Бо Катрина не кричала від жаху. Вона не здавалася враженою, не наполягала, щоб я розказала мамі й татові. Вона жодного разу не сказала мені, що я хибно вчинила, покинувши роботу.

Вона відпила добрий ковток вина.

— Боже мій.

— Отож.

— Усе законно. Вони не можуть зупинити його.

— Я знаю.

— Чорт. Мені це в голові не вкладається.

Ми допили до денця, поки я розповідала. І я відчувала, як займаються мої щоки.

— Мені гидко думати, що покинула його, але я, Трино, не можу бути частиною цього. Не можу…

— М-м-м. — Вона думала. Моя сестриця вміє зробити «задумане обличчя». Це змушує людей почекати, перш ніж говорити з нею далі. Тато каже, що коли я роблю «задумане обличчя», то здається, наче я хочу в туалет.

— Не знаю, що діяти, — сказала я.

Вона подивилася на мене, її обличчя раптом заяснилося.

— Усе просто.

— Просто…

Вона налила нам іще по разу.

— О!.. Цю ми вже допили. Так. Просто. У них є гроші, правильно?

— Мені не потрібні їхні гроші. Вона запропонувала мені підвищити зарплату. Річ не в цьому.

— Замовкни. Не для тебе, ідіотко. Вони мають власні гроші. І він, очевидно, одержав до біса грошей за страховим полісом від нещасного випадку. То скажи їм, що тобі потрібен бюджет, а потім використовуй ці гроші… Скільки там ще? Чотири місяці, які в тебе лишилися. І ти зміниш погляди Вілла Трейнора.

— Що?

— Ти можеш його змінити. Ти казала, що він проводить значну частину свого часу в приміщенні, так? Ну, то почни з чогось маленького, а коли витягуватимеш його на прогулянки, подумай про всі дивовижні речі, які ти могла б зробити для нього, все, що може змусити його захотіти жити: пригоди, закордонні поїздки, плавання з дельфінами й таке інше. І тоді ви це зробите. Я можу тобі допомогти. Я пошукаю матеріали в інтернеті, в бібліотеці. Б’юся об заклад, ми зможемо придумати для нього щось надзвичайне. Те, що зробить його щасливим.

Я витріщилась на неї.

— Катрино…

— Так. Я знаю. — Вона вишкірила зуби, коли я почала всміхатися. — Я геній, не взяв би мене кат.

10


Вони були трохи здивовані. Хоча здивовані — це ще м’яко сказано. Місіс Трейнор була просто ошелешена й дещо збентежена. Згодом її обличчя перестало виражати будь-які емоції. Її дочка, згорнувшись поруч із нею на дивані, просто скривилася: коли я так робила, то мама любила казати, що моє обличчя залишиться таким довіку. Їхня відповідь була не зовсім та сповнена ентузіазму відповідь, на яку я сподівалася.

— А що саме ти хочеш зробити?

— Наразі не знаю. Та моя сестра добре знає, де знайти потрібну інформацію. Вона саме намагається з’ясувати, що взагалі підходить для паралізованих. Але я хочу дізнатися, чи ви на таке готові.

Ми були у вітальні. У тій самій кімнаті, що я в ній проходила співбесіду. Однак цього разу місіс Трейнор і її дочка всілися на дивані, а між ними вмостився старий кошлатий пес. Містер Трейнор стояв біля каміна. Я вдягнула джинсовий піджак барви індиго, сукню міні й армійські чоботи. Озираючись у минуле, я зрозуміла, що могла б вибрати краще одіння, щоб пояснити свій план.

— Дайте мені зміркувати… — Камілла Трейнор нахилилася вперед. — Ви хочете вивести Вілла з цього будинку?

— Так.

— І організувати йому серію «пригод».

Вона промовила це так, немовби я запропонувала зробити йому аматорську артроскопічну операцію.

— Так. Як я вже казала, я не певна, що нині це можливо. Але йдеться про те, щоб просто вивести його в світ, розширити межі його повсякденного життя. Спочатку виходячи кудись недалечко, а згодом, сподіваюся, можна буде рухатися далі.

— Ви говорите про поїздку за кордон?

— За кордон? — Я закліпала. — Я думала, може, десь у паб. Або спочатку на якесь шоу.

— За останні два роки він майже не виходив з дому, окрім відвідин лікарні.

— Ну, так. Я гадала, що зможу його переконати.

— І, звичайно, ви скрізь підете з ним, — сказала Джорджина Трейнор.

— Зрозумійте. В цьому немає нічого екстраординарного. Я справді хочу почати з того, щоби просто витягнути його з дому. Пройтися навколо замку чи піти в паб. А якщо ми врешті-решт плаватимемо з дельфінами у Флориді, це буде пречудово. Проте насправді я просто хочу витягнути його з хати, щоби він бодай трохи розвіявся.

Я не сказала, що на саму думку про те, щоб поїхати з Віллом до лікарні без Натана, мене кидає в холодний піт. А повезти його в закордоння для мене так само реально, як пробігти марафон…

— Думаю, це блискуча ідея, — сказав містер Трейнор. — Як на мене, буде чудово, якщо Вілл трохи розвіється. Негоже цілими днями тільки й робити, що сидіти в чотирьох стінах.

— Стівене, ми намагались розворушити його, — заперечила місіс Трейнор. — Хіба ж ми покинули його там загнивати? Я неодноразово намагалася щось змінити.

— Знаю, люба, але все марно, чи не так? Якщо Луїза зможе придумати щось таке, що Вілл буде готовий спробувати, нічого лихого в цьому немає.

— От, власне, ключовою фразою тут є «буде готовий спробувати».

— Це просто задум, — промовила я. І раптом відчула роздратування. Я розуміла, про що вона думає. — Якщо ви не хочете, щоб я це зробила…

— Ви підете? — Вона подивилася мені просто в очі.

Я не відвела погляду. Вона більше не лякала мене. Бо тепер я знала, що вона не краща за мене. Це була жінка, яка може сидіти склавши руки й… дозволити своєму синові померти в неї на очах.

— Так, мабуть, піду.

— Це ж шантаж.

— Джорджино!

— Та годі говорити манівцями, тату.

Я випрямилася.

— Ні, це не шантаж. Це те, до чого я готова. Я не можу просто сидіти й спокійно чекати, поки… Вілл… ну…

У мене пропав голос. Ми всі втупились у свої чашки з чаєм.

— Як я вже казав, — твердо промовив містер Трейнор, — це блискуча ідея. Якщо ви зможете переконати в цьому Вілла, то не бачу тут нічого поганого. Мені до вподоби думка про те, що з ним можна кудись поїхати. Просто… просто дайте нам знати, що нам робити.

— Ось що мені спало на гадку. — Місіс Трейнор поклала руку дочці на плече. — Джорджино, може, ти б могла з ними поїхати.

— То добре, — погодилась я. Я справді не була проти. Тому що мої шанси поїхати кудись із Віллом були приблизно такими самими, як виграти «Перший мільйон».

Джорджина Трейнор заметушилася в кріслі.

— Я не можу. Ти знаєш, за два тижні я йду на нову роботу. Я не зможу приїжджати в Англію, коли почну працювати.

— Ти повертаєшся до Австралії?

— А чому ти така здивована? Я ж казала, що просто приїхала в гостину.

— Я лишень думала, що… враховуючи… враховуючи останні події, ти, можливо, залишишся тут трохи довше.

Камілла Трейнор дивилася так, як вона ніколи не дивилася на Вілла, навіть коли він поводився дуже зухвало.

— Мамо, це справді гарна робота. Це те, чого я прагнула протягом останніх двох років. — Вона зиркнула на батька. — Я не можу зупинити все своє життя тільки через психічний стан Вілла.

Залягла довга мовчанка.

— Це несправедливо. Якби я була в інвалідному візку, ти б попрохала Вілла відмовитися від усіх своїх планів?

Місіс Трейнор не дивилася на дочку. Я глянула свій список і стала читати й перечитувати перший абзац.

— Знаєте, в мене власне життя.

Це звучало як протест.

— Обговорімо це іншим разом! — Містер Трейнор опустив руку дочці на плече й ніжно його стиснув.

— Гаразд, іншим разом… — Місіс Трейнор почала перебирати папери, що лежали перед нею. — Добре. Зробімо так. Я хочу знати все, що ви плануєте, — сказала вона, дивлячись на мене. — Я хочу, щоб ви вирахували вартість, і, якщо це можливо, добре було б знати графік, щоб я могла спробувати знайти час і поїхати з вами. Я маю кілька невикористаних вихідних, отож я можу…

— Ні.

Ми всі повернулися й звели очі на містера Трейнора. Він гладив собаку по голові, його обличчя було м’яким, але голос — твердим.

— Ні, Камілло, не думаю, що тобі варто їхати. Треба ж колись відпустити Вілла самого.

— Стівене, Вілл не може їхати сам. Адже коли Вілл кудись їде, дуже багато чого потрібно врахувати. Це складно. Я не думаю, що ми справді можемо залишити його.

— Ні, люба, — повторив він. — Натан завжди зможе допомогти, і Луїза добре впорається сама.

— Але ж…

— Віллові треба дати відчути себе чоловіком. Це буде неможливо, якщо його мати або сестра, як на те пішлося, завжди буде поруч.

На якусь мить мені стало шкода місіс Трейнор. Вона все ще була зверхньою, однак я бачила, що насправді вона трохи розгублена, наче не зовсім розуміла, що робить її чоловік. Вона почала перебирати пальцями намисто.

— Я подбаю про його безпеку, — сказала я. — І заздалегоди повідомлю вас про все, що ми збиратимемось робити.

Вона так міцно стиснула зуби, що під вилицями аж напнулися м’язи. Цікаво, чи почала вона мене в цей час ненавидіти.

— Я теж хочу, щоб Вілл прагнув жити, — сказала я нарешті.

— Ми це розуміємо, — відповів містер Трейнор. — І ми цінуємо вашу рішучість. І поміркованість. — Цікаво, чи стосувалося це слово Вілла. Може, малося на увазі щось зовсім інше? Потім він підвівся, і я зрозуміла, що це сигнал мені піти. Джорджина з матір’ю досі сиділи на дивані, нічого не кажучи. У мене було таке передчуття, що, тільки-но я вийду з кімнати, вони почнуть говорити про мене.

— Тоді добре, — мовила я. — Я все вам розпишу, щойно продумаю. Найближчим часом. У нас його не так багато…

Містер Трейнор поплескав мене по плечу.

— Так-так. Просто дайте нам знати, що ви придумали, — сказав він.


Трина хукала на руки, мимоволі рухаючи ногами, немов маршувала на місці. На ній був мій темно-зелений берет, який личив їй чомусь більше (і це мене дратувало), ніж мені. Вона витягла з кишені якийсь аркуш і, вказуючи на список, простягнула мені.

— Тобі, мабуть, доведеться викреслити пункт три або принаймні зачекати, поки не потеплішає.

Я продивилася список.

— Баскетбол для квадриплегіків? Я навіть не певна, чи він любить баскетбол.

— Не в тому річ… Ох тут і холодно! — Вона натягнула берет на вуха. — Суть у тому, що це дозволить йому зрозуміти свої можливості. Він зможе побачити, що є інші люди, теж із проблемами, як і він, але які не полишають спорт.

— Я не певна. Він навіть склянку підняти не здужає. Я думаю, ці люди — параплегіки. Не розумію, як можна кинути м’яча, не використовуючи рук.

— Ти не розумієш суті. Він не має нічого робити, йдеться про розширення обріїв, правильно? Ми маємо показати йому, що роблять інші люди з обмеженими можливостями.

— Ну, якщо ти так кажеш…

Натовп загудів. Удалині з’явились бігуни. Якби я встала навшпиньки, то розгледіла б їх, мабуть, за дві милі звідси, в долині. Вони були мов невеличкі білі цятки, що рухалися вздовж мокрої сірої дороги. Я подивилась на годинник. Ми стояли тут, на верхівці Вітряного пагорба (хтось влучно його назвав) протягом майже сорока хвилин, і я вже не чула своїх ніг.

— Я подивилася, що цікавого відбуватиметься поблизу, якщо ви не схочете їхати кудись дуже далеко. У спортивному центрі за кілька тижнів буде матч. Він міг би, навіть зможе, зробити ставку на результат.

— Ставку?

— Таким чином, він візьме в цьому участь, не граючи… О, поглянь, ось вони. Думаєш, за скільки вони добіжать сюди?

Ми стояли біля фінішу. Над нашими головами шурхотів на холодному вітрі брезентовий банер із написом «Фініш весняного тріатлону».

— Не знаю. Двадцять хвилин? Чи довше? Я маю чудодійний батончик «Марс», якщо хочеш. — Я полізла в кишеню, тримаючи однією рукою аркуш, який лопотів на вітрі. — То що ще ти придумала?

— Ти казала, що хотіла б виїхати кудись далі, еге? — Вона вказала на мої пальці. — Ти взяла собі більший шматок.

— То візьми його собі. Думаю, що його сім’я вважає мене любителькою халяви.

— І тому ти хочеш витягнути його кудись на кілька днів? О Господи. Вони повинні бути вдячні, що хоч хтось щось робить. А їм це невтямки.

Трина взяла другу половину батончика.

— Отже, думаю, номер п’ять — це те, що треба. Це комп’ютерний курс, він міг би його пройти. На голову надівають якусь штуковину з паличкою, і треба просто кивати головою, щоб торкнутися клавіатури. В інтернеті є безліч груп для квадриплегіків. Він міг би там завести багато нових друзів. Я про те, що йому не конче треба завжди виходити з дому. Я навіть говорила з кількома в чаті. Вони видались мені милими. Досить… — вона стенула плечима, — …нормальними.

Ми мовчки з’їли наші половинки батончика й спостерігали, як наблизилася група жалюгідних на вигляд бігунів. Я не бачила Патрика. Я ніколи не могла його розгледіти. Його обличчя мало здатність миттєво розчинятися в натовпі.