— Не хвилюйся про таке. Справді.

— А як щодо їжі? Він їсть усе протерте? Є щось, чого він не їсть?

— Ні, просто потребує допомоги, щоб донести до рота.

— Хто буде це робити?

— Я буду. Розслабся, мамо. Він хороший. Він тобі сподобається.

Так і вирішили: Натан привезе Вілла й за дві години забере його та зробить вечірній туалет. Я запропонувала допомогу, але вони наполягли — я повинна «розслабитися» в день мого народження. Вони, без сумніву, не знали моїх батьків.

Рівно о пів на восьму я відчинила двері — Вілл і Натан стояли на ґанку. На Віллові були елегантна сорочка та піджак. Я не знала, варто було радіти, що він доклав зусиль, чи хвилюватися про те, що тепер мама дві години перейматиметься своїм одягом.

— Здорова!

Мій тато вийшов у коридор і став позаду.

— Ага. Пандус нормальний, хлопці? — Він провів увесь день, приробляючи до ґанку пандус із ДСП.

Натан обережно закотив візок Вілла в нашу вузьку вітальню.

— Усе добре, — сказав Натан, коли я зачинила за ними двері. — Дуже добре. У лікарнях я бачив гірші.

— Бернард Кларк. — Тато простягнув правицю та поручкався з Натаном. Далі простяг руку Віллові, перш ніж забрати її, побуряковівши від ніяковіння. — Бернард. Вибачте… Я не знаю, як вітатися… Я не можу потиснути вашу… — Він почав затинатися.

— Можна просто зробити реверанс.

Тато подививсь на нього, а потім, коли збагнув, що Вілл жартує, полегшено засміявся.

— Ха! — сказав він і ляснув Вілла по плечу. — Так. Реверанс. Добре. Ха!

Натан на прощання помахав рукою та підморгнув, і я покотила Вілла на кухню. На щастя, мама тримала каструлю, що не дало їй почуватися незручно.

— Мамо, це Вілл. Вілле — Джозефіна.

— Можна просто Джозі, — всміхнулася вона. На руках у неї були рукавиці до ліктів. — Рада нарешті зустрітися з вами.

— Радий познайомитися, — відповів Вілл. — Не хочу вам заважати.

Вона відставила каструлю, і її рука потягнулася до волосся — це був добрий знак. Правда, сором, що вона забула спочатку зняти кухонну рукавичку.

— Вибачте, — сказала мама. — Печеня на вечерю. Знаєте, все має бути вчасно.

— Не зовсім, — сказав Вілл. — Я не кухар. Але люблю добру їжу. Ось чому нетерпляче сподіваюсь сьогоднішнього вечора.

— Так… — Тато відчинив холодильник. — Що тут? Чи є у вас спеціальна пивна… кварта, Вілле?

Я сказала Віллові, що тато спочатку б купив спеціального кухля на пиво та аж потім візок.

— Головне правильно розставити пріоритети, — мовив тато.

Я порилась у Вілловій сумці, поки не знайшла його склянку.

— Пиво — це добре. Дякую.

Він ковтнув трохи, а мені раптом сяйнуло — я усвідомила жалюгідність нашого крихітного будинку зі шпалерами 80-х років і обшарпаними кухонними шафками. Віллів дім був елегантно оформлений, там усе гарне та ексклюзивне. Наш будинок мав такий вигляд, немов 90 відсотків усього, що в нім було, купили в місцевій крамниці «Усе за фунт». Пошарпані малюнки Томаса покривали всю вільну поверхню стіни. Проте навіть якщо Вілл це й помітив — то промовчав. Вони з татом хутко знайшли спільну тему, а саме — мою виняткову бездарність. Я не зважала. Вони обидва були задоволені.

— Знаєте, якось вона в’їхала в стовп і клялася, що винен стовп…

— Ви ще не бачили, як вона опускає мій пандус. Іноді мені здається, що я з’їжджаю з автомобіля на лижах.

Тато розсміявся.

Я залишила їх самих. Мама, хвилюючись, пішла за мною. Вона поставила на стіл тацю з келихами й подивилася на годинник.

— Де Патрик?

— Він прийде одразу з тренування, — відповіла я. — Певно, затримався.

— А з нагоди твого дня народження він не міг його перенести? Курка зіпсується, якщо він затримається довше.

— Мамо, все буде добре.

Я чекала, поки вона поставить тацю вниз, потім охопила її руками та обійняла. Вона закам’яніла від хвилювання. Я відчула раптову хвилю симпатії до неї. Нелегко бути моєю мамою.

— Справді. Усе буде добре.

Вона відпустила мене, поцілувала в маківку й торкнулася руками фартуха.

— Шкода, що твоєї сестрички тут немає. Негоже святкувати без неї.

Але не мені. Я хочу хоч раз побути в осередді уваги. Це може звучати по-дитячому, але це правда. Мені подобалося, що тато з Віллом кепкують із мене. Мені подобався факт, що кожна страва вечері — починаючи зі смаженого курчати і закінчуючи шоколадним мусом — була моя улюблена. Мені подобалося, що я могла бути тим, ким хотіла бути, без нагадування моєї сестриці, хто я є.

У двері подзвонили, й мама заплескала в долоні.

— Ось він. Лу, накривай на стіл.

Патрик усе ще був червоний після тренувань.

— З днем народження, мала, — проказав він, нахиляючись, щоб поцілувати мене. Від нього пахло лосьйоном після гоління, дезодорантом і теплою недавно поголеною шкірою.

— Заходь у хату! — Я кивнула в бік вітальні. — Мама вже божеволіє.

— Ой! — Він подивився на годинник. — Вибач. Я втратив лік часу.

— Не твого часу, правда?

— Що?

— Нічого.

Тато приніс у вітальню великий розкладний стіл. Він також, з мого доручення, пересунув один з диванів до іншої стіни так, щоб Вілл міг безперешкодно заїхати в кімнату. Він спрямував візок туди, куди я йому показала, трохи підняв його, щоб бути на рівні з іншими. Я сиділа ліворуч від нього, а Патрик сидів навпроти. Він, Вілл та дідусь поздоровкалися кивком. Я вже попередила Патрика не намагатися потиснути Віллові руку. Навіть коли сіла, я відчула, що Вілл вивчає Патрика, й на якусь мить подумала, чи буде він з моїм хлопцем такий самий привітний, як із батьками.

Вілл схилив голову до мене.

— Якщо ти подивишся на спинку стільця, знайдеш там дещо до вечері.

Я відсунулася, запхала руку в його сумку й витягнула пляшку шампанського «Лоран-Пер’є».

— На день народження має бути шампанське, — сказав він.

— Ви тільки подивіться, — сказала мама, коли принесла тарілки.

— Як ґречно! Але в нас немає фужерів.

— Ці підійдуть, — упав у річ Вілл.

— Я відкоркую! — Патрик узяв пляшку, розмотав дріт і поклав пальці під корок. Він поглядав на Вілла, неначе сподівавсь побачити когось зовсім іншого.

— Якщо ви зробите так, — зауважив Вілл, — то шампанське буде скрізь. — Він підняв руку на дюйм і порухав долонею. — Тримати корок і повертати пляшку набагато безпечніше.

— А ви розумієтесь на шампанському, — сказав тато. — Давай, Патрику. Кажете повертати пляшку? Хто ж міг знати.

— Я знав, — сказав Патрик. — Саме це й збирався робити.

Шампанське було безпечно відкорковано й налито, і пролунав тост за мій день народження.

Дідусь крикнув щось, очевидьки, «слухайте, слухайте».

Я підвелася й вклонилася. На мені була жовта міні-сукня 60-х, яку я придбала в добродійній крамниці. Продавчиня припускала, що то могла бути «Біба», хоча хтось зрізав лейбу.

— Можливо, цього року наша Лу нарешті виросте, — упав у річ тато. — Я збирався сказати «і щось зробить зі своїм життям», але, вочевидь, вона нарешті зробила. Мушу сказати, Вілле, відколи вона почала працювати з вами, стала іншою.

— Ми дуже пишаємося, — сказала мама. — І ми вдячні. Вам. Я маю на увазі за те, що взяли її на роботу.

— Це я повинен дякувати, — сказав Вілл і скоса подивився на мене.

— За Лу! — сказав тато. — І за її дальші успіхи.

— І за відсутніх членів сім’ї, — додала мама.

— Оце так, — сказала я. — День народження в мене має бути частіше. Здебільшого всі просто мене сварять.

Вони почали говорити. Тато розповів якусь історію про мене, і вони з мамою голосно сміялися. Я була рада бачити, що вони сміються. Я хотіла натішитись цими моментами, коли на певний час батьки забули про свої проблеми, жартували й від них віяло сімейним теплом. Тільки тоді я зрозуміла, що не відмовилася б від Томасової присутності. Або навіть і Трининої.

І такечки заглибилася в свої думки, що не одразу й помітила Патриків вираз обличчя. Я годувала Вілла й щось промовляла до дідуся, переламуючи шматочки копченого лосося та кладучи його Віллові в рот. Це була така невідривна частина мого повсякденного життя тепер, що я й гадки не мала про якусь там інтимність цього жесту, аж поки не завважила шок на обличчі в Патрика.

Вілл сказав щось татові, і я дивилась на Патрика, бажаючи його зупинити поглядом. Ліворуч від нього жадібно наминав дідусь — він стогнав і мурмотав, як кіт, від задоволення.

— Смачний лосось, — промовив до мами Вілл. — Справді, дуже смачний.

— Ну, ми не їмо його щодня, — відповіла вона, всміхаючись. — Але сьогодні ми хотіли чогось особливого.

«Припини витріщатися!» — подумки звернулась я до Патрика.

— Нарешті він упіймав мій погляд і одвернувся. Він був розлючений.

Я дала Віллові ще один шматочок, потім трохи хліба, на який він поглядав. Тієї миті я зрозуміла, наскільки пристосувалася до потреб Вілла. Мені не потрібно було на нього дивитися, щоб дізнатися, чого він хотів. Патрик, навпроти, їв з похнюпленою головою, розрізаючи копченого лосося на невеликі шматочки та наколюючи їх виделкою. Хліба він не брав.

— До речі, Патрику, — упав у річ Вілл, можливо, відчувши мій дискомфорт. — Луїза казала мені, що ти особистий тренер. Що це таке?

Краще б він не питав. Патрик прочитав йому лекцію про особисту мотивацію й таке інше в дусі «здорове тіло — здоровий дух». Потім він перейшов до свого графіка тренувань, розповідав про температуру в Північному морі, про те, який відсоток жиру потрібен для марафону, та про свій найкращий час у кожній дисципліні. Як звичайно, я на цьому забувалася, одначе зараз я була поруч із Віллом і думала, наскільки це все недоречно. Чому він не міг просто сказати щось загальне й невиразне?

— Насправді, коли Лу сказала, що ви будете, я вирішив переглянути книжки й пошукати якусь фізіотерапію.

Я мало не похлинулась шампанським.

— Тут потрібен фахівець, Патрику. Я не впевнена, що ти фахівець.

— Я фахівець. Я працюю зі спортивними травмами. Я ходив на медичні курси.

— Це не розтягнення гомілки, Пате.

— Кілька років тому я працював з одним чоловіком, так його клієнт був параплегіком. Тепер він майже одужав. Відкрив для себе тріатлон тощо.

— Дивовижно, — сказала мама.

— То він розказав мені про нове канадське дослідження, яке доводить, що м’язи можна тренувати й вони зрештою згадають колишню діяльність. Якщо ви змусите їх щодня як слід працювати, як і синапс мозку, вони можуть відновитися. Закладаюся, якщо у вас буде справді хороший режим, ви помітите різницю в пам’яті м’язів. Адже Лу каже, що ви були активним чоловіком, перш ніж…

— Патрику! — вигукнула я. — Ти нічого про це не знаєш.

— Я просто намагався…

— Не треба. Справді.

За столом залягла тиша. Тато кашлянув і вибачився. Дідусь роззирнувся навкруги.

Мама хотіла запропонувати ще хліба, та потім, здається, передумала.

Коли Патрик заговорив знову, в його тоні був слабкий відтінок мучеництва.

— Це просто дослідження, я думав, воно може бути корисним. Але більш не говоритиму про це.

— Матиму на увазі, — ввічливо усміхнувся Вілл.

Я встала помити тарілки, просто щоб утекти з-за столу. Але мама насварила мене й сказала сісти.

— Ти іменинниця, — мовила вона, ніби взагалі дозволяла комусь щось робити. — Бернарде, принесеш курку?

— Ха-ха. Сподіваюся, вона не лопотить там крильми. — Тато всміхнувся та скорчив гримасу.

Решта вечора минула без пригод. Вілл геть-чисто зачарував моїх батьків. Але не Патрика. Вони з Вілллом майже не розмовляли. Коли мама принесла смажену картоплю, і тато, як завжди, намагався накидати собі більше, я облишила хвилюватися. Тато розпитував Вілла про все на світі: про життя до аварії, навіть про саму аварію, і Вілл, здається, не почував жодного дискомфорту, прямо відповідаючи на запитання. Насправді я сама довідалася багато нового про нього. Його робота, наприклад, була досить важлива, хоча Вілл намагався применшити свої досягнення. Він купував і продавав компанії та діставав від цього зиск. Не з першого разу тато дізнався, що Віллове уявлення про зиск — це шестизначне або й навіть семизначне число. Я визиралась на Вілла, намагаючись ототожнити чоловіка, якого знала, із безжальним бізнесменом із Ситі, якого він описував. Тато розповів йому про компанію, яка збирається поглинути меблеву фабрику, і, коли він назвав ім’я, Вілл кивнув, майже вибачаючись, і сказав, що знав тих людей і, певно, зробив би точнісінько так само. Те, як він це описував, не було багатообіцяльним для татової роботи.

Мама просто трусилася над Віллом, ходила коло нього. Спостерігаючи за її усмішкою, я зрозуміла, що в певний момент він перетворився на розумного молодика за столом. Не дивно, що Патрик розлютився.