«І це не було благанням про допомогу», — з’ясувавши, додали вони.

Коли в лікарні мені сказали, що Вілл житиме, я вийшла в сад і не тямилася від люті. Я гнівалась на Бога, природу, на будь-що, що принесло такий відчай у нашу сім’ю. Тепер мені здається, що я тоді збожеволіла. Того холодного вечора я стояла й кричала в своєму саду, кинувши келих із бренді в Euonymus compactus, мій голос розривав повітря, одбивався від стін замку й відлунював удалині. Я лютувала через те, що все навколо могло рухатись, згинатись, рости й розмножуватись, а мій син — мій сповнений життя, харизматичний, гарний хлопчик — просто існував, страждаючи. Нерухомий, безсилий, закривавлений. Уся краса саду була образливою для мене. Я кричала й лаялась — словами, яких не знала доти. Потім вийшов Стівен і, поклавши руку на моє плече, став чекати, коли я заспокоюсь.

Бачите, він ще не розумів. Він не розумів, що Вілл спробує знову. Що ми змушені будемо жити повсякчас насторожі, чекаючи наступної спроби, жаху, якого він заподіє собі наступного разу. Змушені будемо дивитись на світ його очима — бачити можливі джерела отруєння, гострі предмети, винахідливість, з якою він міг довести кінця справі, що її розпочав той проклятий мотоцикліст. Наше життя відтепер мало обертатись навколо його можливого самогубства. І перевага була на його боці — усі його думки були просякнуті цим.

Минуло два тижні, і я пристала на Віллову пропозицію.

Авжеж, я погодилась.

Як інакше я могла вчинити?

9


Тієї ночі я не спала. Я лежала в комірчині з розплющеними очима, вдивляючись у стелю й ретельно відтворюючи події останніх двох місяців на основі того, що тепер було мені відомо. Усе наче змістилось, розбилось і склалося знову в малюнок, який я ледве могла впізнати.

Я відчувала себе обманутою, недалекою співучасницею, яка не знала, що діється. Мені здавалося, що вони стиха підсміювалися з моїх спроб нагодувати Вілла овочами чи підстригти йому волосся — з дрібниць, які могли поліпшити його стан. Урешті-решт, який у цьому був сенс?

Я знову й знову згадувала розмову, яку почула, намагаючись переконати себе, що все не так зрозуміла. Але «Диґнітас» не місце, куди їдуть трохи відпочити. Я не здужала повірити, що Камілла Трейнор могла вчинити таке зі своїм сином. Так, я вважала її холодною, і справді в них були напружені стосунки. Було важко в’явити, як вона обнімає його так само, як моя мама обнімала нас міцно та радісно, поки ми не виривались з обіймів, прохаючи її припинити. Щиро кажучи, я думала, що вищий клас саме так і поводиться зі своїми дітьми. Бо щойно прочитала роман «Кохання в холодному кліматі», що його дав мені Вілл… Але так завзято й свідомо сприяти смерті власного сина!..

Тепер її поведінка здавалася навіть іще холоднішою, а її дії мали нечесні наміри. Я злилась на неї й на Вілла. Була зла на них за те, що мене перетворили на ширму. Лютувала за всі рази, коли я сиділа й думала про те, як зробити для нього краще, щоб йому було зручно, щоб він був щасливий. Коли я не лютувала, то сумувала. Я згадала ледве помітну паузу в промові місіс Трейнор, коли вона намагалась утішити Джорджину, і мені стало шкода її. Я розуміла, що становище матері було нестерпним.

Проте найчастіше мене переповнював жах. Мене переслідувало те, що я знала. Як можна було проживати день по дню, знаючи, що ти просто збавляєш час до своєї смерті? Як міг чоловік, чию шкіру я відчувала того ранку під своїми пальцями — теплу й живу, зробити вибір знищити себе? Як могло бути так, що із загальної згоди за шість місяців ця сама шкіра гнитиме в землі?

Я нікому не могла про це розповісти. Певно, це було найгірше. Тепер я була співучасницею таємниці Трейнорів. Хвора та стомлена, я зателефонувала Патрикові й сказала, що почуваюся кепсько, тому залишуся вдома. Він не заперечував і сказав, що був якраз на десятикілометровій пробіжці. Він мав затриматися в спортивному клубі десь до десятої. Ми збирались побачитися в суботу. Він здавався якимось розсіяним, ніби його думки були десь далеко, на черговому уявному треку.

Я відмовилась від вечері й лежала в ліжку поти, поки думки мої темні не стали настільки нестерпними, що я схопилась і (то була восьма тридцять) спустилася вниз, умощуючись поруч із дідусем, який єдиний у нашій родині не ставив запитань. Він сидів у своєму улюбленому фотелі й пильно та проникливо дивився крізь окуляри на екран. Я ніколи не знала, чи він справді дивиться телевізор, чи його думки десь ген далеко.

— Ти впевнена, що нічого не хочеш, люба? — запитала мама, з’явившись біля мене з чашкою чаю. У нашій сім’ї вважали, що все можна виправити чашкою чаю.

— Ні. Я не голодна, дякую.

Я бачила, як вона поглянула на тата. І знала, що потім вони будуть по-домашньому бурчати на Трейнорів, які перевантажили мене роботою, мовляв, доглядати за таким інвалідом — річ занадто важка. Я знала, що вони звинувачуватимуть себе в тому, що підтримали мій задум із цією роботою.

Нехай думають, що так і було.


Парадоксально, але назавтра Вілл мався в гарній формі: незвично говіркий, самовпевнений, войовничий. Він балакав більше, ніж попередніми днями. Вілл немов хотів посперечатися зі мною і розчарувався, коли я не підіграла йому.

— То коли ви вже закінчите цю свою недолугу роботу?

Я прибирала у вітальні й подивилась на нього, якраз підбиваючи подушки.

— Що?

— Моє волосся. Воно підстрижене лише наполовину. Я гляджуся немов якийсь вікторіянський сирота. Чи… — Він повернув голову, щоб я краще роздивилась. — Хіба що це один із ваших альтернативних стилів.

— Хочете, щоб я підстригла вас іще?

— Ну, мені здалося, вам це було приємно. І мені б не хотілося бути схожим на пацієнта психлікарні.

Я мовчки принесла рушник і ножиці.

— Натан тепер, безперечно, радий, бо я справді став схожим на чоловіка, — мовив Вілл. — Проте він сказав, що, як моє обличчя тепер таке, як було колись, мені потрібно буде голитися щодень.

— Он як, — відповіла я.

— Ви ж не заперечуєте, правда? А на вихідні я просто змирюся з «дизайнерською» щетиною.

Я не могла розмовляти з ним. Мені було тяжко подивитись йому в очі. Це скидалось на стан, коли дізнає´шся про зраду свого коханого. Я почувалася так, ніби він зрадив мене.

— Кларк.

— М-м!

— У вас один із тих нервово-тихих днів? Що подіялося з невиправною щебетухою?

— Вибачте, — сказала я.

— Це через Бігуна? Що він зробив цього разу? Він же ж не пішов чи втік, га?

— Ні.

Я взяла м’яке пасмо Віллового волосся між вказівним та середнім пальцями і розкрила ножиці, щоб підрізати те, що стирчало. Ножиці завмерли в повітрі. Як вони це зроблять? Вколють його? Дадуть таблетки? Чи просто покинуть у кімнаті з лезами?

— У вас стомлений вигляд. Я не збирався цього казати, але вигляд у вас до біса жахливий.

— Та невже?

Як вони допоможуть людині, яка не спроможна ворушити своїми кінцівками? Я подивилась на його зап’ястки, які завжди були закриті під довгими рукавами. Тижнями я вважала, що це через мерзлякуватість — він мерзне більше, ніж ми. Ще одна брехня.

— Кларк.

— Так.

Я була рада, що стояла позаду нього. Мені не хотілось, щоб він бачив моє обличчя.

Він завагався. Там, де його шия раніше була прикрита волоссям, шкіра була особливо бліда. Вона була м’яка, біла й здавалась якоюсь незахищеною.

— Послухайте, вибачте мою сестру. Вона була… була дуже засмучена, але це не дає їй право говорити грубощі іншим. Іноді вона надто прямолінійна. Вона не розуміє, як це дратує людей. — Він зупинився. — Мабуть, саме тому їй подобається Австралія.

— Ви про те, що там вони кажуть одне одному правду?

— Що?

— Нічого. Підніміть голову, будь ласка.

Я швидко обрізувала й причісувала волосся, методично працюючи над його головою, допоки волосинку до волосинки не було підстрижено і все навколо його ніг не було всипане ними.


Надвечір мені стало все зрозуміло. Поки Вілл дивився з батьком телевізор, я взяла аркуш паперу з принтера, ручку зі склянки на вікні в кухні й написала все, що хотіла сказати. Я згорнула аркуш, знайшла конверт і залишила його на кухонному столі, адресуючи матері Вілла.

Коли я виходила, Вілл розмовляв з батьком. Ще й більш від того, він сміявся. Я зупинилася в холі із сумкою на плечі, прислухаючись. Чому він сміється? Що могло його розвеселити, якщо це лише справа кількох тижнів і він піде з життя?

— Я йду, — крикнула я через поріг і пішла.

— Заждіть, Кларк… — почав він, але я вже зачинила за собою двері.

Під час короткої поїздки в автобусі я думала, що скажу батькам. Вони розлютяться, що я покинула, як вони думали, ідеальну та добре оплачувану роботу. Після першого шоку моя мати буде співчувати й захищати мене, стверджуючи, що це було занадто. Батько, мабуть, запитає, чому я не беру приклад із сестри. Він часто питає про це, хоч я не належала до тих, хто зруйнував своє життя вагітністю й вимагав від родини фінансової підтримки та допомоги в догляданні дитини. У нашій хаті не годилося говорити таке, бо моя мати вважала, що це все одно що стверджувати, буцім Томас не був дар від Бога: усі діти — Божий дар, навіть ті, хто вживає слово «недоумок» і чия присутність означає, що половина потенційних годувальників у нашій родині не може знайти собі гідної роботи.

Я не могла сказати батькам правду. Хоч я й не була нічого винна ні Віллові, ані його родині, а проте не хотіла, щоб їх тривожили допитливі сусіди.

Усі ці думки метушилися в моїй голові, коли я вийшла з автобуса й пішла пагорбом униз. Дійшовши до рогу нашої вулиці, я почула крики, відчула слабку вібрацію в повітрі й нараз про все забула.

Невеликий натовп зібравсь навколо нашого будинку. Я поквапилась, побоюючись, чи не сталося чогось, але потім уздріла моїх батьків на ґанку й зрозуміла, що це був не наш будинок. То була остання з довгої серії маленьких воєн, що характеризували подружнє життя наших сусідів.

Ричард Гришем не був найвірніший чоловік, і це не було новиною для сусідів. Та, беручи до уваги сцену в саду, це було новиною для його дружини.

— Ти думав, що я дурна?! Вона була в твоїй футболці! У тій, що я замовила тобі на день народження!

— Дитинко… Димпно… це не те, що ти думаєш.

— Я зайшла по твої кляті яйця по-шотландському. А там вона, у футболці! Безсоромна! Я ж навіть не люблю яйця по-шотландському!

Я вповільнила ходу, пробираючись крізь невеликий натовп до наших воріт і спостерігаючи, як Ричард ухиляється від dvd-програвача. Слідом за ним полетіла пара черевиків.

— І давно вони так?

Моя мама в охайно зав’язаному фартуху розняла руки, складені на грудях, і подивилась на годинник.

— Добрих три чверті години. Бернарде, як думаєш, це добрих три чверті години?

— Це вже як рахувати. Від того часу, як вона викидала одяг, чи з моменту, коли він вернувся й застав це?

— Я б сказала, відтоді як вона повернулась.

Батько взяв це до уваги.

— Тоді насправді близько півгодини. Вона викинула доволі багато речей протягом перших п’ятнадцяти хвилин.

— Твій тато каже, що цього разу вона його прожене, він побореться за Ричардові електроінструменти «Блек-енд-Декер».

Натовп збільшився, а Димпна Гришем показала, що не збирається складати зброю. Навпаки, знать з усього, її підбадьорювало збільшення кількості глядачів.

— Можеш забрати для неї свої брудні журнали! — кричала вона, викинувши стіс журналів з вікна.

Це викликало пожвавлення в натовпі.

— Побачимо, чи їй сподобаються твої недільні посиденьки з ними у вбиральні на піввечора! — Вона зникла, а потім знову з’явилась і висипала брудний одяг з кошика на газон. — І твої брудні труси. Побачимо, чи вважатиме вона тебе й далі — як там?.. гарячим жеребцем, коли їй доведеться прати їх для тебе щодня!

Ричард марно збирав докупи свої речі, коли вони падали на газон. Він викрикував щось, але серед загального галасу та свисту важко було зрозуміти, що саме. Ненадовго визнавши свою поразку, він пробрався крізь натовп, відчинив автівку, кинув свої речі на заднє сидіння й, штовхнувши, зачинив дверцята. Дивно, що нікого не цікавила його брудна білизна, а от колекція дисків та відеоігор мала попит.

Бах! На стежку впав стереоприймач. На якусь мить залягла тиша.

Він приголомшено подивився вниз, а потім угору.

— Ти — божевільна сучка!

— Ти спав з цією сифілітичною косоокою, схожою на троля лахудрою з гаража, а мене називаєш божевільною сучкою?!

— Бернарде, хочеш чаю? Ніби холоднішає, — поцікавилась моя мати, повернувшись до батька.