Він розповів мені про ніч у горах, проведену на виступі заввишки кілька сотень футів, як він повинен був закріпити себе в спальному мішку та прикріпити його до стрімчака, бо скотитися вві сні означало б смерть.

— Ти щойно описав мій найгірший кошмар.

— Міста мені теж подобаються. Люблю Сидней. Північні землі. Ісландію. Недалеко від аеропорту є місце, де можна купатись у вулканічних джерелах. Там наче чужий, постапокаліптичний пейзаж. О, і подорож Центральним Китаєм. Я опинився на відстані приблизно дводенної їзди від столиці провінції Сичуань, і тутешні мешканці плювали на мене, бо раніше не бачили білої людини. Два дні їзди!

— А чи є таке місце, де ти ніколи не був?

Він сьорбнув трохи супу.

— Північна Корея? — І задумався. — О, я ніколи не був у Диснейленді. Це підходить? Навіть у європейському Диснейленді.

— А я колись замовила квиток до Австралії. І не полетіла. — Він ошелешено повернувся до мене. — Так сталося. Усе добре. Можливо, якось полечу.

— Не «можливо». Кларк, ти повинна полетіти. Обіцяй мені — ти не застрягнеш довіку на цьому жахливому шматку землі.

— «Обіцяй мені»? Чому? — я спробувала говорити спокійним чистим голосом. — Куди ти йдеш?

— Я просто… не можу змиритися з думкою, що ти лишишся тут назавжди. — Він проковтнув. — Ти дуже яскрава. Дуже цікава. — Вілл одвернувся від мене. — У тебе тільки одне життя. Прожити його якнайповніше — твій обов’язок.

— Добре, — обережно сказала я. — Тоді скажи, куди мені поїхати. Куди б ти поїхав, якби зміг?

— Зараз?

— Зараз. І можеш не казати Кіліманджаро. Це має бути таке місце, куди я таки зможу поїхати.

Коли обличчя Вілла розслабилось, він став схожим на когось зовсім іншого. Вілл усміхнувся, його очі заясніли.

— Париж. Я б посидів у кав’ярні в Маре, випив кави та з’їв тарілку теплих круасанів з несолоним маслом і полуничним джемом.

— Маре?

— Це такий квартал у середмісті Парижа. Там повно брукованих вулиць і перехняблених багатоквартирних будинків, геїв і ортодоксальних гебреїв, а також немолодих уже жінок, які колись були схожі на Бриджит Бардо. Це єдине місце, де можна лишитись назавжди.

Я повернулася до нього обличчям і стишила голос.

— Ми могли б поїхати, — мовила я. — Ми могли б поїхати «Євростаром». Це буде легко. Думаю, ми навіть не мусимо брати із собою Натана. Я ніколи не була в Парижі. І залюбки поїду. Я дуже хочу поїхати. Особливо з тим, хто там орієнтується. Вілле, що скажеш?

Я вже бачила себе в тій кав’ярні. Я була там, за тим столиком, можливо, милувала на нову пару французьких туфель, куплених у шикарнім маленькім бутику, чи, може, тицяла червоним нігтем у паризьку випічку. Я могла смакувати каву, відчувати запах диму сигарет «Ґолуаз» із сусіднього столика.

— Ні.

— Що? — Мені знадобився певний час, щоби відтягнути себе від придорожного столика.

— Ні.

— Але ж ти щойно казав мені…

— Кларк, цього не буде. Я не хочу їхати туди в цьому — в цій штуці… — Він указав на візок, його голос на тон понижчав. — Я хочу бути в Парижі собою, колишнім собою. Я хочу сидіти в кріслі, відкинутись на спинку, вдягнути свій улюблений одяг, фліртувати з гожими французькими дівчатами, які проходять повз і заграють зі мною, як і з будь-ким іншим, хто там сидить. І щоб вони не відводили похапцем погляд, коли зрозуміють, що я чоловік у клятому возику для переростків.

— Але ми могли б спробувати, — наважилась я. — Не конче…

— Ні. Ні, ми не змогли б. Тому що зараз я можу заплющити очі й точно в’явити, як це сидіти на Ру де Франкс Буржва з сигаретою в руці та з високою холодною склянкою клементинового соку перед собою, відчувати запах смаженого стейка, чути вдалині звук мопеда… Я знаю це кожнісіньке відчуття. — Він проковтнув слину. — А якщо я поїду з тобою в цій клятій штуковині, усі спогади, всі ці відчуття будуть стерті, будуть знищені спробою вибратися з-за столу, боротьбою з паризькими бордюрами, таксистами, які відмовляються нас везти, і клятим блоком живлення цього візка, який не заряджатиметься від французької розетки. Розумієш?!

Його голос став жорсткішим. Я закрутила термос і роздивлялася свої туфлі, бо не хотіла, щоб Вілл бачив моє обличчя.

— Розумію, — сказала я.

— Добре. — Вілл глибоко вдихнув.

Трохи нижче від нас зупинився автобус, і з нього стали виходити й прямувати до брами замку пасажири. Ми мовчечки дивились, як вони вийшли з транспортного засобу один по одному і послушною чергою подались оглядати руїни іншого століття.

Мабуть, він зрозумів, що я пригнічена, бо трохи нахилився до мене, і його обличчя пом’якшало.

— Так, Кларк. Здається, дощ стишився. Куди йдемо тепер? Лабіринт?

— Ні, — відповідь пролунала швидше, ніж мені того хотілося б, і я зловила на собі Віллів погляд.

— У тебе клаустрофобія?

— Щось таке. — Я стала збирати речі. — Вертаймось додому.


Наступних вихідних я посеред ночі спустилась по воду. У мене було безсоння, і я визнала за краще підвестися, аніж лежати й боротися з безладними думками в голові.

Я не любила не спати вночі. Мені було цікаво, чи спить Вілл по той бік замку, і моя уява силкувалася затягнути мене в його думки. А то було темне місце.

Правда була такою: я нікуди з ним не поїду. А час спливав. Я не могла навіть переконати його поїхати в Париж. І коли він пояснив мені чому, сперечатися було важко. Він чудово вмів переконати мене, чому та чи інша подорож йому не підходить. А я не могла пояснити, чому так сильно хочу з ним поїхати, у мене взагалі не було ніяких важелів.

Я проходила повз вітальню, коли почула звук — приглушений кашель чи, можливо, вигук. Я зупинилася, повернулася й стала біля дверей. По тому м’яко їх штовхнула. Долі у вітальні з диванних подушок були зроблені своєрідні ліжка, на яких під ковдрою для гостей лежали мої батьки, і їхні голови були на рівні з газовим каміном. Якусь мить ми в напівтемряві визирались одне на одного, у руці я нерухомо тримала склянку.

— Що — що ви тут робите?

Мама звелася на лікті.

— Ш-ш-ш-ш… Не підвищуй голосу. Ми… — Вона подивилася на тата. — Ми вирішили помінятися.

— Що?

— Ми вирішили помінятися. — Мама ще раз глянула на тата.

— Ми віддали Трині наше ліжко, — сказав тато. Він був одягнений у порвану на плечі стару синю футболку, а його волосся стирчало. — Їй із Томасом не надто добре в комірчині. Ми сказали, що вони можуть пожити в нашій кімнаті.

— Але ви не можете спати тут! Тут незручно.

— Усе гаразд, люба, — відповів тато. — Справді.

Я просто стояла й намагалася це усвідомити.

— Це тільки на вихідні. І ти не можеш спати в тій комірчині. Тобі треба висипатись, ти ж… — Він проковтнув слину. — Ти ж єдина, хто в нас працює.

Мій батько, не маленький чолов’яга, не здужав подивитися мені в очі.

— Лу, вертайсь у ліжко. Давай. Усе гаразд, — сказала мама.

Я йшла босоніж по килиму сходами вгору, прислухаючись до тихої бесіди знизу.

Затрималася біля кімнати батьків, і тепер чула те, чого не чула раніше, — приглушене хропіння Томаса. Тоді повільно пройшла до своєї кімнати й щільно зачинила за собою двері. Я лежала в завеликому ліжку й дивилась у вікно на вуличні ліхтарі, доки світанок не приніс мені кілька дорогоцінних годин сну.


На моєму календарі лишилося сімдесят дев’ять днів. Я знову почала хвилюватись.

І не одна я.

Місіс Трейнор дочекалася, поки Натан почне в обід ходити коло Вілла, й попрохала мене провести її до будинку. Вона посадила мене у вітальні й запитала, як ідуть справи.

— Добре. Ми стали виходити набагато частіше, — відповіла я.

На знак згоди вона кивнула.

— Він говорить більше, ніж раніше.

— Можливо, з вами. — Вона спробувала засміятись. — Ви сказали, що плануєте поїздку за кордон?

— Ще ні. Я скажу. Просто це… ви знаєте, який він.

— Я справді не маю нічого проти, — сказала вона, — якщо ви хочете кудись поїхати. Спочатку ми не вподобали ваш задум, але все обговорили, і тепер ми згодні…

Ми сиділи в тиші. Вона зробила мені каву й подала в горнятку з блюдцем. Я сьорбнула. З блюдцем на колінах я відчула себе 60-річною.

— Вілл казав, що ходив до вас у гостину.

— Так, це був мій день народження. Батьки приготували святкову вечерю.

— І як?

— Добре. Справді добре. Він був дуже ґречним з мамою. — Я не змогла втриматися від усмішки, згадавши це. — Маю на увазі, їй трохи сумно, бо моя сестра з сином поїхали. Мама сумує за ними. Я думаю, він… він просто хотів відвернути її думки від цього.

Місіс Трейнор була здивована.

— Це… турботливо.

— Моя мама теж так подумала.

Вона помішала каву.

— Не можу пригадати, коли Вілл востаннє вечеряв з нами.

Місіс Трейнор ще трохи порозпитувала мене. Вона, звісно, не ставила прямих запитань — це не її стиль. Однак я не могла дати відповідь на її запитання. Інколи я думала, що Вілл став щасливішим — він залюбки гуляв зі мною, дражнив мене, брав на кпини, здавалося, трохи зацікавився світом за межами флігеля, але що я знаю? Вілл був надзвичайно глибокий, і він не впускав мене у свій світ. А ці останні кілька тижнів я мала неприємне відчуття, що глибина більшає.

— Він здається трохи щасливішим, — сказала Камілла Трейнор. Це звучало так, наче вона намагалась заспокоїти себе.

— Думаю, так.

— Дуже добре, — глянула на мене, — бачити його більш схожим на себе колишнього. Я чудово усвідомлюю, що все це покращення сталося завдяки вам.

— Не все.

— Я не можу до нього достукатись. Я ні на крок не можу до нього наблизитися.

Вона поставила горнятко та блюдце на коліна.

— Вілл — одинак. Іще з його підліткового віку мені постійно доводилося боротися з відчуттям, що я щось зробила неправильно. І я ніколи не була впевнена, що саме, — вона спробувала розсміятись, але їй це не дуже вдалося.

Я вдала, що п’ю каву, хоча моє горнятко було порожнє.

— Луїзо, ви добре розумієтеся з матір’ю?

— Так, — сказала я, а потім додала: — а от моя сестра зводить мене з розуму.

Місіс Трейнор вп’ялася у вікно, за яким почав цвісти її дорогоцінний сад, а цвіт був і рожевий, і ліловий, і блакитний.

— Ми маємо два з половиною місяці, — вона говорила не обертаючись.

Я поставила кавове горнятко на стіл. Я намагалася це зробити так, щоб воно не дзенькнуло.

— Я роблю все можливе, місіс Трейнор.

— Знаю, Луїзо, — вона кивнула.

Я вийшла.


Лео Макінерні помер 22 травня в невідомій квартирі у Швейцарії. На ньому була улюблена футболка, а поруч були присутні батьки. Його молодший брат відмовився приїхати, але зробив заяву, що брата оточують любов і підтримка. О 15.47 Лео випив молочний розчин смертельної дози барбітурату, і, як сказали його батьки, за кілька хвилин він міцно заснув. Спостерігач оголосив смерть після четвертої години, він зафіксував усе на відеокамеру, щоб не було ніяких звинувачень у порушенні закону.

— Він спочив у мирі, — сказала його мати. — Це єдине, що мене підтримує.

Матір і батька Лео тричі викликали в поліцію, їм загрожувало судове переслідування. На їхню адресу приходило безліч листів з погрозами. Мати здавалася майже на двадцять років старшою. Та коли вона говорила, в її обличчі проглядалося ще щось, не тільки смуток та злість, а й вираз глибокого полегшення.

— Він знову став схожим сам на себе.

15


— Ну, що там, Кларк? Які цікаві події ти запланувала на вечір?

Ми були в саду. Натан лікував Вілла фізіотерапією, повільно притискаючи його коліна до грудей, а Вілл лежав на ковдрі, повернувши обличчя до сонця й розкинувши руки так, ніби засмагав. Я сиділа на траві та їла канапки. Тепер я майже не виходила на обід.

— Чому питаєш?

— Просто цікаво. Мені цікаво, як ти проводиш час, коли ти не тут.

— Ну, сьогодні в мене герці з майстрами бойових мистецтв, а потім лечу гелікоптером на вечерю в Монте-Карло. Поворітьма я, можливо, вип’ю в Каннах коктейль. І якщо ти подивишся вгору десь так о другій годині ночі, я помахаю тобі рукою. — Я роз’єднала дві частини свого бутерброда, щоб подивитися, з чим він. — Я, мабуть, дочитуватиму книжку.

Вілл звів очі на Натана.

— Десятка, — проказав він, усміхаючись.

Натан поліз у кишеню.

— І так завжди.

Я дивилась на них.

— Завжди що? — спитала, коли Натан поклав гроші Віллові в руку.

— Я сказав, що ти читатимеш, а він — що дивитимешся телевізор.

Бутерброд завмер у мене біля губ.