Я перейшла вниз до наступної відповіді.


Люба Бджілко!

Що ж удієш, бути квадриплегіком нестерпно. Якщо Ваш хлопець був ще й трохи гравцем, то йому ще гірше. Ось що допомогло мені. Велика компанія, навіть коли я цього не хотів. Хороша їжа. Хороші лікарі. Хороші ліки, у разі потреби антидепресанти. Ви не сказали, де ви живете, — можливо, йому варто приєднатися до ТСМ-спільноти. Я спочатку теж не хотів (думаю, якась частина мене не хотіла визнавати, що я насправді квад), але це допомагає знати, що ти не один такий. О, і не дозволяйте йому дивитися фільми типу «Скафандр і метелик». Це пригнічує!

Ознайомте нас, як ви там.

Усього найкращого,

Ричі


Я подивилася, що таке «Скафандр і метелик». «Розповідь про людину, яка стає паралізованою, і про її спроби спілкуватися із зовнішнім світом», — писалося в огляді. Я занесла назву в записник, щоб перестрахуватися, що Вілл не подивиться цей фільм, а також щоб самій не забути подивитися його.

Наступні дві відповіді були з Церкви адвентистів сьомого дня, і способи, які вони запропонували, аби підбадьорити Вілла, звичайно, не входили до мого контракту. Я почервоніла й швидко прокрутила вниз, боячись, що хтось позаду мене може глянути на екран.

І тоді я засумнівалася, чи переходити до наступної відповіді.


Здоровенькі були, Бджілко!

Чому ви вважаєте, що ваш друг/підопічний/чи ще хтось потребує зміни своєї свідомості? Якби я міг знайти спосіб померти гідно, за умови, якщо він не зруйнує мою родину, то б обрав його. Я застряг у цім візку вісім років тому, і моє життя — це ненастанне коло принижень і розчарувань. Ви можете поставите себе на його місце? Чи знаєте ви, як це — бути не в змозі спорожнити кишковик без сторонньої допомоги? Як воно — застрягнути в своєму ліжку, не маючи змоги самотужки їсти, одягатися, спілкуватися із зовнішнім світом допомоги? Ніколи не любитися. Зіткнутися з перспективою пролежнів, хвороб і навіть апаратів штучного дихання. Ви, мабуть, хороша людина і, я впевнений, хочете тільки добра. Але, можливо, наступного тижня ви його вже не доглядатимете. Може, це буде хтось, хто пригнічуватиме його або кому він не дуже подобатиметься. Він цього не може контролювати, як і всього іншого. Ми, ТСМ, знаємо, що майже нічого не контролюємо. Ми не контролюємо тих, хто годує нас, одягає, омиває, дає нам ліки. Жити з цим знанням дуже важко.

Тому, я думаю, ви ставите неправильне запитання. Хто такі ФЗ, щоб вирішувати, якими мають бути наші життя? Якщо ваш друг не може так жити, питання має бути: як мені допомогти йому покінчити з цим?

З найкращими побажаннями,

Джифорс, Міссурі, США


Я втупилася в повідомлення, мої пальці на якусь мить завмерли на клавіатурі. Потім я прокрутила вниз. Наступні кілька повідомлень були від інших квадриплегіків, які критикували Джифорса за його похмурі слова й стверджували, що вони знайшли спосіб жити далі і їхнє життя варте цього. Була коротка суперечка, що, здавалося, взагалі не стосувалася Вілла. Потому вернулися до мого прохання.

Писали про антидепресанти, масаж, диво-зцілення, розповідали про новий сенс власного життя. Були деякі практичні пропозиції: дегустація вин, музика, мистецтво, спеціально адаптовані клавіатури.

«Партнер, — писала Ґрейс31 з Бірмінгема. — Якщо він закохається, то відчуватиме, що може жити далі. Без кохання я б давно померла».

Остання фраза ще довго лунала в моїй голові після того, як я вийшла з книгозбірні.


Вілл вийшов з лікарні в четвер. Я заїхала по нього на спеціальному автомобілі й привезла його додому. Він був блідий, змучений, і всю дорогу журливо дививсь у вікно.

— Не міг там спати, — пояснив він, коли я запитала його, чи все добре. — На сусідньому ліжку весь час хтось стогнав.

Я сказала йому, що в нього є вихідні, щоб відійти, а потім нас чекає серія запланованих виїздів на природу. Сказала, що слухаюсь його порад і пробую нові речі, тож йому доведеться супроводжувати мене. Ледве вловима зміна акцентів, але я знала, що то був єдиний спосіб, щоби він скрізь ходив зі мною.

Насправді я розробила детальний графік на найближчі кілька тижнів. Кожен захід був позначений на моєму календарі чорним кольором, червоною ручкою я розписала те, що для цього треба зробити, а зеленою — які аксесуари мені знадобляться.

Щоразу, коли дивилася на двері, я відчувала певний трепет від того, що стала такою організованою, а також від усвідомлення, що кожна з цих подій насправді може змінити Віллів погляд на світ.

Як завжди каже тато, моя сестра — це мозок нашої сім’ї.

Поїздка в картинну галерею тривала менш як двадцять хвилин. І це разом із триразовим кружлянням кварталом в пошуках стоянки. Ми зайшли туди, і мало не відразу, як я зачинила за ним двері, Вілл сказав, що всі роботи жахливі. На моє запитання «чому?» він відповів, що коли я не бачу цього, він навряд чи спроможеться мені пояснити. Від походу в кіно довелося відмовитися після того, як персонал, виправдовуючись, сказав нам, що ліфт не працює. Усе інше вимагало більше часу та організації. Скажімо, щоб піти поплавати, треба було зателефонувати в басейн заздалегоди, попрохати Натана вийти на роботу понаднормово тощо. А коли ми діставалися до місця, Вілл, як у випадку з басейном, міг рішуче відмовитися заходити всередину (тоді це був розважальний центр), і нам нічого не лишалось, як сідати десь на автостоянці й у тиші попивати з термоса гарячий шоколад.

Увечері наступної середи ми поїхали послухати співака, на концерті якого Вілл колись був у Нью-Йорку. Це була хороша поїздка. Він надзвичайно зосереджено слухав музику. Більшість часу, здавалося, Вілл був повністю відсутній, ніби якась його частина боролася з болем, спогадами чи похмурими думками. Але музика все змінювала.

Наступного дня ми їздили на дегустацію вина. То була частина рекламної акції, яку виноградарі проводили у винарнях. Мені довелося пообіцяти Натанові не напоїти Вілла. Я підносила йому кожен келих, аби він понюхав, тож він знав, яке вино, ще до того, як куштував його. Я справді намагалася не фиркати, коли він спльовував його в свою склянку (це здавалося дуже смішним). Урешті він подивився на мене з-під лоба й сказав, що я ще зовсім дитина. Власник крамниці спершу був страшенно збентежений, коли побачив у себе чоловіка в інвалідному візку, та потім лиш чудував та дивував: він сів і почав відкорковувати інші пляшки, обговорюючи з Віллом регіон і сорт винограду. А я тим часом блукала сюди-туди, роздивляючись етикетки, й навіть трохи знудилася.

— Ну ж бо, Кларк. Ходи повчишся трохи, — казав Вілл, запрошуючи мене сісти поруч із ним.

— Я не можу. Мама сказала мені, що плюватися неввічливо.

Двоє чоловіків подивились один на одного так, наче я божевільна. І все-таки він не завжди плювався. Я за ним спостерігала. Решту дня він був підозріло говіркий, легко сміявся й став навіть войовничішим, ніж звичайно.

Дорогою додому ми їхали через ту частину міста, де нечасто бували, і, коли стояли в заторі, я роззиралася й побачила салон тату та пірсингу.

— Завжди мріяла про татуювання, — сказала я.

Треба було здогадатися, що не можна таке говорити в присутності Вілла. Він не збирався чесати язиком, а одразу схотів дізнатися, чи в мене є тату.

— Ой… Не знаю. Я все думаю, що інші скажуть.

— Чому? Що б вони сказали?

— Мій батько ненавидить їх.

— Скільки ж тобі років?

— Патрик також їх ненавидить.

— І він ніколи не робить нічого, що тобі може не сподобатись.

— У мене може статися напад клаустрофобії. Я можу передумати одразу, щойно зроблю.

— Тоді видалиш лазером, хіба ні?

Я подивилася на нього в дзеркало заднього виду. Його очі були веселі.

— Ну, давай, — сказав він. — Що ти хочеш?

Я зрозуміла, що всміхаюся.

— Я не знаю. Не змію. І не ім’я.

— А я думав, що серце з написом «мама».

— Обіцяєш не сміятися?

— Не можу, ти ж знаєш. О Боже, ти ж не збираєшся зробити індійське прислів’я санскритом чи щось таке? «Що не вбиває мене, робить сильнішою».

— Ні. Я б хотіла бджолу. Маленьку чорно-жовту бджілку. Вони мені подобаються.

Він кивнув, ніби це було цілком розумно.

— І де б ти її наколола? Чи я не маю права запитати?

Я знизала плечима.

— Не знаю. На плечі? На стегні?

— Пригальмуй, — сказав він.

— Чому? Усе нормально?

— Просто зупинися. Он є місце. Подивися, ліворуч від тебе.

Я зупинила машину на узбіччі й озирнулась на нього.

— Тоді ходім, — сказав він. — Більше на сьогодні планів нема.

— Куди далі?

— У тату-салон.

Я розсміялась.

— Так. Справді.

— Чому ні?

— Ти справді ковтав, замість випльовувати?

— Ти не відповіла на моє запитання.

Я повернулась до нього. Він був серйозним.

— Я не можу просто піти й зробити тату. Так просто.

— Чому ні?

— Тому що…

— Тому що твій бойфренд скаже «ні». Адже тобі все одно доведеться бути хорошою дівчинкою, навіть у двадцять сім років. Бо це дуже страшно. Давай, Кларк. Живи трохи. Що тобі заважає?

Я дивилася на фасад тату-салону попереду. На дещо брудному вікні світилися великі неонові серця та обрамлені світлини Анжеліни Джолі й Міккі Рурка.

Раптово мої роздуми порушив голос Вілла.

— Гаразд. Я зроблю, якщо ти зробиш.

Я повернулася до нього.

— Ти зробиш татуювання?

— Якщо це переконає тебе, лише один раз вибратися зі своєї маленької коробочки.

Я заглушила двигун. Ми сиділи, слухаючи як він стихає та як глухо хурчать машини поряд.

— Це майже назавжди.

— Не «майже».

— Патрику це дуже не сподобається.

— Ти постійно так кажеш.

— І ми можемо захворіти на гепатит від брудної голки. І померти повільною, жахливою, мученицькою смертю. — Я повернулась до Вілла. — Вони, мабуть, не зможуть зробити це прямо зараз. Давай не зараз.

— Мабуть, ні. Сходімо просто й перевірмо.


За дві години ми вийшли з тату-салону, мій гаманець став на вісімдесят фунтів легшим і поверх мого стегна, де чорнило ще не висохло, красував хірургічний пластир. Художник сказав, що малюнок відносно невеликий, а це означало, що тату можна зробити й розфарбувати за одне відвідання… Є! Я з тату. Або, як скаже Патрик, зі шрамом на все життя. Під білою пов’язкою був якийсь товстий джмелик, вибраний з каталогу, що його нам запропонував майстер. Я була майже в істериці від збудження. Увесь час тягнулася, щоб зазирнути під пов’язку, поки Вілл не сказав мені заспокоїтись, щоб нічого не пошкодити.

У салоні, як не дивно, Вілл був спокійним і щасливим. Ніхто на нього не звертав уваги. Майстри сказали, вже працювали з квадриплегіками, що пояснювало легкість, із якою вони бралися до діла. Татуювальники були здивовані, коли Вілл сказав, що відчуває голку. Шість тижнів тому вони закінчили розмальовувати параплегіка, який захотів зробити собі ілюзію механічної ноги.

Майстер з плагом[23] у вусі відвів Вілла в сусідню кімнату і з допомогою мого татуювальника поклав його на спеціальний стіл, так, що крізь відчинені двері я бачила його гомілки. Чути було, як двоє чоловіків бурмотіли та сміялися гудінню голки для татуювання, а запах антисептика подразнював мої ніздрі.

Коли голка вперше вп’ялася в мою шкіру, я задумливо закусила губу, сповнена рішучості не дозволити Віллові чути мій вереск. Я думала про те, що він робив за дверима, намагаючись підслухати його розмову, гадаючи, що саме він собі наб’є. Коли Вілл нарешті з’явився, а моє власне тату було закінчено, він нічого мені не показав. Я припускала, що це може бути пов’язано з Алісією.

— Ти погано впливаєш, Вілле Трейнор, — сказала я, відчиняючи дверцята машини та опускаючи пандус. Я не могла перестати всміхатися.

— Покажи мені.

Я глянула вниз на вулицю, потім повернулася й відгорнула пов’язку зі стегна.

— Чудово. Мені до вподоби твоя маленька бджілка. Справді.

— Тепер я все життя перед батьками носитиму брюки з високою талією. — Я допомогла Віллові виїхати на пандус і підняла його. — Май на оці, якщо твоя мама почує, що ти теж…

— Я скажу, що дівчина зі спального кварталу піддурила мене.

— Добре. А тепер, Трейноре, покажи мені своє тату.

Він дивився на мене впевнено, з легкою усмішкою.

— Тобі треба буде зробити мені перев’язку, коли повернемося додому.

— Так. Бо ж я ніколи такого не робила. Давай. Я не поїду, поки не покажеш.

— Підніми сорочку. Праворуч. Від тебе праворуч.