— Святковий торт? — запитав дідусь, коли мама почала прибирати посуд зі столу.

Це було так чітко, так несподівано, що ми з татом приголомшено перезирнулися. За столом стало тихо.

— Ні. — Я обійшла навколо столу й поцілувала його. — Ні, дідусю. Вибач, але це шоколадний мус. Тобі сподобається.

Він кивнув на знак схвалення. Моя мати сяяла. Не думаю, що хтось міг подарувати мені кращий подарунок.

На столі з’явився мус, а з ним загорнутий у тонкий папір великий квадратний подарунок завбільшки з телефонний довідник.

— Подарунки, так? — запитав Патрик. — Ось. Ось мій. Він усміхнувсь до мене, кладучи його посеред столу. Я всміхнулась у відповідь. Зрештою не було часу сперечатися.

— Ходи, — сказав тато. — Розгорни його.

Спочатку я розгорнула їхній, обережно, щоби не порвати, я почала знімати папір. Це був фотоальбом, і на кожній сторінці красувала світлина одного року мого життя. Ось я маленька, а тут ми з Триною — серйозні кругловиді дівчатка, а це ось мій перший день у школі: на мені забагато заколок і завелика спідниця. Новіша світлина, де ми з Патриком, якого я посилаю подалі. І я, одягнена в сіру спідницю, — мій перший день на новій роботі. Між аркушами були Томасові малюнки, на яких він зобразив нашу сім’ю, мої листи, що їх писала зі шкільних поїздок, а мама зберегла, мої дитячі розповіді в них про відпочинок на пляжі, загублене морозиво та чайок-злодійок. Гортаючи альбом, я лиш один раз завагалася, коли побачила дівчину з довгим темним волоссям, відкинутим за спину, і перегорнула сторінку.

— Можна подивитися? — запитав Вілл.

— Це не найкращий рік, — відказала мама, гортаючи перед Віллом альбом. — Тобто наче все гаразд. Але ж ви знаєте, як усе тепер… Якось дідусь побачив передачу про подарунки своїми руками, і я подумала, що це буде… це щось… означатиме.

— Так і є! — Мені на очі навернулися сльози. — Це чудово. Дякую.

— Деякі світлини вибирав дідусь, — сказала мама.

— Гарно, — завважив Вілл.

— Мені дуже подобається, — раділа я.

Найсумніше було бачити, з яким полегшенням перезираються батьки після моїх слів.

— А тепер мій! — Патрик штовхнув коробочку по столу. На мить я запанікувала: «Якщо це обручка — я не готова, я ще навіть не усвідомила, що тепер маю власну спальню». Відтак розкрила коробочку, а там, на темно-синьому оксамиті, лежав тонкий золотий ланцюжок з невеличким кулоном-зіркою. Він був милий, ніжний і однозначно мені не підходив. Я не ношу таких ювелірних виробів і ніколи не носила.

Я дивилася на кулон і думала, що сказати.

— Це чудово, — промовила, коли Патрик нахилився через стіл і почепив його мені на шию.

— Радий, що тобі подобається, — сказав він і поцілував мене в губи. Присягаюся, раніше він ніколи не цілував мене так перед моїми батьками.

Вілл дививсь на мене з байдужим виразом обличчя.

— Гадаю, настав час десерту, — мовив тато, — перш ніж стане надто гаряче. — Він засміявся зі свого жарту. Шампанське явно підняло йому настрій.

— У сумці є щось для тебе, — спокійно сказав Вілл. — У тій, що на спинці мого візка. В помаранчевій обгортці.

Я витягла з нараменника Віллів подарунок.

Моя мати завмерла з ложкою в руці.

— Вілле, ви приготували Лу подарунок? Це дуже люб’язно з вашого боку. Бернарде, хіба це не люб’язно з його боку?

— Авжеж, люб’язно.

На обгортці були намальовані яскраві китайські кімоно. Не варто й казати, що я б у жодному разі не викинула її. А може, навіть і пошила б щось за малюнком-зразком. Я зняла стрічку й відклала її вбік. Далі розгорнула обгортку, а потім тонкий обгортковий папір, що був усередині. Звідти на мене дивилися такі знайомі чорно-жовті смуги. Я витягнула з пакунка тканину, і в моїх руках опинилися дві пари чорно-жовтих колготок. Це були колготи дорослого розміру, непрозорі, з такої м’якої вовни, що вони майже вислизали крізь пальці.

— Я в це не вірю! — вигукнула я й почала сміятися. Радісна, несподівана річ! — Боже мій! Де ти це взяв?

— Їх виготовили на замовлення. І радо повідомляю тебе, що я доручив це зробити жінці з допомогою моєї нової програми з розпізнавання мови.

— Колготки? — вигукнули в унісон тато з Патриком.

— Найкращі в світі колготки.

Мати подивилася на них.

— Знаєш, Луїзо, я майже впевнена, що ти мала такі колготки, коли була ще дуже маленькою.

Вілл і я перезирнулись. А я аж сяяла.

— Я хочу негайно вдягнути їх, — заявила я.

— Господи, вона буде наче Макс Волл[22] у бджолиному вулику, — упав у річ батько, хитаючи головою.

— Бернарде, це ж її день народження. Звичайно, вона може вдягнути все, що забажає.

Я вибігла з кімнати і в коридорі одягнула колготки. Я випрямила палець на нозі й помилувала на той вигляд чудернацький. Ще ніколи жоден подарунок не робив мене такою щасливою.

Я повернулась. Вілл щось схвально вигукнув. Дідусь ударив руками по столу. Мама й тато розсміялись. Патрик просто витріщався.

— Вони мені так подобаються, що я навіть не знаю, що сказати, — мовила я. — Дякую! Щиро дякую! — Я простягнула руку й торкнулась Віллового плеча. — Справді.

— Там ще є листівка, — сказав він. — Потім подивишся.


Мої батьки надто метушилися коло Вілла, коли той ішов додому. Батько був п’яний і без угаву дякував йому, що взяв мене на роботу, ще й змусив Вілла пообіцяти прийти знову.

— Якщо я втрачу роботу, може, прийду в гості й ми разом подивимося футбол?

— Залюбки, — відповів Вілл, хоч я ніколи не бачила, щоб він дивився футбол.

Мама дала йому залишки мусу в пластикових мисочках.

— Він так вам сподобався.

«Який джентльмен! — повторюватимуть вони цілу годину після того, як Вілл піде. — Справжній джентльмен».

Патрик вийшов у коридор і засунув руки в кишені, наче намагався втриматися від спокуси потиснути Віллові руку. Великодушнішого пояснення годі було придумати.

— Радий познайомитися, Патрику, — сказав Вілл. — Дякую за… пораду.

— О, я просто намагаюся допомогти моїй дівчині виконувати її роботу якомога краще, — відповів він. — І край на тому.

Він наголосив на слові «моїй».

— Ну, ти щаслива людина, — промовив Вілл, як Натан почав викочувати його. — Вона добре справляється з губкою у ванній.

Він сказав це так швидко, що двері зачинилися ще до того, як Патрик зрозумів, що він сказав.


— Ти не казала мені, що миєш його губкою.

Ми поїхали до Патрика в його новозбудовану квартиру на околиці міста. Квартиру продали як лофт, хоча дім був чотириповерховий, вікнами на торговельний центр.

— Що це означає? Ти миєш його член?

— Я не мию його член! — Я взяла засіб для зняття макіяжу — одну з небагатьох речей, які мені було дозволено тримати в Патриковій квартирі, й почала вмиватися.

— А він казав, що миєш.

— Він дражнить тебе. І після того, як ти сказав, що він був активною людиною, я його не звинувачую.

— То що ти ще з ним робиш? Бачу, ти не розповідаєш усього.

— Я справді інколи мию його, але тільки верх, до нижньої білизни.

Пильний погляд Патрика був промовистішим за будь-які слова. Нарешті він відвернувся, зняв з себе шкарпетки та жбурнув їх у кошик на білизну.

— Ти не повинна цього робити. Він сказав — жодних медичних обов’язків. Нічого інтимного. Цього не було в описі роботи… Ти могла б подати в суд, — сяйнуло йому. — Конструктивне звільнення — так це називається, коли вони змінюють умови роботи.

— Не сміши мене. Я роблю це тому, що Натан не може завжди бути там, та й це жахливо для Вілла, коли його доглядатиме незнайома людина з агенції. Окрім того, я вже звикла. Для мене це справді не проблема.

Як я могла йому пояснити, що тіло може стати настільки звичним? Я, не відриваючись від розмови, спритно міняла Віллові трубки, обтирала губкою його торс. І навіть уже не звертала уваги на шрами. Певний час я бачила потенційного самогубцю. А тепер це був просто Вілл — нестерпний, мінливий, розумний, веселий Вілл, який допомагав мені та якому подобалося гратись у професора Гіґґінса та Елізу Дуліттл. Його тіло було просто частиною цілого комплекту, за ним треба було час від часу доглядати, перш ніж повертатися до розмови. І воно, очевидячки, становило його найменш цікаву частину.

— Я просто повірити не можу… ми стільки пережили… як ти довго мене не підпускала… а тут так швидко сходишся з незнайомцем…

— Патрику, ми можемо поговорити про це не сьогодні? Це мій день народження.

— Не я почав говорити про ліжка, ванни та ще багато чого.

— Це тому, що він має гарний вигляд? — Я стала вимагати відповіді. — Що це? Усе було б набагато простіше, якби він здавався просто овочем?

— То ти вважаєш його гарненьким?

Я стягнула сукню через голову й почала обережно знімати колготки, а мій гарний настрій остаточно випарувався.

— Я не можу повірити, що ти це робиш. Я не можу повірити, що ти ревнуєш.

— Я не ревную, — його тон був зверхнім. — Як я можу ревнувати до каліки?

Тієї ночі ми любилися. Можливо, слово «любилися» — це трохи перебільшення. У нас був секс, марафонський забіг, у якому мій бойфренд, очевидячки, вирішив показати свій атлетизм, свою силу та стійкість. Це тривало кілька годин. Якби він міг посадити мене на люстру, думаю він так і зробив би. Було приємно відчувати себе такою пожаданою, бути на вістрі Патрикової уваги після декількох місяців напіввідчуження. Водночас маленька частина мене залишалася осторонь. Я підозрювала, що річ не в мені. Я доволі швидко це збагнула. Це маленьке шоу було для Вілла.

— Ну, як тобі? — Він обійняв мене та поцілував у лоб. Ми були липкі від поту.

— Чудово, — сказала я.

— Я люблю тебе, мала.

І, задоволений, він повернувся, закинув руку за голову й через кілька хвилин заснув.

Я ж заснути не змогла, встала з ліжка й спустилася по свою сумку. Я рилася в ній, шукаючи книгу оповідань Фланнері О’Коннор. І, коли витягувала її, з сумки випав конверт.

Я подивилась на нього. Листівка від Вілла. За столом її не читала. Я взяла конверт, відчуваючи, що там не тільки листівка. Обережно підпечатала його. Всередині було десять хрустких п’ятдесятифунтових банкнот. Я двічі їх перелічила, не в змозі повірити очам своїм. У листівці було написано:


Це твоя премія до дня народження. Нічого не кажи. Усе законно.

В.

14


Торік травень був досить дивним. Газети й телебачення рясніли заголовками на тему «право на смерть». Жінка, яка страждала на поступне дегенеративне захворювання, прохала уточнити, який закон захистить її чоловіка після того, як той відвезе дружину в «Диґнітас», коли її страждання стануть нестерпними. Молодий футболіст укоротив собі віку, переконавши своїх батьків відвезти його туди. Було задіяно поліцію. У Палаті лордів призначено дебати.

Я дивилася новини й слухала юридичні аргументи тих, хто обстоював право на життя, та заслужених філософів-моралістів, і не знала, кого мені підтримувати. Здавалося, це все зовсім не стосується Вілла.

А ми тим часом поступово збільшували кількість прогулянок, а також відстань, яку він готовий був подолати. Відвідали театр, ходили дивитися народні танці про Робіна Гуда (дивлячись на дзвіночки та хустинки, Вілл так силкувався стримувати емоції, що аж почервонів від зусиль), їздили на концерт під голим небом у дворі маєтку неподалік будинку (йому таке подобалося більше, ніж мені) і один раз були в кінотеатрі, щоправда, через моє недбальство ми подивилися фільм про дівчину зі смертельною хворобою.

А проте я знала, що Вілл також бачив заголовки. Після того як ми одержали нове програмне забезпечення, він став більше користуватися комп’ютером і працював над переміщенням курсора, рухаючи пальцем по сенсорній панелі. Ця копітка вправа дозволяла йому читати онлайн щоденні газети. Одного ранку я принесла йому чашку чаю і побачила, що він читає про молодого футболіста — детальний опис усіх етапів, які той пройшов на шляху до власної смерті. Коли Вілл зрозумів, що я стою позаду, то вимкнув екран. Через цей, здавалося б, незначний випадок мені стисло в грудях, і я добрих півгодини відходила від побаченого.

Я прочитала ту статтю в книгозбірні. Я почала читати газети. Я втямила, які з їхніх аргументів переконливіші, — не завжди корисна інформація зводилася до голих фактів.

Батьків футболіста було покинуто жовтій пресі на поталу. «Як вони могли дозволити йому померти?!» — волали заголовки. Я відчувала те саме. Лео Макінерні було двадцять чотири. Він жив зі своєю травмою протягом майже трьох років, не набагато довше за Вілла. Звичайно, він був занадто молодий, щоб вирішувати, чи було заради чого жити. А потім я прочитала те саме, що й Вілл, — не просто уривок якоїсь думки, а ретельне дослідження, що ж насправді сталося в житті того молодика. Здавалося, автор таки поговорив з його батьками.