— Гаразд, — сказала я, знімаючи пасок безпеки. — Нас чекають вечірні процедури.

— Зачекай хвильку, Кларк.

Я повернулася до нього. Обличчя Вілла було затінене, і я не бачила його виразу.

— Просто зачекай. Ще хвилинку.

— Усе гаразд? — Мій погляд ковзнув униз на його візок: я боялася, що його притиснуло чи він застряг абощо.

— Зі мною все гаразд. Я просто…

Я дивилась, як блідий комір контрастує з темним піджаком.

— Не хочу йти туди так одразу. Просто хочу сидіти й не думати… — Він проковтнув слину. Навіть у напівтемряві було видно, яких зусиль він докладав. — Я просто… хочу бути чоловіком, який ходив на концерт із дівчиною в червоній сукні. Просто ще кілька хвилин.

Я відпустила ручку дверцят.

— Звичайно.

Я заплющила очі й поклала голову на підголівник. Якийсь час ми сиділи отак укупці, двійко людей, що полинули в стихлу музику, наполовину сховані у тіні замку на місячному пагорбі.


Ми з сестрою ніколи не говорили про те, що сталося вночі в лабіринті. Я не зовсім упевнена, що ми мали, що сказати. Вона трохи мене обняла, якийсь час допомагала знайти мій одяг, а потім марно шукала у високій траві мої туфлі, поки я не сказала їй, що це не важливо. Я б однаково більше їх не носила. А потім ми повільно йшли додому — я босоніж, а вона тримала мене під руку, хоч ми не ходили так, відколи вона вчилася в першому класі, а мама наполягала, щоб я не відпускала її саму.

Повернувшись додому, ми постояли на ґанку. Вона витерла мені вологою серветкою волосся, потім очі, а тоді ми відімкнули вхідні двері й зайшли, немов нічого й не сталося.

Тато ще не спав, дивився якийсь футбольний матч.

— Дівчатка, ви трохи пізно, — крикнув він. — Я знаю, що сьогодні п’ятниця, а все ж…

— Добре, тату, — крикнули ми в унісон.

Тоді я жила в кімнаті, у якій тепер живе дідусь. Я швидко пішла нагору й, перш ніж моя сестра встигла хоч щось мені сказати, зачинила за собою двері.

Наступного тижня я підстриглася. Скасувала свій квиток на літак. Більше я нікуди не ходила з дівчатами з моєї старої школи. Мама була занадто заглиблена у своє горе, щоби хоч щось помітити, а тато пояснив усі зміни мого настрою та мою нову звичку замикатися в кімнаті «жіночими проблемами». Я зрозуміла, ким я була й що зовсім не схожа на сміхотливу дівчину, яка напивається з незнайомими людьми. Я більше не носила нічого, що могло бути витлумачено як звабливе. Я більше не носила одягу, який приваблює чоловіків з «Червоного лева».

Життя повернуло на своє звичне коло. Я влаштувалася на роботу в перукарню, потім у «Булочку з маслом», і те все зосталося далеко позаду.

Відтоді я проходила повз замок, певно, зо п’ять тисяч разів.

Однак після того випадку я ніколи не була в лабіринті.

13


Патрик стояв на краю бігової доріжки й бігав на місці для розминки, а його нова футболка «Найк» і шорти злегка прилипли до вологого тіла. Я зупинилася, щоб поздоровкатися й сказати йому, що не буду в пабі на зустрічі «Гігантів тріатлону». У Натана був вихідний, тож я мала перебрати на себе вечірній туалет.

— Ти пропускаєш уже третю зустріч.

— Хіба? — Я почала загинати пальці. — Справді.

— Ти мусиш прийти наступного тижня. Ми плануємо поїздку на «Екстрим Вікінг». І ти ще не сказала мені, як хочеш святкувати день народження. — Він почав розтягуватися, піднімаючи високо ногу та притискаючи коліно до грудей. — Я думав, може, підемо в кіно? Не хочу великого застілля, не тоді, коли тренуюся.

— Ой. Мама з татом планують святковий обід.

Він схопився за п’яту, спрямувавши коліно до землі.

Я не могла не помітити, що його нога стає надзвичайно жилавою.

— Але ж не вечірка.

— І не розважальний центр. У всякому разі, Патрику, я відчуваю, що це потрібно: мама якась трохи пригнічена.

Минулих вихідних Трина поїхала (їй таки не дісталась моя косметичка з лимонами — я витягла її напередодні від’їзду). Мама була спустошена; насправді це було ще гірше, аніж коли Трина поїхала до університету вперше. Вона сумувала за Томасом як за ампутованою кінцівкою. Його іграшки, які ще з дитинства повсякчас валялися долі у вітальні, були складені в коробку та сховані. У шафі не було ні шоколадних пальчиків, ані маленьких пачок з напоями. Не було більше причини йти в школу о чверть на четверту, не було з ким спілкуватися дорогою додому. То був єдиний час, коли мама виходила з хати. Тепер вона взагалі нікуди не виходила, окрім як на щотижневі закупи в супермаркет, який вона відвідувала разом із татом.

Три дні мама розгублено тинялася будинком, а потім так активно взялася за весняне прибирання, що навіть дідусь злякався. Він мляво пробував щось протестувати, коли вона намагалася пропилосмочити під стільцем, на якому той сидів, чи пройтися щіткою для пилу по його плечах. Трина сказала, що протягом перших кількох тижнів вона не приїде додому, щоби Томас призвичаївся. Щовечора, коли вона телефонувала, мама говорила з нею, а потім півгодини в спальні плакала.

— Цими днями ти працюєш допізна і я тебе майже не бачу.

— Ну, а ти завжди тренуєшся. У всякому разі, Патрику, мені добре платять. Я не можу відмовитися від понаднормових.

Із цим він не міг сперечатися.

За роботу я одержувала стільки, скільки не заробляла ще зроду. Я стала давати батькам удвічі більше, дещо ставила на банківський рахунок, решту витрачала на себе, і в мене ще залишалися гроші. Так почасти було через те, що я працювала надто багато й ніколи не виїжджала з Ґранта-гаусу в час, коли крамниці ще були відчинені. З іншого ж боку, я не була марнотратна. Дозвілля я стала проводити в книгозбірні, шукаючи щось в інтернеті.

З комп’ютера, шар за шаром, мені відкривався цілий світ, і він повабив мене, мов спів сирени. Усе почалося з листа-подяки. Через кілька днів після концерту я сказала Віллові, що ми повинні написати й подякувати його другові-скрипалю.

— Дорогою я купила гарну листівку, — мовила я. — Просто скажи, що писати, і я це напишу. Ось навіть принесла свою гарну ручку.

— Не думаю, що це потрібно, — заперечив Вілл.

— Що?

— Ти почула мене.

— Ти ж так не думаєш. Цей чоловік дав нам квитки в першому ряду. Ти сам казав, що це було фантастично. Найменше, що ти можеш, це подякувати йому.

Щелепа Вілла залишалась нерухомою.

Я відклала ручку.

— Чи ти просто так звик, що люди дають тобі все, що ти хочеш, що навіть не відчуваєш потреби подякувати?

— Кларк, ти не маєш ані найменшого уявлення, якого це завдає болю, коли змушений прохати когось написати листа замість себе. Фраза «написано від імені» — це… принизливо.

— Справді? Ну, це все-таки краще, ніж надзвичайно жирне нічого, — пробурмотіла я. — У будь-якому разі я йому подякую. І якщо ти впрешся рогом, твого імені я не буду згадувати.

Я підписала листівку й надіслала її. І нічого про це не сказала. Проте весь вечір Віллові слова луною відбивалися в моїй голові. Я несвідомо забрела в книгозбірню й засіла за вільний комп’ютер. Зайшовши в інтернет, стала шукати пристрої, які Вілл міг би використовувати, щоб писати самому. Протягом години я знайшла зо три таких: програмне забезпечення з розпізнавання голосу, далі програмне забезпечення, яке ґрунтувалося на кліпанні, і, нарешті, пристрій, що його згадувала моя сестра, який Вілл міг би надівати на голову.

Як я й думала, він пирхнув, почувши про пристрій для голови, але визнав, що програмне забезпечення з розпізнавання голосу може бути корисним, і протягом тижня нам, із допомогою Натана, вдалося встановити його на Віллів комп’ютер, приладнати комп’ютерний столик до Віллового візка, і йому вже не потрібно було когось прохати щось надрукувати. Спочатку Вілл трохи соромився, та, коли я сказала йому почати все з «міс Кларк, запишіть», він погодився.

Навіть місіс Трейнор не мала на що скаржитись.

— Як існує ще якесь обладнання, що, на вашу думку, може бути корисним, — сказала вона, стиснувши губи, ніби не могла повірити, що то справді цінна річ, — дайте нам знати. — Вона так нервово дивилася на Вілла, неначе він намагався зламати пристрій щелепою.

Три дні по тому, коли я пішла на роботу, листоноша передав мені листа. Я підпечатала його в автобусі, думаючи, що це може бути рання вітальна листівка від якогось далекого родича.

Там був надрукований на комп’ютері текст:


Дорога Кларк!

Це, щоб довести тобі, що я не зовсім егоїстична дупа й ціную твої зусилля.

Дякую.

Вілл


Я так сміялася, що водій автобуса запитав мене, чи я часом не виграла в лотерею.


***

Після років, проведених у комірчині, коли я тримала свій одяг у коридорі, Тринина спальня видавалася розкішною. Перший вечір, який провела там, я крутилася й розмахувала руками, просто насолоджуючись тим, що не можу доторкнутися одночасно до обох стін. Я пішла до крамниці «Зроби це сам» і купила фарбу та нові жалюзі, а також новий торшер і кілька полиць, які зібрала сама. Не те щоб мені це добре вдавалося, просто хотіла подивитися, чи зможу я це зробити.

Я заходилася коло косметичного ремонту. Щовечора, повернувшись додому, протягом години фарбувала стіни, а наприкінці тижня навіть тато змушений був визнати, що я добре впоралася. Він подививсь, як я зафарбувала шви, помацав жалюзі, які я почепила сама, і поклав руку мені на плече.

— Молодець, Лу.

Я купила нову пухову ковдру, плед і декілька великих подушок — якби хтось завітав у гості й захотів розлягтися (хоч заходити поки що було нікому). Календар переїхав на нові двері. Окрім мене, його ніхто не бачив. А якби й побачив, то навряд чи б утнув гаразд, що воно таке.

Спочатку мені стало незручно, коли ми поставили Томасову розкладачку в комірчині поряд із Трининим ліжком — там справді не лишилося місця, однак потім я поміркувала логічно — вони насправді навіть там не жили. І комірчина була тільки для сну. Не було ніякого сенсу тижнями тримати більшу кімнату порожньою.

Щодня я ходила на роботу й думала, куди б його повезти Вілла. У мене не було ніякого плану. Я зосередилась на тому, щоби зробити його щасливим. Деякі дні — дні, коли в нього горіли руки й ноги або коли до нього чіплялася інфекція й він лежав нещасний, марячи в ліжку, — ті дні були важчі, ніж інші. Але в хороші дні мені вдалося кілька разів вивезти його на весняне сонечко. Тепер я знала, найбільше Вілл ненавидів, коли його жаліли незнайомці, й тому возила його в красиві місця, де ми могли б бути лише вдвох. Я організовувала пікніки, де ми сиділи на краю поля, просто насолоджуючись бризом далеко від флігеля.

— Мій хлопець хоче познайомитися з тобою, — якось сказала я йому, відламуючи шматок бутерброда з сиром і квашеними огірками.

Я від’їхала на кілька миль від міста й стала на пагорбі, з якого ми бачили замок, із іншого боку долини, відокремлений від нас лукою, де паслись ягнята.

— Чому?

— Йому цікаво, з ким я проводжу всі свої вечори.

Як не дивно, Вілл захопився цією ідеєю.

— Бігунові.

— Думаю, моїм батькам теж.

— Я нервуюся, коли дівчина каже, що хоче мене познайомити зі своїми батьками. До речі, як мама?

— Без змін.

— А татова робота? Є якісь новини?

— Немає. Усе скажуть «наступного тижня». Хай там як, вони запропонували запросити тебе в п’ятницю на вечерю з нагоди мого дня народження. Все дуже спокійно. Всі свої. Але якщо… якщо ти не захочеш, то все нормально.

— А хто сказав, що я не захочу?

— Ти ненавидиш незнайомців. Ти не любиш їсти перед іншими. І тобі не подобається мій хлопець. Це ж очевидно.

Я його вивчила. Найкращий спосіб змусити Вілла щось зробити був — сказати йому, що ти так і знала, що він не схоче. Вілл — упертюх і тому не зміг би такого стерпіти.

Деякий час Вілл жував.

— Ні. Я прийду до тебе на день народження. Твоя мама матиме на чому зосередитись.

— Справді? О Боже, якщо я скажу їй, то вона почне сьогодні ж полірувати меблі й витирати пил.

— Ти впевнена, що вона твоя біологічна мати? Хіба там не має бути якоїсь генетичної схожості? Кларк, будь ласка, дай бутерброд. І побільше квашених огірків.

Я жартувала лише наполовину. Мама запанікувала на саму думку, що в гостину завітає квадриплегік. Вона затулила обличчя руками, а потім почала переставляти речі на комоді, неначе він збирався приїхати вже за кілька хвилин.

— А якщо він захоче в туалет? У нас нема туалету на першому поверсі. Не думаю, що тато зможе занести його нагору. Я могла б допомогти… але я не знатиму, де поставити руки. Хіба Патрик допоможе.