— Я щаслива тут, — відповіла я.

— А не мали б бути.

— Вам подобається наказувати людям, що треба робити, чи не так?

— Лише коли знаю, що маю рацію, — сказав він. — Ви можете поправити мій чай? Не дістану його.

Я покрутила соломинку, щоб він міг легко дотягнутися, і почекала, поки він вип’є чай. Кінчики його вух порожевіли від легкого холоду.

Він скривився.

— О Боже! Як для дівчини, яка заробляла на життя, готуючи чай, ви приготували просто жахливий трунок.

— Ви просто звикли до лесбійського чаю[17], — відповіла я. — До всякого там китайського трав’яного «Лапсанґ Сушонґу».

— Лесбійського чаю? — Він мало не вдавився. — Він таки незрівнянно добріший за цей лак для меблів. На Бога. В ньому ложка може стояти.

— Навіть мій чай не такий, як треба. — Я сіла на лавку навпроти нього. — Отже, висловлювати свою думку щодо всього, що я кажу чи роблю, при тому що інші повинні мовчати, — це для вас природна річ?

— Говоріть далі, Луїзо Кларк. Скажіть, що ви думаєте.

— Про вас?

— А в мене є вибір? — по-акторському зітхнув він.

— Вам підстригтися б. Так ви схожі на безхатька.

— Тепер ви говорите, як моя матір.

— Але ви справді маєте жахливий вигляд. Могли б хоч поголитися. Хіба все це волосся на обличчі не викликає свербежу?

Він скоса поглянув на мене.

— Так і є. Я знала. Добре, після обіду я все це приберу.

— О ні.

— О так. Ви запитали мою думку. Ось моя відповідь. Вам не потрібно нічого робити.

— А як я відмовлюся?

— Я все одно це зроблю. Якщо так триватиме далі, я витягуватиму залишки їжі з вашої щетини. І, відверто кажучи, якщо таке станеться, я буду скаржитись на надмірний стрес на робочому місці.

Він усміхнувся, немов це його розважило. Можливо, це прозвучить сумно, але Вілл настільки рідко всміхався, що через цю швидку усмішку я нетямилася з гордості.

— Ось що, Кларк, — промовив він, — зробіть мені послугу.

— Яку?

— Почухайте мені вухо, добре? Свербіж просто зводить мене з розуму.

— Якщо я вволю ваше прохання, ви дозволите мені поголити вас? Невелика стрижка.

— Не випробовуйте долю.

— Цитьте. Не змушуйте мене нервуватись. Я погано володію ножицями.


У шафці ванної кімнати я знайшла леза й пінку для гоління, вони були заховані за пакетами серветок і вати, так, наче ними давно не користувались. Я затягла Вілла у ванну кімнату, наповнила вмивальник теплою водою, змусила його трохи нахилити підголівник назад і поклала гарячий рушник на його підборіддя.

— А це навіщо? Ви збираєтесь стати цилюрником? Навіщо рушник?

— Не знаю, — призналась я. — Так роблять у фільмах. Це те саме, що гаряча вода й пелюшки під час пологів.

Я не бачила його губ, але він стулив очі з виразом легкої радості. Я хотіла, щоб вони такими й залишались. Хотіла, щоб він був щасливий, щоб з його обличчя зник його тривожний недовірливий погляд. Я говорила безперестанку. Розказувала анекдоти. Почала наспівувати. Робила що завгодно, аби якнайдалі відтягти момент, коли він стане знову похнюпленим.

Я закотила рукави й почала намащувати його підборіддя піною для гоління, до самих вух. Потім, наблизивши лезо до його підборіддя, я завагалась. Може, саме час сказати йому, що досі я голила тільки ноги?

Він заплющив очі й відкинувся на спинку візка. Я почала ніжно шкребти його шкіру. Тишу порушував тільки плюскіт води в зливальниці, коли я споліскувала лезо. Я працювала мовчки, вивчаючи обличчя Вілла Трейнора. Лінії, що вели до кутиків його рота, були передчасно глибокі, як на його вік. Я пригладила волосся на обличчі й постерегла помітні сліди рубців, мабуть, після нещасного випадку. Побачила тіні рожевого кольору навколо очей, що свідчили про безліч безсонних ночей, глибоку зморшку поміж брів, що з’явилася через німий біль. Його шкіра мала теплий та солодкий аромат — від крему для гоління та того, що було притаманне лише Віллові, непомітного й дорогого. Риси його обличчя стали чіткішими, і я збагнула, наскільки легко йому було привабити таку красуню, як Алісія.

Я працювала повільно й обережно, підбадьорена тим, що Вілл, здавалось, ненадовго заспокоївся. У голові промайнула думка, що його торкались, мабуть, лише під час медичних чи терапевтичних процедур, тому, гладячи пальцями його шкіру, я намагалась не робити нелюдських, різких рухів, як це робили Натан чи лікар.

Гоління Вілла було незвично інтимним процесом. Закінчивши, я усвідомила, що все виявилось зовсім не так, як я вважала досі, а саме що інвалідний візок та немічність стануть на заваді будь-яким відчуттям. Було неможливо залишатись спокійною, перебуваючи настільки близько з кимось, відчуваючи, як натягується його шкіра під кінчиками твоїх пальців, дихати тим самим повітрям, що видихав він, коли твоє обличчя — за декілька дюймів від його. Коли я перейшла до другого вуха, мені стало ніяково, наче я переступила невидиму межу.

Можливо, Вілл зміг відчути ледве помітні зміни в моїх дотиках до його шкіри, а може, він просто вмів відчувати настрій людей навколо нього, але він розплющив очі, і наші погляди зустрілись.

— Будь ласка, тільки не кажіть, що ви поголили мені брови, — після короткої паузи проказав він із серйозним виразом обличчя.

— Тільки одну з них, — відповіла я, споліскуючи лезо й сподіваючись, що рум’янець на моїх щоках мине, поки я знову обернуся до нього. — Добре, — сказала я наостанок. — Не забагато на сьогодні? Невдовзі прийде Натан, чи не так?

— А моє волосся? — запитав він.

— Ви справді хочете його підстригти?

— Можна було б.

— Я думала, ви мені не довіряєте.

Він знизав плечима, наскільки це було можливо.

— Якщо це змусить вас припинити ниття на декілька тижнів, то плата, як на мене, не дуже висока.

— О Боже, ваша мама так зрадіє! — сказала я, витираючи залишки крему для гоління з його щоки.

— Так, не відкладатимемо це на потім.


Ми підстригали його волосся у вітальні. Я запалила вогонь, ми увімкнули фільм — американський трилер, — і я поклала рушник йому на плечі. Я попередила Вілла, що давно вже цього не робила, але додала, що гірше вже просто бути не може.

— Дякую й на цьому, — сказав він.

Я взялась до роботи, пропускаючи його волосся крізь пальці й намагаючись пригадати основні правила, які вивчила. Вілл дивився фільм і здавався розслабленим та майже задоволеним. Зрідка він розповідав мені щось про фільм: де ще знімався головний актор, де він зіграв свою першу роль, а я видавала нечіткий звук зацікавлення (подібний до того, коли Томас показував мені свої іграшки), хоча вся моя увага була зосереджена на тому, щоб не зіпсувати Віллів вигляд. Урешті-решт я зістригла найгірше, і швидко стала навпроти нього, щоб оцінити його вигляд.

— Ну? — запитав Вілл, поставивши фільм на паузу.

— Я не впевнена, чи мені до вподоби бачити ваше обличчя таким відкритим. Вигляд трохи лякає, — випроставшись, сказала я.

— Мені холодно, — зауважив Вілл, повертаючи голову зліва направо, ніби перевіряв свої відчуття.

— Зачекайте, — сказала я. — Зараз принесу два дзеркала. Тоді ви все добре побачите. Але не ворушіться, бо тут ще треба трохи прибрати. І, можливо, ще відтяти вухо.

Я шукала в шухлядах у спальні маленьке дзеркало, коли почула, як скрипнули двері. Швидка хода двох людей, підвищений та схвильований голос місіс Трейнор.

— Джорджино, будь ласка, не треба.

Я миттю відчинила двері спальні, схопила дзеркало й вибігла з кімнати. Я не хотіла, щоб мене знову заскочили не на робочому місці. Місіс Трейнор, затуливши долонями рота, стояла біля дверей вітальні, а якась молодиця голосно сварилась:

— Ти найегоїстичніший чоловік з усіх, кого я знаю! Не можу повірити, Вілле. Ти завжди був егоїст, але все стало набагато гірше.

— Джорджино, будь ласка, припини, — прохала місіс Трейнор, кинувши пильний погляд на мене, коли я підійшла.

Я зайшла в кімнату слідом за нею. Віллове обличчя було повернене до молодої жінки, на його плечах лежав рушник, а легкі пасма каштанового волосся заплутались навколо колес його візка. У жінки було довге темне волосся, зібране в неохайний вузол на потилиці, засмагла шкіра. Вона була зодягнута в дорогі потерті джинси та замшеві черевики. Подібно до Алісії, риси її обличчя були красиві та правильні, а зуби — неперевершено білого кольору, як у рекламі зубної пасти. Останнє було особливо помітно, бо її обличчя набуло багряно-червоного відтінку від гніву, з яким вона сичала на Вілла.

— Я повірити не можу. Я навіть не можу допустити, що ти думав про таке. Що ти…

— Джорджино, будь ласка, зараз не час, — різко підвищила голос місіс Трейнор.

Вілл апатично дивився поперед себе на щось непомітне для інших.

— Ну… Вілле. Вам потрібна якась допомога? — тихо запитала я.

— А ви хто? — запитала молода жінка, швидко повернувшись. І тільки тепер я побачила сльози в її очах.

— Джорджино, — заговорив Вілл. — Познайомся з Луїзою Кларк, моєю найманою компаньйонкою і страшенно винахідливим перукарем. Луїзо, це моя сестра, Джорджина. Здається, вона прилетіла аж із Австралії, щоб покричати на мене.

— Не змінюй тему, — крикнула Джорджина. — Мама мені все розповіла.

Усі завмерли.

— Я залишу вас на хвилину? — запропонувала я.

— Це було б чудово, — пальці місіс Трейнор побіліли від того, що вона стискала бильця дивана.

— До речі, Луїзо, зараз ви могли б зробити перерву на обід.

Я вислизнула з кімнати.

Тепер мені доведеться обідати на автобусній зупинці. Я зібрала свої бутерброди на кухні, швидко вдягнула пальто й вийшла через задні двері.

Виходячи з будинку, я почула підвищений тон Джорджини Трейнор.

— Вілле, ти ніколи не думав про те, що справа, хоч би там що було, стосується не тільки одного тебе?


Коли я рівно за півгодини повернулась назад, у будинку було тихо. Натан мив у кухонній зливальниці свою чашку.

Він повернувся, побачивши мене, й запитав:

— Як ведеться?

— Вона вже пішла?

— Хто?

— Ця сестра.

Він звів погляд до стелі.

— А, то он хто вона. Так, пішла. Поїхала на своїй машині, щойно я прийшов. Якась родинна сварка, еге?

— Не знаю, — відповіла я. — Я підстригала Вілла, а ця жінка зайшла й стала кричати на нього. Я вирішила, що це одна з його дівчат.

Натан знизав плечима.

Я зрозуміла, що він не збирається обговорювати подробиці Віллового особистого життя, навіть якби йому було щось відомо.

— А він трохи принишк. До речі, гарна робота. Молодець, що прибрала ті його зарості.

Я пішла назад у вітальню. Вілл усе ще дивився на телевізор: фільм було зупинено в тому ж місці, де й раніше.

— Хочете, щоб я ввімкнула далі? — запитала я.

На якийсь час мені здалося, що він мене не чує. Його голова потонула в плечах, доти розслаблене обличчя змінила непроникна маска. Вілл знову закрився в собі, замкнувся за чимось, куди я не могла проникнути.

Він кліпнув, ніби щойно помітив мене.

— Аякже, — мовив він.


***

Я почула їх, коли зносила вниз кошик із пранням. Двері у флігель були трохи прочинені, й приглушені голоси місіс Трейнор та її дочки чулися в довгому коридорі. Віллова сестра тихо схлипувала, в її голосі тепер не було люті. Вона здавалась маленькою дитиною.

— Я впевнена, що можна щось зробити. Якесь медичне відкриття. Ви не могли б відвезти його до Америки? Там завжди стає краще.

— Твій батько уважно слідкує за всіма відкриттями. Проте, ні, люба, нічого… нічого конкретного немає.

— Він так… так змінився. Ніби навмисне хоче бачити в усьому лише погане.

— Він був таким від самого початку, Джорджино. Думаю, ти не помітила, бо бачила його, лише коли прилітала додому. Та тоді він був… рішуче настроєний. Тоді він був упевнений, що щось таки зміниться.

Я почувалась трохи ніяково, слухаючи таку приватну розмову. Проте її дивний зміст змусив мене підійти ближче. Я м’яко підійшла до дверей, а мої ноги в шкарпетках безшумно ступали по підлозі.

— Розумієш, ми з татом не казали тобі. Не хотіли засмучувати тебе. Але він хотів… — Їй було тяжко підібрати слова. — Вілл хотів… збавити собі віку.

— Що?

— Тато знайшов його. У грудні. Це було… було жахливо.

Насправді це лише потвердило мої здогадки, але я відчула, як кров похолола в моїх жилах. Почувся здавлений плач і тихе втішання. Знову довго стояла тиша. А потім Джорджина захрипіла:

— Ця дівчина…

— Так. Луїза тут для того, щоб це не повторилося.

Я зупинилась. У протилежному кінці коридору чути було, як бесідували Натан із Віллом, зовсім не помічаючи цієї розмови лише за кілька футів від них. Я підійшла ближче до дверей. Думаю, я знала про все відтоді, коли на мить побачила рубці на його зап’ястках. Нарешті все стало зрозумілим: тривога місіс Трейнор, щоб я не покидала Вілла самого на довгий час та його глибока неприязнь до моєї появи, через що я довгий час не знала, чи взагалі роблю щось корисне. Я була нянькою й не знала цього, але Вілл знав і ненавидів мене за це.