— Ти любиш їсти в ресторані, Натане? — запитала я.

— Я більше полюбляю пити пиво й брати їжу з собою, — відповів Натан. — Хоча сьогодні залюбки піду.

— Вілле, а коли ти востаннє виходив на обід?

Вілл і Натан перезирнулися.

— Я такого не пам’ятаю, — сказав Натан.

— Дивно, але я не надто люблю, коли мене годують із ложечки при сторонніх.

— Тоді ми сядемо за столик, де ти дивитимешся у протилежний від зали бік, — сказала я. Я це передбачила. — І якщо там будуть якісь знаменитості, то ти їх не побачиш.

— Бо на невеликому іподромі в березні місить болото силеча знаменитостей.

— Ти нічого мені не зіпсуєш, Вілле Трейнор, — попередила його я, коли двері ліфта розсунулися. — Востаннє я їла поза домом на дні народження чотирирічних дітей на боулінгу в Гейлсбері, і там усе було в клярі. Навіть діти.

Ми котили візок коридором по килимовому покриттю. Ресторан містився вдовж однієї з його сторін, за скляною стіною, і я бачила, що там було багато вільних столиків. У мене забурчало в животі.

— На добридень! — привіталась я, підійшовши до стійки реєстрації. — Я хотіла би столик на трьох, будь ласка. — Будь ласка, не дивись на Вілла, — поглядом благала я жінку. — Не змушуй його почуватися ніяково. Важливо, щоб йому тут сподобалося.

— Значок, будь ласка, — сказала вона.

— Вибачте, що?

— Значок VIP-зони.

Я здивовано поглянула на неї.

— Цей ресторан тільки для власників VIP-значка.

Я оглянулася на Вілла й Натана. Вони не могли мене чути, просто чекали, Натан допомагав Віллові зняти пальто.

— Е-е-е… Я не знала, що ми не можемо поїсти де завгодно. У нас є блакитні значки.

Вона всміхнулася.

— Вибачте, — сказала. — Тільки власники VIP-значків. Це зазначено у всіх наших рекламних матеріалах.

Я глибоко вдихнула.

— Гаразд. Чи є тут які-небудь інші ресторани?

— У «Зважувальній», нашій звичайній їдальні, гадаю, йде ремонт, але тут є кіоски вздовж трибун, де ви можете купити щось поїсти. — Вона завважила зніяковілість на моєму обличчі й додала: — «Кіт у мішку» — досить непогане місце. Смажена свинина в булці. Яблучний соус.

— Кіоск?

— Так.

Я нахилилась до неї.

— Будь ласка, — попрохала я. — Ми приїхали здалеку, і мій друг не добре мається на холоді. Чи можна якось дістати столика тут? Нам потрібно відвезти його в тепло. Дуже важливо, щоб у нього був гарний день.

Вона покривилася.

— Мені дуже шкода, — сказала жінка. — Я не можу ігнорувати правила. Проте внизу є зона для відпочинку інвалідів, де можна зачинити двері. Трек, певна річ, ізвідти не видно, але там досить затишно. Є обігрівачі й таке інше. Ви могли б там поїсти.

Я вирячилась на неї. Відчувала, як угору від моїх гомілок повзе напруга. Я думала, що скам’янію.

Я подивилась на її бейдж.

— Шерон, — мовила я. — Тут же ж багато вільних столиків. Природно, було б краще, щоб за ними хтось сидів, аніж щоб половина з них порожніла. Невже це через якісь дивні класові правила у вашій інструкції?

Її усмішка виблискувала під електричним світлом.

— Мадам, я пояснила вам ситуацію. Якщо ми послабимо правила для вас, нам доведеться робити це для всіх.

— Але в цьому немає сенсу, — сказала я. — Дощовий полудень понеділка. У вас є вільні столики. Ми хочемо купити поїсти. Доволі дорогу їжу, із серветками та всім іншим. Ми не хочемо їсти свинячі рулетики й сидіти в гардеробі без вікон, хоч би як затишно там було.

Відвідувачі почали повертатися в наш бік, їх зацікавила суперечка біля дверей. Я бачила, що Вілл тепер збентежений. Вони з Натаном зрозуміли, що щось пішлося не так.

— Тоді вам варто купити значок VIP-зони.

— Добре! — Я полізла в сумку й почала там нишпорити, шукаючи свого гаманця. — Скільки коштує значок VIP-зони? — Звідти вилетіли серветки, старі автобусні квитки й Томасова машинка. Мені було байдуже. Я збиралася шикарно пообідати в ресторані. — Ось. Скільки? Ще десять? Двадцять? — Я тицьнула їй жменю купюр.

Вона подивилася на мою руку.

— Вибачте, мадам, тут ми не продаємо значки. Це ресторан. Вам доведеться повернутися до каси.

— Тієї, що по другий бік іподрому?

— Так.

Ми вирячились одна на одну.

Почувся голос Вілла.

— Луїзо, ходімо.

Я відчула, як мої очі раптово наповнюються слізьми.

— Ні, — промовила я, — це смішно. Ми стільки їхали! Побудьте тут, а я піду куплю нам усім значки VIP-зони. І тоді пообідаємо.

— Луїзо, я не голодний.

— Все буде добре, коли ми поїмо. Ми подивимося на коней. Все буде добре.

Натан ступив уперед і поклав руку мені на плече.

— Луїзо, я думаю, Вілл просто хоче повернутися додому.

Ми привернули до себе увагу всього ресторану. Погляди відвідувачів пробігали повз мене, зупинялися на Віллові й затьмарювалися слабкими виявами жалю або й навіть огиди. Я це відчувала. Я відчувала, що це був геть-чисто провал. Я подивилася на жінку, якій не забракло совісті принаймні зніяковіти, коли Вілл заговорив.

— Ну, дякую, — сказала я їй. — Дякуємо, що були такі скажено люб’язні.

— Кларк, — у голосі Вілла вчувалося попередження.

— Дуже рада, що ви так ідете назустріч клієнтам. Авжеж, я рекомендуватиму вас усім, кого я знаю.

— Луїзо!..

Я схопила сумку й засунула її під пахву.

— Ви забули свою машинку, — крикнула вона, коли я пролетіла крізь двері, які Натан відчинив для мене.

— Їй теж потрібен той клятий значок? — огризнулась я й пішла в ліфт.

Ми спустилися мовчки. Більшу частину короткого шляху я намагалась перестати труситися від люті.

Коли ми спустились, Натан пробурмотів:

— Мабуть, треба щось купити в кіоску. Минуло вже кілька годин, відтоді як ми їли. — Він подивився на Вілла, і я зрозуміла, кого він мав на увазі.

— Чудово, — весело погодилась я й перевела дух. — Я хочу чогось хрусткого. Може, по смаженій свинині?

Ми замовили три булочки зі свининою, піджаркою та яблучним соусом і, присівши під смугастим тентом, це все з’їли. Я сіла на невелику сміттєву урну й опинилась на одному рівні з Віллом. Я давала йому невеличкі шматочки м’яса, попередньо подрібнивши їх пальцями. Дві жінки за прилавком удавали, що не дивляться на нас. Я бачила, як кутиками очей вони спостерігають за Віллом, час від часу щось бурмочучи одна до одної, коли думали, що ми не дивимось. Я майже чула, як вони кажуть: «Бідолашний чоловік. Яке жахливе життя!» Я глянула на них — як вони могли так дивитися на нього? Не хотілось думати, як почувався Вілл.

Дощ ущух, але відкритий для всіх вітрів іподром раптово став безрадісним, на його коричнево-зеленій поверхні валялися викинуті квитанції, а видноколо стало пласким і порожнім. Відколи почало дощити, паркованка спорожніла, і вдалині ми могли тільки чути спотворений звук гучномовця, коли він оголошував новий забіг.

— Може, поїдемо додому? — запропонував Натан, витираючи рота. — Було добре, але ж ми не хочемо потрапити в затор?

— Чудово. — Я скрутила свою паперову серветку й жбурнула її у відро на сміття. Вілл викинув третину своєї булочки.

— Йому не сподобалось? — запитала жінка, коли Натан покотив Вілла по траві.

— Не знаю, може б, йому більше сподобалося без гарніру з роззяв, — проказала я й кинула лишки в сміттєве відро.

Однак дістатись до автомобіля та піднятися до пандуса виявилося не легко. За ті кілька годин, що ми провели на іподромі, машини приїжджали й від’їжджали, тому паркованка перетворилась на справжню багнюку. Навіть із Натановою вражаючою силою та моєю допомогою ми не подужали проїхати й півгазону до машини. Колеса візка буксували, скрипіли й не могли рушити з місця й на кілька дюймів. Наші з Натаном ноги ковзали в багні, на взуття налипав бруд.

— Нічого не вийде, — сказав Вілл.

Я не хотіла його слухати. Я не хотіла думати, що цей день так жахливо скінчиться.

— Думаю, нам потрібна допомога, — промовив Натан. — Я не можу навіть викотити візок на стежку — він застряг.

Вілл голосно зітхнув. Я його ще ніколи таким не бачила.

— Вілле, я міг би перенести тебе на переднє сидіння, якщо його трохи відхилити назад. А тоді ми з Луїзою зможемо забрати візок.

Вілл крізь зуби пробурмотів:

— Ви б іще пожежників викликали.

— Вибач, друже, — сказав Натан, — але ми з Лу самі не впораємось. Лу, ти гарніша за мене — йди-но приведи ще кілька пар рук.

Вілл заплющив очі, сціпив зуби, а я побігла до трибун.


Важко повірити, що так багато людей могло відмовитися допомогти, коли мова зайшла про інвалідний візок, що застряг у багні, особливо коли крик про допомогу лунав із вуст дівчини в міні-спідниці, яка мило всміхалася. Я, звичайно, не дуже розуміюся з незнайомими людьми, але відчай зробив мене безстрашною. Я ходила від групи до групи любителів верхогонів з проханням просто приділити мені кілька хвилин і допомогти. Вони дивилися на мене й на мій одяг так, наче я заманюю їх у якусь пастку.

— Це для чоловіка в інвалідному візку, — прохала я. — Він застряг.

«Ми чекаємо наступного етапу», — казали вони. Або «пробачте». Або «я мушу бути тут до о пів на третю — ми зробили ставку на цього коня».

Я навіть думала попрохати жокея або й двох. Та коли підійшла до загону, то побачила, що вони ще менші за мене.

Коли я дійшла до парадного кола, то шаленіла від люті. Підозрюю, що я навіть шкірилася до людей, а не всміхалася. І як-то вже зраділа, коли побачила парубків у смугастих сорочках поло. На їхніх спинах було написано «Остання межа Маркі», й вони судомно стискали бляшанки з-під пива «Пілснер» і «Теннетс екстра». З акценту я зміркувала, що вони десь із північного сходу, і з вигляду їхнього було знати, що останню добу парубота не просихала. Вони зраділи, коли я підійшла, і я боролася зі спокусою знов показати їм пальця.

— Сонечко, ану всміхнися. У Маркі останні парубоцькі вихідні, — незрозуміло пробурмотів один із них, кладучи руку мені на плече.

— Сьогодні понеділок, — я забрала руку.

— Жартуєш… Уже понеділок?

Він похитнувся.

— Ану, поцілуй його.

— Насправді, — почала я, — я хочу попрохати вас про допомогу.

— Усе, що завгодно, кицю. — Він хтиво підморгнув.

Його товариші хиталися навколо нього, мов водорості.

— Та ні, справді. Мені потрібно, щоб ви допомогли моєму другові. Біля автостоянки.

— Шкода, але я не певен, що здужаю допомогти йому, кицю.

— Гей, ви. Маркі, почався наступний забіг. Ти робив ставку? Я, здається, робив.

Вони повернули назад до треку, втрачаючи до мене цікавість. Я оглянулася на паркованку й уздріла згорблену постать Вілла й поруч Натана, який силкувався витягнути його візок. Я в’явила, як повертаюсь додому й розповідаю Вілловим батькам, що ми кинули супердорогий візок на паркованці.

І тут я побачила татуювання.

— Він солдат, — вигукнула я. — Колишній солдат.

Один за одним вони повернулися.

— Його було поранено. В Іраку. Ми просто хотіли добре провести час. Але ніхто не хоче нам допомогти. — Я відчула, як на очі навертаються сльози.

— Ветеран? Ти серйозно? Де він?

— На паркованці. Я просила багато кого, але ніхто не хоче допомогти.

Здавалося, їм знадобилася хвилина чи дві, щоб перетравити те, що я сказала. Але потім вони ошелешено подивились один на одного.

— Нумо, хлопці. Так не може бути.

Парубки, похитуючись, пішли за мною. Я чула, як вони перемовляються проміж себе, бурмочучи: «Кляті цивільні… вони не в’являють, як це…»

Коли ми прийшли, Натан стояв за Віллом. Голова Вілла ще глибше втиснулася в комір його куртки, було холодно, й Натан прикрив Віллові плечі ще однією ковдрою.

— Ці дуже приємні джентльмени запропонували нам допомогу, — сказала я.

Натан дививсь на бляшанки з пивом — я мала визнати, вони були не дуже схожі на лицарські обладунки.

— Куди його доставити? — спитав один з них.

Решта стояла навколо Вілла, привітно киваючи. Один запропонував йому пива, очевидячки, не розуміючи, що той не може його взяти.

Натан жестом вказав на авто.

— Та ж назад у машину. Але для цього треба доправити його до трибун, а потім машину розвернути.

— Не треба цього робити, — сказав один, ляскаючи Натана по спині. — Ми можемо доправити його до вашого автомобіля, еге, хлопці?

Усі дружно погодилися. Вони поставали навколо візка.

Я вагалася.

— Не знаю… його нести досить далеко, — наважилась я заперечити. — І візок дуже важкий.

Вони були п’яні, як ніч. Дехто з них заледве тримав свою бляшанку. Котрийсь тицьнув пиво мені в руку.