкомфортніше місце. — Там є причіпний, експериментальний, осучаснений вагон. Правда, він в рази дорожчий, але…

Вагон і справді виглядав ніби щойно з ремонту. Блищав на фоні своїх стареньких близнюків, мов глянцевий. Усередині — м’які крісла точно, як в комфортному автобусі. Тільки один ряд розміщений обличчям до іншого. Посередині — килимова доріжка.

Марат був здивований. Тут справді чисто, відносно комфортно.

Сів біля вікна. Зважаючи на ціну, думав — їхатиме один. Однак, як виявилось, вагон не пустує. За якусь мить майже не було вільних місць.

Електричка рушила.

Їхала ніби й швидко, але коли ти сам за кермом — час летить, а тут…