А сьогодні, не відчуваючи страху, готова йти куди, скаже Марат. Тремтіння у її колінах після зустрічі на іподромі ще не пройшло. Поряд з ним так сильно б’ється серце, не слухаються руки, язик меле казна-що, ніби не зв’язаний із мозком.

Картала себе і разом з тим жалкувала за часом, що так невблаганно спливав. Ще трохи — і вони приїдуть. Здається він гостює десь у її районі, бо вже майже доїхали до особняка Турганових, порівнялися з ним.

— Приїхали, — нарешті повідомив Рахімов.

— Куди? — передивовано запитала Лія. Адже вони зупинилися практично біля її будинку.

— Ось, — показав на особняк сусіда Красовського, — тут мешкає друг мого покійного батька і мій друг.

— Не може бути, — голосно розсміялася дівчина. — То пан Ігор — ваш друг?

— Ви його знаєте? — насторожився Марат, нічого не розуміючи.

— Авжеж, ми — сусіди через хвіртку.

— Це, — показав пальцем на сусідню хату, — ваше помешкання?

Лія ствердно кивнула головою.

— Буває ж таке, — щиро посміхнувся Рахімов. — Ще питання, хто кого додому проводжав.

Настав час прощатися. Марат не поспішав виходити з авто. Розумів, що ця мить може не повторитися. Але й торкатися цієї чистої дівчини не хотів, навіть за руку. Якась вона неземна, боявся й дихнути на неї не так.

— Ми з вами сьогодні стільки пережили, — нарешті наважився і несміливо почав. — Що можете звертатися до мене на «ти».

Лія ніжно усміхнулася.

— Згодна з вам… Ой, з тобою, — засміялася. — Взаємно.

— Я планую кілька днів погостювати у Красовського. Може, завтра пообідаємо, погуляємо по місту? — несподівано сам для себе запропонував.

Дівчина погодилась.

— А я думаю, чого сусідська машина зупинилася біля мого будинку? Та ще й так довго стоїть? — зустрів Марата Ігор. — Бачу — ти часу даремно не витрачаєш, — прямо натякнув на знайомство з Лією.

Рахімов не відповів. Його рука добряче нила, та й втома давалася взнаки. Сьогодні було забагато стресів як моральних, так і фізичних. Мовчки попрямував у бік спальні.

— Синку, — раптом серйозно промовив Красовський. — Я вважаю, що маю право так тебе називати.

Марат зупинив на другові здивований погляд і завмер. Таким він його ще не бачив. Зрозумів, що той хоче дуже серйозно поговорити. Повернувся до вітальні. Сів у крісло.

— Та дівчина, — кивнув головою у бік сусідського будинку, — особлива. Вона не схожа на тих… — раптом запнувся.

Марат нахмурився і підняв здивовані очі, даючи зрозуміти, що з нетерпінням чекає продовження розмови.

— Не знаю, як казати, — не міг підібрати потрібних слів Ігор, аби продовжити.

— То кажи, як є, — не витримав Рахімов.

— Вона — чиста, як сльоза. Навіть губ її ніхто не торкався. Я це знаю точно. Ці люди живуть біля мене роками. Вони — не звичайна пересічна сім’я. То є творчі натури, музиканти. Й дочку так виховали. І не глузуй, що свічку їм тримаю. Я чоловік, маю очі і вуха. Розбираюся в людях, тому знаю це точно. У Лії особлива душа: вразлива, тендітна, здатна розбитися, як кришталь від необережного дотику. Якщо ти образиш її… — випалив усе одним махом і замовк, не договоривши.

Марат заплющив очі й відкинув голову на спинку крісла. Нічого не відповів. У його серці й голові зараз був такий хаос, що, здавалося, їх розірве на шматочки.

«Неймовірно, — сам собі дивувався. — Ще вчора я був спокійний, мов той удав. Мозок працював, як комп’ютер, серце видавало свої належні 90 ударів на хвилину. Це ж треба, щоб за неповних дванадцять годин усе перевернулося з ніг на голову».

Без Красовського вже зрозумів, що на цей раз усе інакше. Познайомившись ближче, переконався, що Лія — незвичайна дівчина: добра, довірлива, щира, розумна. Та ще й…

Розплющив очі. Глибоко зітхнув.

«Скоріше б настало завтра», — блиснула думка.

* * *

П’ять днів минуло, як не було. Марат планував затриматися у Мужієві на день-два, а пролетів майже тиждень. Серйозна зустріч «Вавілона» і фірми, що готова була замовити дорогий проект на будівництво, планувалася через три тижні. Отже Рахімов, зважаючи, що всі нюанси до переговорів узгоджені, дозволив собі розслабитися і поринути з головою у почуття.

Лію він бачив щодня.

Відчуття до неї не міг пояснити. Досі ще нікому не казав: «люблю». А на неї дивився і відчував, що цього слова, здається, мало.

«Вона, мов прохолодний ковток води у страшну спеку і теплий — у тріскучий мороз», — подумки гадав, милуючись дівочою вродою.

Уперше відчув, яка ж то насолода — просто тримати кохану людину за руку, прогулюючись вечірнім містом. Адже це не лише дотик рук: це сплетіння закоханих душ, через які люблячі серця передають одне одному все, що відчувають, розкривають свій внутрішній світ.

Пам’ятає мить, коли вперше узяв її тендітну ручку в свої долоні. То була тераса кав’ярні, на набережній. Хвилювалася не тільки Лія, але й сам Марат.

«Як відреагує? Відхопить? Ні. Рука звичайно тремтить, як серце поневоленої пташки, але не рухається. Значить — повірила», — зробив висновок.

Кажуть: «Очі — дзеркало душі». Це про Лію.

Минуло два дні, перш ніж серйозно зустрілися очима і вона вже не відводила свій прекрасний погляд. Він був одночасно сумним і щасливим. Ніби благав: «Скажи, що не помиляюся, що не стану однією з тих, чиє ім’я потім навіть згадати не зможеш».

Але, прощаючись увечері, знов сором’язливо ховала погляд, даючи зрозуміти, що до поцілунку не готова. Адже справжній чуттєвий цілунок інколи більше, ніж фізична близькість: він окриляє, відриває від землі, затуманює свідомість, відносить до вершин задоволення…

Марат тільки ніжно усміхався. Він пам’ятав слова Красовського про душу з кришталю і зовсім не поспішав. Його любов уже зріла, турботлива, мудра, розуміюча, вона оберігає.

Лія теж закохувалася. Рахімов це бачив. Усвідомлював: ці стосунки або назавжди, або повинні закінчитися на першому ж етапі. Саме від нього залежить, наскільки далеко вони зайдуть.

Так, вона буде люблячою, вірною і покірною дружиною. Про таку можна тільки мріяти, але… Чи мріє вона про такого чоловіка, як він? Чи розуміє, що перед нею не хлопчик її віку, а зрілий мужчина? Чи не розчарується завтра, заглядаючись на своїх однолітків? Адже між ними дванадцять років. Це немало.

Чим далі, то більше питань з’їдали його душу й розум. Ночами майже не спав. Серце не витримувало. Він уже давно для себе вирішив: кохає всім своїм єством, без неї немає нікого й нічого, порожнеча. Кохає так, що готовий принести в жертву свої почуття заради її щастя.

Вона — молода, талановита, перспективна дівчина. У неї — велике майбутнє в музиці, він відчуває. Зараз, засліплена коханням, зламає свої плани, а потім усе життя каратиметься, жалкуватиме. Що може дати їй він, крім своєї любові, дому і сімейного затишку? Та чи цього вона прагне? Чи досить їй цього?

«О-о! Якби вирвати той паросток любові з душі, що так глибоко пустив коріння», — подумки мучився, відчуваючи майже фізичний біль.

Вони кохали обоє, але йому було важче, бо він кохав ще й розумом…

Перша любов — це сльози щастя, захват у очах, безсонні ночі, мрії. Вона розфарбовує життя у райдужні фарби.

Останнім часом Лія також не могла заснути. Стояла біля вікна і спостерігала за сусіднім будинком. Бачила, як Марат виходив на балкон з кімнати на другому поверсі й довго дивився на небо, наче чимось стурбований був. Це засмучувало її. Радості у його очах з кожним днем помічала все менше. Його погляд — спочатку такий ніжний, палкий — потихеньку згасав і ставав важким, виражав біль.

Лія не говорила про кохання, але розуміла, що між ними все ясно, відкрилася цьому чоловікові, довірила душу. Назад дороги немає. Що ж так гризе його? Вони стали настільки близькими, що, здається, на відстані відчуває його подих, серцебиття.

Завтра він їде до Києва. Вона прибуде туди через тиждень. Це недовго. Все ніби й гаразд. Але якісь важкі передчуття здавили груди.

Взяла до рук скрипку — ліки для душі. Заплющила очі. Заграла — й мовби полетіла далеко від Землі…

— То був незабутній тиждень, — наступного дня несміливо почав Марат на прощання. — Кажуть, перше кохання залишається у серці людини назавжди. То правда, — гірко посміхнувся. — Тепер я це точно знаю. Так багато пройшов, а дізнався тільки зараз.

— Ти кажеш так, ніби ми не бачитимемось вічність, — з відчуттям незрозумілої тривоги, обережно відповіла.

Запанувала незручна тиша.

— Ти не любиш? — раптом запитала.

Набралася сміливості і прямо задала питання. Якщо це так, краще знати зараз, покласти крапку і розтоптати надію.

Рахімов узяв її руку, притис до своїх грудей, уважно подивився у бездонні блакитні очі, вперше погладив шовкове волосся.

— На світі жодна людина не може жити без любові, навіть якщо в неї не вірить і ніколи не відчувала. Такими створив нас Всевишній. Але справжня любов — це бажання, щоб кохана людина була щаслива, навіть якщо вона живе далеко, не поряд. Головне, що жива, здорова і щаслива, — якось загадково по-філософськи відповів.

Тоді поцілував її руку, повільно відпустив, сів у авто і поїхав, не обертаючись…

* * *

Пройшло майже два тижні. Про місцезнаходження Рахімова ніхто не знав. Через кілька днів повинні приїхати замовники. У «Вавілоні» всі хвилювалися. На кону не тільки великі гроші, але й репутація фірми.

— Боже, Марат так важко піднімав цю компанію, — не знаходила собі місця Ірма. — Невже не маєш навіть гадки, де він може бути? — благала Красовського. — Ви були такими близькими, не повірю, що не здогадуєшся. Якщо він провалить цей контракт… О, ні, навіть думати страшно. Адже у нього стільки людей працює, невже не відчуває відповідальності?

— Хоч вір, хоч ні, а я не уявляю, куди подівся твій син, — обнявши свою голову, відповів Ігор. — Але точно знаю: йому дуже погано. І винен у цьому я, чорти би взяли мого язика.

Ірма зупинила на Ігореві питальний погляд.

— Це кохання, розумієш? — почав пояснювати. — А я… Дав йому зрозуміти, що ця дівчина не для нього.

— І все?! — знялася голосним диким реготом жінка. — Ти думаєш, що твоя думка про особисті почуття Марата така важлива для нього? Якщо не дозволиш, він не кохатиме?

Ігор стояв ошелешений. Таку реакцію від коханої жінки не чекав. Вона принизила його. Він тут, розумієш, мучиться, що втрутився у почуття двох людей, розбив відносини, а вона…

— Пробач, — все ще насміхаючись, кинула. — Я просто хотіла сказати, що причина в іншому, це точно. Марат ніколи і ні з ким не обговорюватиме ті рішення, які прийняв сам і в яких упевнений на сто відсотків. Якщо кохає — ця жінка буде належати йому. Дозволу ні в кого не питатиме: ні в тебе, ні в мене, ні навіть у неї самої.

— Тоді що? — пом’якшав Ігор.

— Пам’ятаєш? Колись він так само зник на якийсь час, а потім прийшов і твердою рукою взявся за справи у компанії. Не знаєш, де тоді був?

— То було інше, — важко відповів. — Я за нього не переживав, бо знав, що хлопець готується до серйозних змін, його турбувати не можна. Навіть не проконтролював, куди полетів, а зараз… Тільки одна Діна спокійна, як ніколи. Ще й задоволена чимось. Впевнено готується до ділової зустрічі.

— Ді-іна, Ді-іна, — задумано протягла Ірма. — Незмінна помічниця Фархада і Марата. Надійна людина. Син довіряє їй більше, ніж мені. Але я не ображаюся і до Фархада ніколи не ревнувала. Вона вселяє довіру, ніби член сім’ї. Не можу пояснити, але відчуваю: якщо Діна спокійна — все буде гаразд.

Магерамова й справді останнім часом сяяла від щастя. Одинока жінка жила роботою. Марата любила, як власного сина. Переживала за нього більше, як рідна мати. Тому відразу помітила його незвичайний стан.

«Нарешті закохався, — подумки раділа. — Боїться цього почуття, тікає. Але, якщо вже вражений стрілою Амура — нікуди не дінеться: помучиться і вернеться. Йому треба час. Марат — чоловік у розквіті сил, енергійний, сконцентрований на кар’єрі, аж тут… Якісь почуття ламають усі плани. На самоті зосередиться, переосмислить, відчує, що любов — надійний тил і наважиться на одруження. Тоді все стане на свої місця».

Хоч жила одна, про кохання знала не з книжок чи фільмів. Любила в молодості, до нестями кохала. Але її батьки були проти шлюбу, не дозволили. Змусили одружитися з нелюбом. Недовго жили. Холодна жінка не влаштовувала чоловіка. Розлучився і вигнав. Більше Діна не намагалася створити сім’ю. Не помічала чоловіків, які заглядалися на неї. Була горда. Коли їй запропонували роботу в тоді ще маленькому кооперативі Фархада Рахімова — пішла з дому, зняла квартиру.

Найщасливішим днем у житті вважає день, коли Марат узяв правління компанією у свої руки. Її думку цінував, враховував. Знову відчула, що повинна жити для Рахімових.