— Гарна ідея, кохана. Дякую, — відповів мій батько, не зводячи очей із сусідніх дверей.

Коли моя мати зайшла в будинок, я помітила автомобіль. Це було так несподівано, що я спершу не впізнала його: «мерседес» місіс Трейнор, темно-синій, компактний, з низькою посадкою. Жінка пригальмувала, визираючись на сцену на тротуарі, й завагалася на мить, перш ніж вийти з автомобіля. Потому стала роздивлятися будинки, мабуть, перевіряючи номери. Коли ж побачила мене.

Я зійшла з ґанку й попростувала стежкою вниз, перш ніж тато встиг запитати, куди я йду. Місіс Трейнор стояла поруч із натовпом і дивилась на цей хаос, немов Марія-Антуанетта — на бунтівних селян.

— Сімейна сварка, — сказала я.

Вона відвела погляд убік, ніби засоромилась, що її помітили під час споглядання чогось неподобного.

— Я бачу.

— Досить конструктивна за їхніми стандартами: вони ходять до сімейного консультанта.

Її вишуканий вовняний костюм, перли та дорога зачіска вирізняли її посеред людей, які були вдягнені у спортивні штани та яскравий дешевий одяг з мережевих крамниць. Місіс Трейнор здавалася навіть суворішою, ніж того ранку, коли заскочила мене сонну у Вілловій кімнаті. Я завважила десь на споді душі, що не сумуватиму за Каміллою Трейнор.

— Я подумала, чи не могли б ми з вами декілька хвилин побалакати? — Вона підвищила голос, щоб було чутно крізь вигуки натовпу.

Місіс Гришем тепер викидала Ричардові маркові вина. Кожне розбивання пляшки супроводжувалось веселими викриками та ненастанними благаннями містера Гришема. Річка червоного вина текла під ногами людей у стічну канаву.

Я подивилась на натовп, а потім на будинок позаду мене. Я не могла в’явити, як місіс Трейнор увійде в передню кімнату з неприбраними іграшковими поїздами, дідусем, що тихо хропить перед телевізором, мамою, яка розпилює освіжувач повітря, щоб приховати запах батькових шкарпеток, і Томасом, що вискакує та бурмоче «недоумок» до нового гостя.

— Зараз не найкращий час.

— Можливо, ми могли б поговорити в моїй машині? Лише п’ять хвилин, Луїзо. Без сумніву, ви мусите знайти їх для нас.

Декілька наших сусідів зиркнули в мій бік, коли я сідала в машину. Я раділа, що сім’я Гришемів була темою того вечора, інакше приводом для обговорення могла стати я. На нашій вулиці, якщо ти сідала в дорогу машину, це означало, що або ти підчепила футболіста, або тебе арештували поліціянти.

Дверцята замкнулися з приглушеним звуком, і враз запанувала тиша. Машина пахла шкірою, і в ній не було нічого зайвого, лише ми з місіс Трейнор. Жодних обгорток від цукерок, бруду, загублених іграшок чи ароматизаторів, що приховують запах молока, яке пролили тут три місяці тому.

— Я гадала, ви добре розумієтеся з Віллом… — Вона говорила так, ніби зверталась до когось просто перед собою. Коли я не відповіла, вона провадила далі: — Проблема в грошах?

— Ні.

— Вам потрібна довша перерва на обід? Я знаю, що вона досить коротка. Я могла б попрохати Натана, щоб він…

— Річ не в робочих годинах. Чи грошах.

— Тоді в чому?

— Я не хочу…

— Послухайте, ви не можете отак покинути роботу й навіть не дозволити мені поцікавитись, у чому ж причина.

Я глибоко вдихнула й сказала:

— Я підслухала розмову. Вашу з дочкою. Минулої ночі. І я не хочу… я не хочу бути частиною цього.

— Он воно що.

Ми сиділи мовчки. Містер Гришем тепер намагався вибити вхідні двері, а місіс Гришем щосили жбурляла по ньому через вікно всім, чим могла. Вибір метальних знарядь був таким: рулон туалетного паперу, коробка тампонів, щітка для зливальниці, пляшечки з шампунем — певно, вона була у ванній кімнаті.

— Будь ласка, не йдіть, — тихо промовила місіс Трейнор. — Віллові добре з вами. Більше, ніж будь-коли за останній час. І буде геть непросто повторити це з кимось іншим.

— Але ви… ви збираєтеся відвезти його туди, де люди збавляють собі віку. У «Диґнітас».

— Ні. Я збираюся зробити все, на що спроможна, щоб запобігти цьому.

— Що саме — молитись?

Вона кинула на мене погляд, який моя мама назвала б «старомодним».

— Ви маєте знати, що коли Вілл вирішить нікого не підпускати до себе, мало хто може змінити це.

— Я все зрозуміла, — сказала я. — Я тут для того, щоб він не схитрував і не заподіяв собі смерть іще до закінчення піврічного терміну. Правда?

— Ні. Це не так.

— Саме тому вас не цікавила моя кваліфікація.

— Я думала, що ви яскрава та весела, що ви — інша. Ви не були схожі на доглядальницю. Ви поводились не так… як решта. Я думала… думала, що ви зможете його розвеселити. І вам це вдається, ви підбадьорюєте його, Луїзо. Побачивши його без тієї жахної бороди вчора, я… мені здалося, що ви серед тих небагатьох людей, кому він відкрився.

З вікна випала постільна білизна. Вона кулею полетіла донизу, а простирадла граційно розлетілися, перш ніж упасти на землю. Двійко дітей підібрали одне з них і, натягнувши його на голови, почали бігати по садку.

— Ви вважаєте, що було чесно не сказати, що я практично мала пильнувати, аби він не наклав на себе руки?

Камілла Трейнор зробила такий вдих, неначе ввічливо намагалася щось пояснити недоумкові. Цікаво, чи знала вона, що її слова змушують співрозмовника почуватися ідіотом? Чи цілеспрямовано вона розвивала в собі таку навичку? Я, мабуть, не зможу навчитися ставити себе вище від інших людей.

— Можливо, коли ми вперше вас зустріли… так і було, але я впевнена, що Вілл додержить слова. Він пообіцяв мені шість місяців, і це те, що в мене є. Нам потрібен цей час, Луїзо. Нам потрібен цей час, щоб показати йому, що є ще шанс. Я сподівалася вселити йому думку, що життям можна насолоджуватися, навіть якщо він планував собі його зовсім не так.

— Але це все брехня. Ви брехали мені й брешете одне одному.

Здавалось, вона мене не чує. Місіс Трейнор повернулася, дивлячись на мене, й дістала чекову книжку зі своєї сумочки, тримаючи в руці ручку напоготові.

— Послухайте, чого ви хочете? Я подвоюю платню. Скажіть, скільки.

— Я не хочу ваших грошей.

— Автомобіль. Компенсації. Бонуси.

— Ні…

— Тоді… що я можу зробити, щоб ви передумали?

— Вибачте. Я просто не…

Я спробувала вийти з машини. Вона схопила мене за п’ясток. Її рука була чужа, агресивна. Ми обидві дивились на неї.

— Ви підписали контракт, міс Кларк, — мовила вона. — Ви підписали контракт, у якому зобов’язуєтесь працювати в нас шість місяців. За моїми підрахунками ви пропрацювали тільки два з них. Я лише вимагаю виконати умови угоди.

Її голос почав тремтіти. Я глянула на руку місіс Трейнор і побачила, що вона дрижить.

— Будь ласка! — Вона важко ковтнула.

Мої батьки спостерігали за всім із ґанку. Я бачила їх із чашка`ми в руках, вони були єдині, хто не спостерігав за виставою поряд. Вони ніяково відвернулися, коли завважили, що я їх помітила. Я вздріла, що тато був у картатих хатніх капцях із плямами від фарби.

Я натиснула ручку на дверцятах.

— Місіс Трейнор, воно й справді, не змога моя сидіти й спостерігати… це, щонайменше, дивно. Я не хочу бути замішана в це.

— Обміркуйте все. Завтра Страсна п’ятниця. Я скажу Віллові, що у вас родинне свято, якщо вам справді потрібен час. Візьміть вихідний — усе обдумайте. Але, будь ласка, повертайтесь. Вертайтеся й допоможіть йому.

Я пішла назад у будинок, не обертаючись. Сіла у вітальні й дивилась телевізор, поки мої батьки не увійшли слідом, переглядаючись і вдаючи, що нічого не помітили.

Минуло майже десять хвилин, коли я почула, як місіс Трейнор завела автомобіль і поїхала.

Додому прийшла моя сестра й за п’ять хвилин, гримаючи сходами, увірвалася в мою кімнату.

— Так, заходь, — відповіла я. Я лежала на ліжку, випроставши ноги на стіну та вдивляючись у стелю. На мені були колготки й сині в блискітках шорти, що в такому положенні непривабливо висіли на моїх стегнах.

— Це правда? — поцікавилась Катрина, стоячи біля дверей.

— Що Димпна Гришем таки прогнала свого нікчемного брехуна й волоцюгу чоловіка?

— Не смішно. Я про твою роботу.

Я водила великим пальцем ноги по малюнку на шпалерах.

— Так, я повідомила, що звільняюся. Так, я знаю, що мама й тато не дуже зраділи цьому. Так, так, так, хоч би що ти сказала мені.

Вона обережно зачинила за собою двері, потім усілась на краю ліжка та вилаялася:

— Я, в біса, не вірю тобі!

Вона відсунула мої ноги, і я сповзла по стіні на ліжко. Я сіла, випрямившись.

— Ой.

Її обличчя було багряно-червоного відтінку.

— Я не вірю тобі. Мама в розпачі. Тато вдає, що все гаразд, але він теж у розпачі. Де їм узяти гроші? Ти ж знаєш, що тато вже панікує через це. Чому, в біса, ти йдеш з такої справді добрячої роботи?

— Не повчай мене, Трино.

— Хтось мусить! Ти ніде не заробиш стільки, скільки платять там. І як це позначиться на твоєму резюме?

— О, вдавай, що ти особисто в цьому не зацікавлена.

— Що?

— Тобі все одно, що я роблю, поки ти можеш поїхати й поновити свою надзвичайно успішну кар’єру. Я потрібна лише для того, щоб забезпечувати сім’ю грошима й бути чортовою нянькою. Тобі начхати на інших! — Я знала, що підла й огидна в той момент, але не могла стримуватись. Усе-таки життєва ситуація моєї сестриці спричинилась до такого хаосу в нас. Невдоволення, що накопичувалось роками, почало виливатися з мене. — Ми всі повинні виконувати ненависну роботу, щоб маленька Катрина могла реалізувати свої чортові амбіції.

— Зараз не про мене йдеться.

— Невже?

— Ні, це ти не можеш втриматися на жодній нормальній роботі, яку тобі пропонували за ці місяці!

— Ти нічого не знаєш про мою роботу, зрозуміла?!

— Я знаю, що платня за неї набагато більша від мінімального заробітку. Ось усе, що мені потрібно знати.

— Не все в житті вирішують тільки гроші, ти знаєш.

— Справді? Зійди вниз і скажи це мамі й татові.

— Як ти смієш вичитувати мені чортову нотацію про гроші, коли сама роками нічогісінько не платила за цей дім.

— Ти знаєш, що я не можу собі багато дозволити через Томаса.

Я почала виштовхувати сестру за двері. Не пригадую, коли я востаннє била її, але зараз я дуже хотіла когось вдарити і боялася, що буде, коли вона залишиться тут зі мною.

— Забирайся геть, Трино, зрозуміла? Просто йди й залиш мене саму.

Я гримнула дверима перед її обличчям. І коли почула, як вона повільно спускається вниз по сходах, то вирішила не думати, що вона скаже моїм батькам, не перейматися тим, що вони сприймуть це як доказ мого катастрофічного невміння робити щось корисне. Я воліла не згадувати про Саїда зі Служби зайнятості й не думати про те, як я поясню причини звільнення з цієї найоплачуванішої роботи для некваліфікованих працівників. Я не бажала думати про птахоферму й про те, як десь у її глибоких закутках, мабуть, і досі лежать поліетиленовий комбінезон і гігієнічна шапочка з моїм іменем.

Я лежала й думала про Вілла, про його гнів та смуток. Про те, що сказала його мати, — що я була одна з небагатьох, хто зумів достукатись до нього. Я згадувала про те, як він намагавсь не розсміятися, слухаючи пісню «Мавпокрай» тієї ночі, коли за вікном крутився золотавий сніг. Я думала про теплу шкіру, м’яке волосся й руки живої людини, яка була набагато розумнішою й дотепнішою за мене, проте не бачила для себе кращого майбутнього, окрім як знищити себе. Зрештою моя голова впала на подушку і я розревлась, бо життя раптом видалось мені набагато похмурішим і складнішим, ніж я думала. Я хотіла повернутись назад у часи, коли моїм найбільшим клопотом було те, чи ми з Френком замовили доволі булочок з родзинками.

У двері постукали.

Я висякалась.

— Катрино, йди геть.

— Пробач.

Я втупилась у двері.

Її голос був приглушений, неначе губи притулились до замкової шпарини.

— Я з вином. Упусти мене, заради Бога, бо мама почує. У мене під светром два келихи, а ти знаєш, що вона думає про наші пиятики в кімнаті.

Я підвелася з ліжка й відчинила двері. Вона подивилася на моє заплакане обличчя й хутко зачинила за собою двері спальні.

— Добре, — мовила вона, викрутивши корок і наливши мені в келих вина, — що там сталося?

Я серйозно подивилася на сестру.

— Не кажи нікому те, що я тобі розповім. Навіть татові. А надто мамі.

Тоді я розповіла їй.

Я мала розказати комусь.


Я не любила сестру з багатьох причин. Кілька років тому я показала б вам цілі списки, які нашкребла на цю тему. Я ненавиділа її за те, що в неї довге пряме волосся, тоді як моє доростає лише до плечей. Я ненавиділа її за те, що вона все вже знає, хоч би що їй сказала. Я ненавиділа той факт, що всі мої шкільні вчителі намагалися розказати мені пошепки, яка вона була розумниця, немов її розум не означав того, що я постійно жила в її тіні. Я ненавиділа її за те, що у віці двадцяти шести років жила в комірчині дуплекса, щоб її позашлюбний син жив разом з нею у великій спальні. Проте час від часу я раділа, що вона моя сестра.