В устах Вілла Трейнора це звучало досить нерозумно. Проте я навчилась не здаватися оторопілою, хоч би що Вілл сказав чи зробив.

— Я вас зрозуміла, — спокійно відповіла я. — Більше цього не робитиму.

Коли ж разом ні з цього ні з того Вілл Трейнор розсміявся. Зайшовся сміхом, неначе й сам цього не сподівався.

— На Бога! — Він похитав головою.

Я витріщилась на нього.

— Що, чорт його бери, ви ще понапихували в мої страви? А далі ви проситимете мене відкрити тунель, щоб містер Поїзд доставив трохи перетертої брюссельської капусти на чортову станцію під назвищем Шлунок?

Я обдумувала це десь із хвилину.

— Ні, — сказала я з байдужістю на обличчі. — Я маю справу лише з містером Виделкою. Містер Виделка на поїзд не схожий.

Це кілька місяців до того дуже переконливо довів мені Томас.

— Вас до цього підштовхнула моя мати?

— Ні. Послухайте, Вілле, мені шкода. Я просто… не подумала.

— Неначе це вперше.

— Гаразд, гаразд. Я заберу кляту моркву, якщо вона справді вас так засмучує.

— Мене засмутила не чортова морква, а те, що її підмішує в мою їжу божевільна, яка звертається до столових приборів словами «містер і місіс Виделки».

— Це був жарт. Слухайте, давайте я заберу моркву, і…

Він одвернувся від мене.

— Я більше нічого не хочу. Просто зробіть мені чашку чаю. — І коли я вже вийшла з кімнати, він крикнув навздогінці: — І не намагайтесь підмішати туди чортів кабачок.

Натан увійшов, коли я закінчувала мити посуд.

— Вілл у доброму гуморі, — мовив він, коли я передала йому чашку.

— Справді? — Я їла бутерброди на кухні. Надворі було дуже холодно, і останнім часом будинок не здавався мені таким недружнім, як колись.

— Він сказав, що ти намагаєшся отруїти його. Але говорив це… знаєш… у хорошому сенсі.

Я відчула незвичну радість від цих слів.

— Так… добре… — промовила я, намагаючись приховати свої емоції. — Дай мені час.

— Він навіть трохи розговорився. Бувало, тижнями нічого майже не говорить, а тут протягом останніх кількох днів він, на диво, в настрої перекинутися кількома словами.

Я згадала, як Вілл сказав мені, якщо я не перестану свистіти, він буде змушений переїхати мене візком.

— Думаю, його уявлення про балакучість трохи відрізняється від мого.

— Ну, ми трохи поговорили про крикет. І, маю тобі сказати, — Натан знизив голос, — близько тижня тому Місіс Ті розпитувала мене, чи ти справляєшся. Я сказав, що ти працюєш дуже професійно, хоча знав, вона питала не про те. А вчора вона прийшла й сказала, що чула, як ви сміялися.

Я пригадала вчорашній вечір.

— То він з мене сміявся, — сказала я.

Віллові стало смішно, тому що я не знала, що таке песто. Я сказала йому, що на вечерю — макарони, присмачені зеленим соусом.

— Ой, та їй про це байдуже. Просто він давно вже ні з чого не сміявся.

Це була правда. Вілл і я, здавалося, знайшли легший спосіб бути поруч одне одного. Переважно це відбувалося так. Він говорив мені грубощі, й подеколи я теж відповідала грубістю. Він казав мені, що я чимось не догодила йому, а я відповідала, що він міг би краще попрохати, якби йому було небайдуже. Він кляв мене, називав колькою в гузниці, а я відказувала, най спробує побути без цієї кольки й подивиться, чи надовго його стане. Усе це було трохи вдавано, та, мабуть, нас обох влаштовувало. Іноді навіть здавалося, що Віллові легше від того, що хтось готовий бути з ним грубим, заперечувати йому або сказати, що він жахливо поводиться. Таке було відчуття, що після нещасного випадку всі ходили біля нього навшпиньки, хіба окрім Натана, до якого Вілл, здавалося, автоматично ставився з повагою і хто так чи інакше був нечутливий до будь-яких його гострих зауваг. Натан був броньованою машиною в людській подобі.

— Просто постарайся стати мішенню для його кпинів, добре?

Я поставила свою чашку в зливальницю.

— Навряд чи з цим будуть проблеми.

Іншою великою зміною, крім атмосфери в будинку, було те, що Вілл не прохав мене дати йому спокій так часто, як колись, і кілька разів пополудні навіть пропонував мені залишитися й подивитися з ним фільм. Я не надто заперечувала, коли то був «Термінатор», хоч бачила всі його частини, але коли він показав мені французький фільм із субтитрами, я кинула погляд на обкладинку й сказала, що цього разу я пропущу перегляд.

— Чому?

Я стенула плечима.

— Не люблю фільми з субтитрами.

— Це те саме, якби ви сказали, що вам не до смаку фільми з акторами в них. Не смішіть мене. Що саме вам не подобається? Той факт, що потрібно щось прочитати, а не тільки дивитися?

— Мені просто не подобаються іноземні фільми.

— Після чортового «Місцевого героя» решта фільмів була іноземна. Чи ви думали, що Голлівуд — передмістя Бірмінгема?

— Смішно.

Він не міг повірити, коли я призналася, що ніколи не бачила фільм із субтитрами. Просто вечорами зазвичай пульт від телевізора привласнювали мої батьки, а в Патрика було таке саме бажання дивитись іноземний фільм, як і записатися на вечірні курси для в’язання гачком. Мультиплекс у найближчому до нас місті показував найновіші бойовики й романтичні комедії, проте був ущерть заповнений підлітками в толстовках із каптурами, тож більшість жителів приміської зони рідко його відвідувала.

— Луїзо, ви повинні подивитися цей фільм. По суті, я наказую вам це зробити. — Вілл від’їхав назад і кивнув у бік м’якого крісла. — Там. Сідайте туди. І не рухайтеся, поки все не скінчиться. Ніколи не дивилася фільм іноземною мовою. Боже-боже, — пробурмотів він.

Це був старий фільм про горбаня, який успадкував будинок у сільській місцевості Франції. Вілл сказав, що фільм знято за знаменитою книжкою, але я навіть ніколи не чула про неї. Перші двадцять хвилин я трохи метушилася, мене дратували субтитри і я думала, чи не розлютиться Вілл, якщо сказати йому, що мені потрібно в туалет.

А потім щось сталося. Я перестала думати про те, як важко слухати й читати одночасно, забула про Віллів прийом таблеток і про те, що місіс Трейнор може подумати, що я байдикую, і стала переживати за горопаху та його сім’ю, яких ошукали недобросовісні сусіди. Ще до того, як горбань помер, я тихо ридала, промокаючи соплі рукавом.

— Отже… — Вілл з’явився поруч і лукаво подививсь на мене. — Вам зовсім не сподобалося.

Я звела очі й здивовано завважила, що надворі вже темно.

— Тепер зловтішатиметесь, еге? — промурмотіла я, потягнувшись до коробки з хустинками.

— Трохи. Я просто вражений, що на такий зрілий вік — скільки там вам?..

— Двадцять шість.

— Двадцять шість років, і ви ніколи не дивилися фільм із субтитрами. — Він спостерігав, як я витирала очі.

Я глянула на хустинку й зрозуміла, що витерла всю туш.

— Не знала, що це обов’язково, — пробурчала я.

— Гаразд. То що, Луїзо Кларк, ви робите у вільний час, якщо не дивитесь фільми?

Я стиснула в руці хустинку.

— Хочете знати, що я роблю поза роботою?

— Це ви наполягали, що нам варто краще пізнати одне одного. Отож розкажіть мені про себе.

З такого його тону ніколи не можна було мати певність, що він не глузує з вас. Я чекала відплати.

— Чому? — запитала я. — Чому це ви раптом зацікавилися?

— О, на Бога! Невже ваше життя — державна таємниця? — Здавалося, він починав дратуватися.

— Не знаю… — сказала я. — Ходжу випити в паб. Трохи дивлюся телевізор. Спостерігаю, як бігає мій бойфренд. Нічого незвичайного.

— Ви спостерігаєте, як ваш бойфренд бігає.

— Так.

— Але не бігаєте сама.

— Ні. Я… — глянула на свої груди, — не створена для цього.

Він усміхнувся.

— Що ще?

— Про що ви?

— Хобі. Подорожі. Місця, у яких ви любите бувати.

Він скидався на мого викладача з професійної підготовки.

Я намагалася думати.

— Немає в мене захоплень. Трохи читаю. Люблю гарний одяг.

— Зручно, — сказав він сухо.

— Ви самі запитали. Справжніх хобі в мене немає, — почала я захищатися. — Нічого такого не роблю, зрозуміло? Я працюю, а потім іду додому.

— Де ви живете?

— По той бік замку. Ренфрю-роуд.

Він спантеличено глянув на мене. Аякже! Між двома сторонами замку ціле провалля!

— Це неподалік шосе з розділювальною смугою. Поруч із Макдональдсом.

Він кивнув, хоча я не була впевнена, що він насправді мене розумів.

— А відпустки?

— Я була в Іспанії. З Патриком. Моїм бойфрендом, — додала я. — У дитинстві ми їздили тільки в Дорсет. Або в Тенбі. Моя тітка живе в Тенбі.

— А що ви хочете?

— Що я хочу?

— Від життя.

Я закліпала.

— Це вже особисте.

— Мені байдуже до подробиць. Не варто вдаватись до психоаналізу. Я просто запитую, що ви хочете. Одружитися? Народити карапузів? Мрієте про кар’єру? Хочете подорожувати світом?

Настала довга пауза.

Думаю, я знала, що моя відповідь розчарує його, ще до того, як промовила:

— Не знаю. Я ніколи не думала про це.


У п’ятницю ми поїхали в лікарню. Я рада, що не знала про Віллів візит до лікаря раніше, бо провела б безсонну ніч, переживаючи, як відвезти його. Я вмію кермувати, так. Але десь так само, як і балакати французькою. Еге ж, я здала відповідний іспит. Однак по тому не використовувала цю навичку частіше, ніж раз на рік. Думка про те, що потрібно посадити Вілла з його візком у пристосований до цього мікроавтобус і успішно доставити його в сусіднє місто, жахала мене.

Декілька тижнів я прагнула вирватися з цього будинку під час робочого дня. А теперечки я зробила б усе, аби не виходити надвір. Його лікарняну картку я знайшла серед тек з матеріалами про його здоров’я: великих товстих швидкозшивачів із назвиськами «Транспорт», «Страхування», «Життя з інвалідністю» та «Візити до лікарів». Я схопила картку й перевірила, чи справді там сьогоднішня дата. Я досі сподівалася, що Вілл помилився.

— Ваша мама також поїде?

— Ні. Вона не їздить зі мною в лікарню.

Я не могла приховати своє здивовання. Гадала, вона контролює всі аспекти синового лікування.

— Колись їздила, — додав Вілл. — Та ми домовились.

— А Натан їде?

Я стояла перед ним навколішки. Я так нервувалася, що впустила частину обіду йому на коліна й тепер марно намагалася витерти це. Добра частина його штанів промокла наскрізь. Вілл нічого не сказав, лише попрохав, щоб я перестала вибачатись, але це не допомогло, я й далі дуже нервувалася.

— Чому питаєте?

— Так, просто. — Я не хотіла, щоб він знав, як мені було боязко. Майже весь ранок — звичайно о цій порі я прибираю — я провела, читаючи та перечитуючи інструкцію з експлуатації підйомника, але досі боялась тієї миті, коли візьму на себе відповідальність підняти Вілла на два фути в повітря.

— Годі, Кларк. У чому клопіт?

— Гаразд. Я просто… просто подумала, що було б легше, якби першого разу тут був хтось, хто в цьому добре тямить.

— На відміну від мене, — сказав він.

— Я не це мала на увазі.

— Бо навряд чи я щось знаю про власне здоров’я?

— Ви вмієте керувати підйомником? — відкрито запитала я. — Ви зможете сказати мені, що саме я маю робити?

Вілл не зводив з мене очей. Якщо він і хотів дошкулити мені, то, здавалося, передумав.

— Слушна заувага. Так, він їде. Зайва пара рук не завадить. Та й до всього, як він буде поруч, ви так не нервуватиметеся.

— А я й не нервуюсь.

— Я бачу. — Він глянув на свої коліна, які я й досі терла шматком тканини. Соусу до макаронів я позбулася, але штани промокли. — Тепер скажуть, що в мене нетримання сечі.

— Я не закінчила. — Я вмикнула фен і напрямила насадку йому нижче від живота.

Коли гаряче повітря вдарило його брюки, від здивування він звів брови.

— Гаразд, — сказала я. — Я теж не планувала так проводити полудень п’ятниці.

— Ви напружені?

Я відчувала, як він вивчає мене.

— О, розслабтеся, Кларк. Це ж на моє природження спрямовано струмінь гарячого повітря.

Я не відповіла. Його голос перекривав гудіння фена.

— Та облиште ви, що гірше може статися, хіба опинюся в інвалідному візку?

Можливо, це звучить нерозумно, але я не могла не розсміятися. «Невже насправді Вілл намагається мене трохи підбадьорити?»


Зовні автомобіль здавався звичайним, але коли задні пасажирські дверцята відчинялися, долі опускався пандус. Під Натановим наглядом я скерувала Віллів зовнішній візок (він мав окремий візок для подорожей) прямо на пандус, перевірила електричне фіксоване гальмо та запрограмувала візок на повільний підйом у автомобіль. Натан ковзнув на друге пасажирське сидіння, пристебнув Вілла й зафіксував колеса. Намагаючись стримати тремтіння рук, я зняла авто з ручного гальма й поволі рушила до лікарні.