— Не хвилюйся, кицю. Для друга-солдата — все, що завгодно.

— Ми не покинемо тебе тут, приятелю. Своїх ми ніколи не покидаємо.

Я побачила Натанове обличчя й люто похитала головою. Вілл, здавалося, не міг узагалі нічого сказати. Він просто був похмурий, а коли чоловіки обступили візок і з криком підняли його вгору, Вілл стривожився.

— У якому полку, люба?

Я спробувала всміхнутися, перебираючи в пам’яті назви.

— Стрілецький… — відповіла я. — Одинадцятий стрілецький.

— Я не знаю такого, — упав у річ інший.

— Це новий полк, — промимрила я. — Цілком таємний. Розташований в Іраку.

Їхні кросівки ковзали в багнюці, й моє серце закалатало. Вони підняли Віллів візок на кілька дюймів над землею, наче портшез. Натан побіг по Віллову сумку, відчиняючи перед нами дверцята автівки.

— Хіба ці чоловіки навчалися в Каттерику?

— Так, — відповіла я, а потім змінила тему: — То хто з вас одружується?

Ми обмінялися номерами телефонів. Вони скинулися й запропонували нам майже сорок фунтів у фонд реабілітації Вілла та перестали наполягати тільки тоді, коли я сказала, що хай краще вип’ють за нас. Я повинна була поцілувати кожного з них, поки нарешті позбулася Маркі та його товаришів. І поки скінчила, в голові від випарів алкоголю паморочилось. Я махала їм, коли вони йшли до трибун, доки Натан не змусив мене сигналом клаксона сісти в машину.

— Вони допомогли, хіба ні? — раділа я, вмикаючи запалювання.

— Довготелесий впустив мені пиво на праву ногу, — упав у річ Вілл. — Смердить тепер.

— Не можу повірити, — промовив Натан, коли я нарешті повернула в бік головного входу. — Дивися — там ціла паркованка для інвалідів прямо біля трибун. І вона заасфальтована.


Решту дня Вілл мовчав. Він попрощався з Натаном, коли ми відвезли того додому, а потім замовк і мовчав усю дорогу до замку. Надворі похолоднішало й поменшало машин. Нарешті я припаркувалася надворі біля флігеля.

Я опустила Віллів візок, завезла його всередину й зробила йому теплого чаю. Далі перевдягнула та перевзула його, кинула заляпані пивом штани в пральну машину й розпалила камін, щоб Вілл зігрівся. Потім умикнула телевізор і затулила штори, щоб у кімнаті стало затишніше. Та тільки тоді, коли сиділа з Віллом у вітальні, попиваючи свій чай, я зрозуміла, що мовчав він не через утому й не тому, що він хотів подивитися телевізор, — він просто не розмовляв зі мною.

— Щось… щось сталося? — запитала я, коли він не відповів на моє третє зауваження щодо місцевих новин.

— Ти мені скажи, Кларк.

— Що?

— Ну, ти знаєш про мене все. Ти розкажи мені.

Я витріщилась на нього.

— Мені шкода, — нарешті сказала я. — Знаю, що сьогодні не вийшло так, як я планувала. Але це просто мало бути хорошим пікніком. Насправді я думала, що тобі сподобається.

Я не стала казати, що він був дуже сварливий, що уявлення не мав, крізь що я пройшла, щоби він спробував, щоби він добре провів час. Одначе він навіть не намагався добре його провести. Я не сказала йому, що, якби він дозволив мені купити того дурного значка, ми б могли добре пообідати й забути про все інше.

— Це моя думка.

— Що?

— Що ти нічим не відрізняєшся від інших.

— Що ти маєш на увазі?

— Якби ти, Кларк, спробувала запитати мене. Якби ти захотіла порадитись зі мною щодо цієї веселої прогулянки, я б розповів тобі. Я ненавиджу коней і верхогони. Завжди ненавидів. Але ти навіть не намагалась запитати мене. Ти сама вирішила, що я маю робити, — взяла й зробила це. Ти зробила так, як робили всі інші. Ти вирішила за мене.

Я проковтнула образу.

— Я не хотіла.

— Але ти це зробила.

Він розвернув свій візок подалі від мене, й за кілька хвилин мовчання я зрозуміла, що мене звільнено.

12


Я можу назвати точну дату, коли перестала бути безстрашною.

Це сталося майже сім років тому, в останні ледачі спекотні липневі дні, коли вузькі вулиці навколо замку виповнювалися туристами, а повітря — звуками їхнього човгання та передзвоном всюдисущих фургонів з морозивом, які вишикувалися вподовж верхів’я пагорба.

За місяць до того після тривалої хвороби померла моя бабуся, й літо немов оповила незрима вуаль печалі, яка м’яко пригнічувала все, що ми робили, притлумлювала нашу з сестрою схильність усе драматизувати, скасовувала наші звичні літні поїздки та вікенди. Мама часто стояла на кухні біля зливальниці й намагалась не розплакатися, тоді як тато щоранку йшов на роботу з похмурим виглядом і повертався за кілька годин з блискучим від спеки обличчям, він не міг говорити, не відкривши перед тим пляшки пива. Моя сестра сиділа вдома після свого першого року в університеті, а її думки плавали десь далеко від нашого містечка. Мені минав двадцятий, і менш як через три місяці я мала зустріти Патрика. Ми насолоджувались одним із тих рідкісних років цілковитої свободи — ніякої фінансової відповідальності чи боргів і повно вільного часу. У мене була сезонна робота, і я мала змогу досхочу практикуватись в умінні накладати макіяж, навчитись ходити на підборах, яких тато однозначно не схвалював, і просто шукати себе.

Тоді я вдягалася нормально, тобто як усі інші дівчата в місті, — у джинси кольору індиго й обтяжну футболку, що увиразнювала тонку талію та високі перса. Носили ми довге волосся, яке перекидали через плече, годинами підбирали блиск для губ і найвлучніший відтінок для димчастого макіяжу очей. Ми завжди мали чудовий вигляд, але годинами скаржилися на неіснуючий целюліт і невидимі дефекти шкіри.

У мене були задумки. Я хотіла щось робити. Один з хлопчаків — мій шкільний товариш — здійснив навколосвітню подорож і повернувсь якимось відчуженим — це була зовсім інша людина, і це був наче не той самий одинадцятирічний хлопчина, який надував бульбашки зі слини на уроках французької. Я зопалу замовила дешевий авіаквиток на рейс до Австралії та намагалася знайти хоч когось, хто би поїхав зі мною. Мені подобалась екзотичність, якої той хлопець набув після подорожі, ця своєрідна невідомість. Його підхопив м’який бриз широкого світу, і це було надзвичайно спокусливо. Та й врешті-решт усі тут про мене все знали. А з моєю сестрою я не могла нічого забути, навіть якби й захотіла.

Була п’ятниця. Цілісінький день я працювала на автостоянці зі шкільними подругами: ми проводили відвідувачів на ярмарок ремесел, що проходив на території замку. Увесьденечки під палючим сонцем і блакиттю неба зі сміхом, сьорбанням газованих напоїв та відблисками світла з бійниць замку. Гадаю, не було жодного відвідувача, який не всміхнувся б до мене. Люди не можуть не всміхнутися, бачачи гурт веселих дівчат, які хихочуть. Нам заплатили по тридцять фунтів, і організатори були такі задоволені великою кількістю відвідувачів, що додали нам іще по п’ятірці. Ми святкували це, напившись із парубчаками, які працювали на автостоянці поруч з інформаційним центром. Хлопці були ввічливі, носили теніски й мали розпатлане волосся. Одного звали Ед, двоє з них навчались в університеті — я дотепер не можу пригадати, в якому саме, — і теж вирішили трохи заробити. До кінця тижня вони не скаржились на брак грошей, а коли ми все розтринькали, парубки охоче купили напої запаморочливим місцевим дівчатам, а ті, сидячи в них на колінах, бавились їхнім волоссям, пищали, жартували й називали їх неймовірними. Парубки говорили іншою мовою, розказували про роки, проведені в Південній Америці, й про подорожі Тайландом, де проходили стажування. Поки ми слухали й, розлігшись у саду на траві, випивали, з’явилася моя сестра. Вона одягнула найстаріший у світі светр із відлогою і була без макіяжу; я забула, що мала зустрітися з нею. Я попрохала її переказати батькам, що повернуся, коли мені вийде тридцять. Чомусь мені це видалось страшенно кумедним. Трина підвела брови й пішла геть, наче я була найнестерпнішою людиною, яку вона будь-коли зустрічала.

Коли «Червоний лев» зачинився, ми пішли й сіли в лабіринті в осередді замку. Хтось зумів перебратися через ворота, й, неодноразово наштовхуючись одне на одного, хихочучи, ми дісталися всередину, де спочатку дудлили міцний сидр, а потім, коли хтось прийшов і скрутив косяка, стали курити. Пам’ятаю, що дивилася на зірки й відчувала, як зникаю в нескінченній глибині темного склепіння; земля злегка похитувалася й крутилась навколо мене, немов палуба величезного корабля. Хтось грав на гітарі, я була в рожевих атласних туфлях на високих підборах, які скинула десь у високій траві й по які не повернулась. Мені здавалося, що я порядкую всесвітом.

Минуло півгодини, поки я зміркувала, що інші дівчата вже пішли.

Перегодом, коли зірки поховались за нічними хмарами, моя сестра знайшла мене там, в осередді лабіринту. Як я вже казала, вона дуже розумна. У всякому разі розумніша за мене.

Вона єдина знайома мені людина, яка могла б безпечно вибратися з лабіринту.


— Ти будеш сміятись. Я записалася в бібліотеку.

Вілл дивився на свою колекцію компакт-дисків. Він розвернув візок і чекав, поки я поставлю його напій у тримач.

— Справді? Що ти читаєш?

— О, нічого путнього. Тобі таке не сподобається. Про хлопців, дівчат, романтику. Але мені подобається.

— Ти ж кілька днів тому читала мою Фланнері О’Коннор. — Він сьорбнув. — Коли я нездужав.

— Оповідання? Не можу повірити, що ти це помітив.

— Я не міг не помітити. Ти не поклала її на місце. А я не міг її підняти.

— А-а-а…

— Не читай сміття. Візьми оповідання О’Коннор додому. Краще їх читай.

Я збиралася сказати «ні», а тоді зрозуміла, що насправді не знаю, чому відмовляюся.

— Добре. Я поверну, щойно прочитаю.

— Кларк, постав якусь музику.

— Що ти хочеш?

Він сказав мені, киваючи приблизно туди, де міг бути диск, і я перерила все, поки не знайшла його.

— У мене є друг — перша скрипка в симфонічному оркестрі. Він зателефонував і сказав, що наступного тижня грає тут неподалік. Цей твір. Ти його знаєш?

— Я нічого не знаю про класичну музику. Хіба іноді мій тато випадково налаштовується на Classic FM, але…

— Ти ніколи не була на концерті?

— Ні.

Він був вражений.

— Ну, раз я ходила на «Вестлайф». Але навряд чи це можна вважати підхожим прикладом. То був вибір моєї сестри… О, і я мала йти на Роббі Вільямса — на двадцять другий день народження, але в мене сталось харчове отруєння.

Вілл так на мене подивився, ніби мене на декілька років ув’язнили в підвалі.

— Ти повинна піти. — Він дав мені квитки. — Це буде справді гарно. Візьми маму.

Я розсміялася й похитала головою.

— Ой, сумніваюсь. Моя мама майже не виходить надвір. І це не зовсім моє.

— Ну, фільми з субтитрами теж були не зовсім твоє.

Я насупилась.

— Вілле, я не твій проект. Це не «Моя чарівна леді».

— «Пігмаліон».

— Що?

— П’єса, про яку ти говориш. Це «Пігмаліон». «Моя чарівна леді» — всього-на-всього її позашлюбна дитина.

Я подивилася на нього. Це не спрацювало. Я поставила компакт-диск. Коли обернулась, він усе ще хитав головою.

— Кларк, ти страшенний сноб.

— Що? Я?

— Ти відмежовуєшся від найрізноманітніших вражень, бо кажеш собі — «це не моє».

— Та ж ні.

— Звідки ти знаєш? Ти нічого не зробила, ніде не була. Звідки в тебе може взятись уявлення, що саме твоє?

Як може така людина, як він, мати бодай найменше уявлення, як це — бути мною? Мене розлютило, що він свідомо не розуміє цього.

— Кажи далі. Розплющ очі.

— Ні.

— Чому?

— Бо мені незручно. Я почуваюсь як… Я відчуваю, що вони дізнаються.

— Хто? І що дізнаються?

— Усі інші дізнаються, що я інакша.

— Як ти думаєш, що я відчуваю?

Ми дивилися одне на одного.

— Кларк, щоразу, як я кудись виходжу, люди дивляться на мене, наче я інакший.

Ми сиділи в тиші, коли заграла музика. Віллів батько говорив у вітальні по телефону, і наче звідкись іздалеку у флігель долинали звуки приглушеного сміху. «Вхід для інвалідів там», — сказала жінка на іподромі. Наче він належав до іншого виду.

Я дивилась на обкладинку компакт-диска.

— Я піду, якщо ти підеш зі мною.

— А сама ти не підеш?

— У жодному разі.

Ми сиділи там, поки він намагався це перетравити.

— О Господи. Ти наче колька в дупі.

— Ти постійно мені це кажеш.


Цього разу я нічого не планувала, нічого не очікувала. Я просто тихо сподівалася, що, незважаючи на фіаско на іподромі, Вілл усе ще готовий покинути флігель. Його друг, скрипаль, надіслав нам обіцяні безкоштовні квитки та інформаційну програмку. Це було за сорок хвилин їзди від готелю. Я виконала домашнє завдання: перевірила розміщення паркованки для інвалідів, заздалегідь туди зателефонувала, щоб оцінити, як найкраще докотити візок Вілла до місця. Вони посадять нас спереду, я сидітиму на розкладному стільці поруч із Віллом.