Вони й розповіли, що Лео грав у футбол з трьох років. Усе його життя — це футбол. Він травмувався в результаті нещасного випадку (його називають «мільйон до одного») після невдалого маневру. Батьки спробували все, щоб підбадьорити сина, дати йому відчути цінність власного життя. Але він упав у депресію. Тепер Лео був спортсменом без можливості не тільки жити спортом, а й рухатися й навіть дихати без допомоги. Він ні від чого не діставав задоволення. Йому стало боляче навіть жити, він став вразливий до інфекції та повністю залежати від опіки інших. Лео нудьгував за друзями, але відмовлявся зустрічатися з ними. Він сказав своїй дівчині, що не хоче її бачити. Щодня він казав своїм батькам, що не хоче жити. Лео сказав їм, що йому нестерпно бачити інших людей, які живуть хай навіть наполовину тим життям, яке хотів прожити він.

Лео Макінерні двічі намагався заподіяти собі смерть — морив себе голодом, аж поки не попав до лікарні, а коли повернувся додому, то благав своїх батьків, щоб ті задушили його уві сні. Коли я прочитала це в книгозбірні, то затулила очі руками й тримала їх доти, доки не зрозуміла, що можу дихати й не ридати.


Тато втратив роботу. Він тримався. Того дня він прийшов додому, перевдягнув сорочку та краватку й наступним автобусом поїхав назад у місто, щоб зареєструватися в Службі зайнятості.

Він сповістив маму, що вже вирішив іти на будь-яку роботу, поминаючи свою високу кваліфікацію та багаторічний досвід.

— Не думаю, що нині ми можемо дозволити собі крутити носом, — підсумував він, дарма що мама протестувала.

Проте якщо мені важко було знайти роботу, то перспективи для 55-річної людини, яка все життя пропрацювала в одному місці, були ще гірші. Тата навіть не брали комірником чи охоронцем, як він, у відчаї, признався якось, повернувшись додому з чергової співбесіди. Усі шукали шмаркатих 17-річних хлопчаків, бо ж витрати на їхню зарплатню частково покриває уряд, а зріла людина з досвідом та хорошими рекомендаціями виявилась нікому не потрібна. Після двох тижнів відмов вони з мамою визнали, що мусять подати заяву на матеріальну допомогу, просто щоб пережити цей період, і проводили вечори, заглибившись у незрозумілі п’ятдесят сторінок форм, відповідаючи на запитання на зразок: «Скільки осіб використовує вашу пральну машину?» або «Коли востаннє ви виїжджали за кордон?» (тато припускав, що це було десь року 1988-го). Я поклала гроші, які Вілл подарував мені на день народження, в бляшанку в кухонній шафі. Думала, батьки, можливо, трохи заспокояться, коли знатимуть, що мають деякий запас.

Коли я зранку прокинулась, то побачила конверт із тими грішми під дверима.

Приїхали туристи, й місто почало заповнюватись. Містера Трейнора майже не було вдома; його робочий час збільшувався пропорційно до кількості туристів у замку. Якось у четвер я побачила його в місті, коли дорогою додому зайшла в хімчистку. Загалом нічого незвичного в цьому не було, якби він не йшов під руку з рудою жінкою, явно не місіс Трейнор. Коли він уздрів мене, то відкинув її руку, як гарячу картоплину.

Я відвернулася, вдаючи, що дивлюся на вітрину. Я не знала, чи хочу, щоб він знав, що я їх бачила, тому дуже старалася більше про це не думати.

У п’ятницю, після того як тато втратив роботу, Вілл одержав запрошення — запрошення на весілля Алісії та Руперта. Узагалі запрошення було від полковника та місіс Тимоті Дьюар, батьків Алісії, які запрошували Вілла відсвяткувати одруження своєї дочки з Рупертом Фрешвеллом. Воно надійшло у важкому пергаментному конверті з розкладом урочистостей і товстим, складеним удвоє списком речей, які можна було б купити як подарунок у крамницях, про які я навіть не чула.

— Ого-го, — зауважила я, вивчаючи позолочені написи та позолочені краї товстої листівки. — Викинути це?

— Як хочеш, — байдуже промовив Вілл.

Я дивилась на список.

— Що воно за чорт, той кускусьєр?

Можливо, річ була у швидкості, з якою Вілл одвернувся та почав клацати по клавіатурі, а можливо, в тоні його голосу, але чомусь я не викинула тієї листівки, а таємно поклала її в його теку на кухні.

Вілл дав мені ще одну книжку оповідань, ту, що він замовив на «Амазоні», а також примірник «Червоної королеви». Я знала, що останнє мені не вельми припаде до смаку.

— Тут навіть немає сюжету, — сказала я, глянувши на обкладинку.

— То й що? — відповів Вілл. — Ти спробуй.

Я спробувала, не тому, що мені справді подобалася генетика, а тому, що знала — Вілл наполягатиме, поки я не прочитаю (останнім часом він був не дуже увічливим). І найгірше було те, що він стане мене розпитувати, що я там вичитала, щоб допевнитися, що я таки щось та й читала.

— Ти не мій учитель, — бурчала я.

— Слава Богу, — задоволено відповідав він.

У цій книжці — як не дивно, вона легко читалася — йшлося про боротьбу за виживання. Автор стверджував, що жінки взагалі не вибирають чоловіків з любові. Мовляв, жінка завжди йде за сильнішим самцем, щоб дати найкращий шанс своєму потомству. Вона нічого з собою не вдіє, така природа.

Я не погоджувалася з цим. І мені не подобались аргументи. Однак тут було ще щось, до чого Вілл намагався мене підвести. На авторову думку, Вілл був фізично слабким, неповноцінним. Тому біологічно він став непотрібним. Це повністю знецінило його життя.

Він говорив про це знову й знову, аж поки я не перебила його.

— Є ще дещо, чого Метт Ридлі не взяв до уваги, — сказала я.

Вілл відірвався од екрану.

— Так.

— А що, як генетично сильніший чоловік насправді трохи недоумок?


Третьої суботи травня Трина з Томасом приїхали додому. Не встигли вони пройти піввулиці, як мама вибігла в сад їм назустріч. Притискаючи Томаса до грудей, вона присягалась, що він виріс на кілька дюймів за час їхньої відсутності. Він змінився, подорослішав, видавався справжнім маленьким чоловіком. Трина підстриглася й стала досить витонченою. Вона була одягнена в піджак, якого я раніше не бачила, й сандалі з ремінцями. Мені стало цікаво, де вона взяла гроші.

— То як там? — запитала я, коли мама гуляла з Томасом по саду, показуючи йому жаб у крихітному ставку. Тато дивився футбол з дідусем і розчаровано щось вигукував при кожній упущеній нагоді забити гола.

— Чудово. Справді добре. Тобто важко, коли ніхто не помагає з Томасом. Він якийсь час не міг адаптуватися в яслах. — Вона нахилилася вперед. — Хоча цього не слід казати мамі — я запевнила її, що з ним усе гаразд.

— Але ж тобі подобається навчання?

Обличчя Трини розпливлося в усмішці.

— Це чудово. Не здолію розказати тобі, Лу, яка я рада, що знову можу використовувати свій мозок. Здається, весь цей час мені бракувало самої себе… це наче я повернулася сама до себе. Що, звучить дико?

Я похитала головою. Я справді була рада за неї. Я хотіла розповісти їй про книгозбірню, комп’ютери й те, що я зробила для Вілла. Але подумала, що зараз її час. Ми сиділи на розкладних стільцях під порваною парасолькою та сьорбали чай з чашок. Я помітила, що її пальці знову мали здоровий колір.

— Вона сумує за тобою, — промовила я.

— Відтепер ми більше вихідних проводитимемо тут. Мені просто треба було… Лу, проблема була не лише в Томасовій адаптації. Мені просто потрібно було трохи часу, щоб побути подалі від усього цього. Я просто потребувала трохи часу, щоб стати іншою людиною.

Вона й здавалася іншою людиною. Це було дивно. Лише кілька тижнів віддалік дому можуть зробити людину чужою. Я відчувала, що вона потрохи ставала іншою. Я відчувала, що лишилась десь позаду.

— Мама сказала мені, що твій неповноцінний хлопець приходив на вечерю.

— Він не мій неповноцінний хлопець. Його звати Вілл.

— Вибач, Вілл. Отже, давній список протипередсмертних завдань таки працює?

— Так собі. Деякі поїздки були більш успішними, інші менш.

Я розповіла їй про катастрофу на верхогонах і несподіваний тріумф на концерті. Розповіла їй про наші пікніки, й вона розсміялася, коли я розповіла їй про вечерю на честь дня народження.

— Ти думаєш?.. — Я бачила, як вона обдумує своє запитання. — Як ти гадаєш, ти виграєш?

Так наче це було якесь змагання.

Я витягнула паросток жимолості й почала обривати листя.

— Не знаю. Думаю, мені треба пришвидшитись.

Я сказала їй, що місіс Трейнор говорила зі мною про поїздку за кордон.

— Не можу повірити, що ти пішла на скрипковий концерт. Ти, не хтось інший!

— Мені сподобалося.

Вона підняла брову.

— Справді сподобалось. Це було… емоційно.

Вона уважно подивилася на мене.

— Мама каже, що він хороший.

— Він справді хороший.

— І красивий.

— Травма хребта не означає, що він перетворився на Квазимодо.

«Будь ласка, не кажи нічого про трагічну втрату», — подумки прохала я її.

Утім, сестра моя, мабуть, була розумніша.

— А проте вона, безперечно, здивована. Гадаю, вона чекала на Квазимодо.

— У цьому й проблема, Трино, — мовила я і вилила залишки чаю в квітник. — Люди завжди чекають на Квазимодо.


За вечерею мама була весела. Вона приготувала лазанью, улюблену Тринину страву, й Томасові дозволили лягти спати пізніше. Ми їли, гомоніли й сміялися, говорили на безпечні теми, як от про футбольні команди, мою роботу й Трининих однокурсників. Мама сто разів, мабуть, спитала Трину, як вона дає собі раду сама й чи не треба чого для Томаса — так ніби вони могли їй чимось допомогти. Я була рада, що попередила Трину, що їм самим бракує грошей. Вона впевнено сказала, що в неї все є. Тільки потім я спитала її, чи це справді так.

Тієї ночі мене розбудив плач. У комірчині плакав Томас. Я чула, як Трина намагається його втішити й заспокоїти, чула, як вмикається та вимикається світло, чула, що вона пересуває ліжко. Я лежала в темряві, спостерігала, як світло від ліхтаря пробивається крізь гардини й падає на мою свіжопофарбовану стелю. Я чекала, коли це все припиниться. Однак о другій годині все повторилося. Цього разу я почула, що мама йде коридором і з кимось говорить. Тоді нарешті Томас ізнов затих. О четвертій я прокинулася від скрипу своїх дверей — хтось їх відчинив. Я сонно закліпала, повертаючись до світла. Навпроти дверей побачила Томасів силует: його завелика піжама звисала й брижилась навколо його ніг, а половина ковдри волочилась по підлозі. Я не бачила його обличчя, але стояв він невпевнено, ніби не знав, що робити далі.

— Томасе, ходи сюди, — прошепотіла я.

Коли він ішов до мене, я бачила, що він усе ще був у напівсні. Він плутався в ході, тягнув до рота великого пальця та притискав до себе свою дорогоцінну ковдру. Я підійняла свою ковдру, він забрався до мене в ліжко й, поклавши кучеряву голівку на іншу подушку, згорнувся клубочком. Я вкрила його й лежала, дивлячись на нього, дивуючись непорушності та безпосередності дитячого сну.

— На добраніч, любий, — прошепотіла я й поцілувала його в чільце, а маленька пухкенька ручка вхистилася схопити шматок моєї футболки — тепер малий був спокійний: нікуди я не подінусь.


***

— Де тобі сподобалось найбільше?

Ми сиділи у сховку, перечікуюючи раптовий шквал, щоби потім продовжити нашу прогулянку в задвірках замку. Віллові не подобалось гуляти основною частиною — надто багато людей витріщалося на нього. Але грядки були одним з прихованих скарбів замку, куди доходили далеко не всі. Його тихі фруктові сади відділялися стежками з гальки, і Віллів візок успішно їх долав.

— Тобто?.. І що це?

Я налила суп із термоса й піднесла його до губ.

— Томатний.

— Гаразд. Господи, він гарячий. Зачекай. — Він примружився кудись удалечінь. — У тридцять я піднявся на Кіліманджаро. Це було просто неймовірно.

— Як високо?

— Понад дев’ятнадцять тисяч футів до верхів’я Угуру. Разом з тим я майже повз останню тисячу чи трохи менше. Висота переноситься важко.

— Там холодно?

— Ні, — усміхнувся він. — Це не так, як на Евересті. Принаймні не в ту пору року, коли я там був.

Він уп’явсь очима кудись удалину, на мить поринувши у свою пам’ять. — Це було гарно. Дах Африки, як вони його називають. Коли ти там, то можеш справді побачити край світу.

На мить Вілл замовк. Я спостерігала за ним, гадаючи, де він насправді. Коли ми так розмовляли, Вілл ставав схожим на мого однокласника — хлопчика, який відділився від нас і поїхав кудись дуже далеко.

— А що ще тобі сподобалось?

— Затока Тру-д’О-Дус на Маврикії. Привітні люди, пречудові пляжі, чудовий дайвінг. Гм… Національний парк Цаво в Кенії, червона земля й дикі тварини. Йосеміті. Це Каліфорнія. Стрімчаки такі високі, що мозок не здоліє осягнути тієї височини.