Перелякана бідолаха не реагувала. Вона неприродно трусилася від пережитого шоку.

Одним стрибком Рахімов підскочив до неї, обняв, притис до грудей.

— Жива! О, Боже, дякую тобі! Жива! З тобою все гаразд? — вхопив її голову руками, подивився прямо у вічі. — Ти ціла?

— Я, я, н-не п-пом-мітила, — тремтячи від страху і шоку, ледве промовляла окремі звуки нещасна. — Я н-не с-пе-ц-ці-ально, пр-равда, — благально дивилась на Марата. Сльози заливали її обличчя. Говорити не могла. — Я й-його н-не п-по-б-бачила.

— Все, хороша моя, все. Чш-ш. Мовчи. Боже милий, рідна моя, люба дівчинка, я ледь не втратив тебе, — знову притис до грудей, глибоко вдихнув її аромат. — Ледь не втратив…

Підняв на руки й поніс на лавицю через дорогу. Там притис до себе, гладив, гладив.

Схвильовані люди на вулиці, пересвідчившись, що все у порядку, стали розходитися.

Нарешті й дівчина трохи заспокоїлася. Нею перестало лихоманити. Коли Марат це відчув, легенько пальцями торкнувся її підборіддя, підняв обличчя, серйозно глянув у заплакані, прекрасні очі.

— А тепер, слухай уважно, хороша моя, — ніжно прошепотів. — Ніяких контрактів, ніяких Європ. Все. У тебе одна дорога — до РАКСу, Ліє Рахімова, — широко посміхнувся. — І ніхто тобі не допоможе цього уникнути: ні мама, ні тато, ні твої іноземці. Я вирішив: будеш мені слухняною, покірною, коханою дружиною. Не бігатимеш через вулиці. Отака тобі пропозиція руки і серця. Вибач, що не на коліні. Ну, а квіти… — зітхнув. — Ось — лежать, — кивнув головою на розпатланий букет. — Каблучку пізніше подарую.

— З-згод-дна, — ледве вимовила, крізь сльози Лія.

Марат уперше серйозно зупинив погляд на її, припухлих від плачу губах. Очі його заблищали м’яко й загадково.

Повільно нахилився і легенько й ніжно торкнувся своїми устами. Потім ще і ще раз. Лія розслабилася. Він цим скористався і по-справжньому, глибоко й пристрасно поцілував.

«О-ох, яка ж вона чуттєва, — застукало в скронях, коли відчув її руки у своєму волоссі, — бажана моя, єдина, солодка квіточка. Досі я пив нектар тільки з найпрекрасніших квітів. Але вона — особлива… Мила троянда, що виросла, дозріла, але бутон ще не розпустила, шипів не показала. Я буду першим і єдиним, хто вдихатиме її аромат. Ні, не зірву. Разом з корінням пересаджу до свого саду. Поливатиму, доглядатиму, оберігатиму…»

* * *

Звістка про одруження Рахімова швидко облетіла компанію та всіх знайомих.

— А хтось казав, що він збентежений, бо переживає за контракт, — багатозначно глянула Лариса на Ілону, яка сиділа за монітором комп’ютера і робила вигляд, що дуже зайнята, тому не чує. — Так переживає, що літає на крилах любові, задоволений і закоханий. До весілля готується. Та ще й як швидко: родичі ледве встигають приїхати. Ніби горить.

— Кажуть, наречена — справжня красуня: молоденька, невинна, сором’язлива. Цим і купила нашого неприступного шефа, — пліткувала Жанна. — Хай би лише не пожалкувала потім.

— Не пожалкує, — упевнено Лариса. — Рахімов ніколи для розваги б не одружувався. Це — не та людина. Він одразу розставляє усі крапки над «і». Жалкують потім ті, хто цього вперто зрозуміти не хоче, — знов уколола подругу.

Вона не жаліла Ілону, бо бачила, що та не засвоїла уроку і все ще мріяла про Марата. Скільки б Лара не повчала, що треба жити по-новому — не слухала. Плекала надію, що повернеться до колишніх стосунків. Така дитяча наївність і зацикленість на невзаємному коханні почала насторожувати подругу. Та порадилася з психологом.

— Причина такої залежності може полягати в тому, що дівчинка недоотримала любові батька в дитинстві, — пояснив лікар.

— Ілона взагалі не знала тата. Але це не перші стосунки. Раніше вона навіть жила цивільним шлюбом з набагато старшою людиною. Проте такої залежності не було, — дивувалася Лариса. — З матір’ю спілкується рідко. Мені її шкода, але чим допомогти — не знаю.

— Не було почуттів, не було й залежності, — відповів спеціаліст. — Насправді, якщо все так, як ви кажете — Ілона потребує допомоги фахівця. Приходьте з нею. Сама може не справитися і наробити дурниць.

— Виключено, до психолога вона не прийде, — зітхнула подруга. — Ми не раз про це говорили.

— А вона відчуває вашу підтримку? — раптом зацікавився лікар.

— Так.

— Тоді будьте з нею відверті, — порадив. — Не жалійте, розплющуйте очі на правду, нехай не будує замків на піску. Вона хапається за останню соломину, за вас. Відпустіть руку. Дайте їй можливість усе переосмислити.

— А витримає? — запереживала подруга. — Не зламається?

— Якщо людина, яка вперто лізе у глибоку воду, не знаючи плавати, не зважає на того, хто тримає її за руку…

— Руку треба відпустити, — докінчила Лариса.

— Правильно, — усміхнувся психолог. — Тоді або випливе, або потоне. Але в обох випадках ви нічим не допоможете.

Із тих пір Лара не виявляла жалості до Ілони. Бо це, як алкоголізм: чим більше співчуваєш, тим сильніше людина п’є. Зрештою, той, хто жаліє, ще й пляшки носить, аби догодити хворому.

— Я так заздрю цій дівчині, — не вгавала Жанна. — Тільки уяви, скільки жінок хотіли б опинитися на її місці?

— Бо вона не мріяла, — знов кинула камінь у город Ілони Лариса. — Кажуть, наш Фархадович теж не зразу взяв її у свої обійми. Хотів розірвати усе на корені. Тоді дівчина вирішила поїхати з України назавжди. Того дня, коли мчав з квітами, усвідомив, що по-справжньому втрачає її. Та якби ходила плачучи…

— Досить! — раптом закричала Ілона, скидаючи все зі свого столу. — Замовкніть! Припиніть! Ви навмисне мені душу рвете? — з докором глянула на Ларису. — Даремно це робите. Рано радієте, обглодуючи мої кістки, — якось божевільно засміялася. — Ви ще побачите. Між нами не все закінчено. Не все… — вискочила з кабінету, щосили грюкнувши дверима.

— Ти це бачила? — аж сполотніла Жанна. — Вона ненормальна. А якщо на весілля прийде й так кричатиме?

— Не прийде, — спокійно відповіла Лариса. — Це вона з нами така хоробра. Рахімова ж боїться, як чорт ладану. Їй навіть у голову не прийде йому заважати.

— Тоді що це було? — кивнула у бік дверей Жанна.

— Дешевий спектакль, який свідчить, що нарешті королеву зачепили наші слова. Її надія полягає в іншому, — задумано пояснила. — Сподівається, що залишиться коханкою начальника. У цій ролі вона неперевершена.

А Марат тим часом з головою поринув у весільні клопоти.

Вони з Лією не планували велике торжество, але батьки…

— Ти — мій єдиний син, — благала Ірма, — як буду дивитися в очі родичам? Що скажу братові Рашиду? Лія теж одна дочка в родині. У неї старенькі батьки. Думаєш, не мріють побачити свято своєї дівчинки? Уяви, скільки радості буде в їхніх очах, коли вона урочисто піде під вінець?

— Вмієш ти давити на болючі місця, — іронічно посміхнувся Марат. — Старенькі батьки, дівчинка… Гаразд. Буде весілля, біла сукня і все таке. Але за нашими традиціями. Попередь Турганових.

Самі ж Турганови були не в захваті від майбутнього зятя. Вони визнали, що він дорослий, відповідальний, заможний і головне — кохає їхню доньку. Не сумнівалися, що любитиме, оберігатиме, піклуватиметься. Але ж — як бути з музичною кар’єрою доньки?

Батько Лії таки наважився поговорити з Маратом про її контракт з європейцями. Мовляв, так живуть творчі люди: він — тут, вона — на гастролях. Це нормально. Та Рахімов відразу дав зрозуміти, що про це не може бути й мови. Дружина займатиметься чоловіком, будинком і дітьми. Ні про що не турбуватиметься. Він не проти скрипки, коней і решти занять, які сама вибере. Вона — вільна людина, повинна чимось займатися. Та щоб гастролювати? Категоричне ні. На першому місці тепер — сім’я.

Сперечатися було марно.

Мати плакала й намагалася відмовити Лію виходити заміж за бусурмана, який не приучений до прекрасного.

— Його дикі предки, мабуть, по цих землях колись з мечами скакали й брали наших дівчат у полон, — казна-що несла, аби тільки уберегти дочку від непоправного. — Він зробить з тебе рабиню, яка митиме йому ноги вечорами. Заставить народити купу дітей. О, Боже, врятуй мою кровинку.

— Мамо! — спробувала зупинити це безумство Лія. — Марат навчався у Лондоні, вільно володіє англійською мовою, розуміється на музиці не гірше за мене. Він — цивілізована молода людина. А головне… я кохаю, — майже прошепотіла, дивлячись неньці прямо у вічі. — Всім серцем люблю. Я не жартую, рідна моя. Зрозумій. Якщо…

— Ні, ні, нехай буде по-твоєму, — перебила дочку Турганова. Жінка знала свою кровиночку. Розбити її крихку душу легше, ніж хтось міг уявити. Тому сперечатися не стала. Що може радувати батьків на схилі літ більше за радісне, усміхнене, щасливе обличчя власної дитини? А Лія була щаслива: аж світилася зсередини, мов янгол.

Змирилися.

Весілля було пишним і вишуканим. Наречений — еталон стилю, елегантності й чоловічої привабливості: модний костюм, замість краватки — хустинка на маленькому золотому затискачі, золоті запонки виблискували на сніжно білій сорочці.

— Нареченій треба добре потрудитися, аби достойно виглядати біля такого жениха, — шепотілися присутні.

Та коли на килимі з’явилася Лія — усі завмерли: ніжне стильне розширене плаття, обшите дорогим мереживом, злегка виблискувало на сонці з кожним кроком нареченої; позаду тягнувся чималий шлейф, накритий довжелезною фатою; обличчя покривала легка вуаль; під нею — ніжний макіяж, що робив невинну дівчину жіночною і прекрасною; напіввідкриті плечі та спина. Не йшла, а наче пливла назустріч своїй долі.

Опівночі обидвоє покинули весільне дійство, що було якраз у розпалі. Марат уперше повіз дружину до свого помешкання.

Вона піднялася до подружньої спальні, він залишився на першому поверсі.

Зайшла у кімнату. На ліжку — одяг для ночі: білосніжна легенька шовкова сорочка, такий же халат, оздоблений мереживом. Це подарунок мами. Вчора Лія передала його Маратові, аби хатня працівниця могла підготувати кімнату, як слід.

Серце забилося сильніше. Як усе пройде? Він — досвідчений чоловік, у якого десятки дівчат за плечима, а вона? Зовсім не знає, чим розпалити його пристрасть. Навіть в очі йому глянути боїться.

За кілька хвилин двері відчинилися. До кімнати увійшов Марат, одягнений у чорний шовковий халат, з під якого визирали такі ж штани.

Лія у нічному вбранні сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся. На мить зупинилася.

Він не поспішав. Усвідомлював, що перед ним не майстерна коханка, а дівчина, для якої ця ніч матиме вплив на все її подальше статеве життя. Перший досвід або розкриє жінку, або злякає. Йому зовсім не хотілося, щоб дружина лягала у ліжко з відчуттям обов’язку. Адже кохав і бажав взаємності. Якщо божеволіти від насолоди, то тільки удвох…

Повільно підійшов, обняв за плечі, в дзеркало глянув у її очі й лагідно посміхнувся.

— Іди до мене, — легенько узяв за руку.

Лія піднялася й стала перед чоловіком.

«Хвилюється», — відчув.

— Це — ти, — тихенько промовив, показуючи пальцем на Лію. — Це — я, — вказав на себе. Тоді підняв праву руку.

— Тепер давай свою, — лагідно попросив.

Вона слухняно простягла ліву руку. Їхні пальці схрестилися.

— А це… — на мить зупинився, — ми, — глянув на сплетені пальці рук. — Одне ціле. Спробуй забрати свою руку.

Дівчина легенько потягла, але він міцно тримав схрещені пальці.

— Не можеш, — посміхнувся. — Зараз спробую я, а ти потримай.

Лія відчула, як Марат потягнув руку на себе, але стримала.

— Не вийшло, — задоволено продовжив. — Отак і в житті, кохана моя. Ніхто не забере свою руку, якщо інший не відпустить. Розумієш?

Лія мовчки ствердно кивнула головою. Вона вже не тремтіла, дивилася на нього очима, повними любові й бажання. Коли він поряд — їй не страшно. Виявляється, треба лише дати свою руку і не відпускати. З ним так спокійно, надійно. Недаремно хтось із великих казав: хочеш заволодіти розумом жінки — подаруй відчуття захищеності, хочеш заволодіти її ласкою — подаруй ніжність, хочеш заволодіти душею — подаруй свою.

Рахімов був тим, хто бажав злиття в одне ціле саме їхніх душ. Лія це відчула і повністю довірилася чоловікові.

Він був терплячим, його ніжність зводила з розуму. З її губ зривалися приємні легкі стогони. Значить він усе робить правильно. Коли зрозумів, що вона готова — більше себе не стримував. Раптом обидвоє відчули блаженне тепло, що розлилося по всьому тілу, найвищу насолоду злиття двох в одне ціле.

Так добре Маратові ще не було.

Його колишні дівчата майстерні у ліжку, але не було головного: злиття воєдино, нічого не зачіпало душу.

Лія не відчула болю. Враження, ніби її розкрутили на каруселі до шаленої швидкості так, що відірвалася від землі. Десь здалеку все бачить, а прийти до тями не може.