Я перехилилася через переднє сидіння й потягнула його за сорочку, відгортаючи шматок марлі. На блідій шкірі був темний прямокутник, такий маленький, що мені треба було подивитися двічі, поки я зрозуміла, що там написано.


Вжити до: 19 березня 2007 року


Я витріщилась на нього. Я майже розсміялася, а мої очі наповнилися слізьми.

— Це…

— Дата моєї аварії. Так. — Він закотив сорочку. — Ой, заради Бога, не плач, Кларк. Це мало б бути смішно.

— Це смішно. Чорний гумор.

— Натанові сподобається. Ой, та не дивись ти на мене так. Таке враження, що я скалічив своє ідеальне тіло.

Я потягнула Віллову сорочку та ввімкнула запалювання. Я не знала, що сказати. Бо не знала, що це означає. Це він намагається змиритися чи ще один спосіб висловити своє презирство до власного тіла.

— Гей, Кларк, зроби мені ласку, — промовив Вілл, коли я збиралася рушати. — Полізь у мій рюкзак. У кишеню на блискавці.

Я подивилася в дзеркало заднього виду й знову поставила автомобіль на ручне гальмо. Потім перехилилася через переднє сидіння й засунула руку в рюкзак, виконуючи Віллову вказівку.

— Дати тобі знеболювальне? — Я була за кілька дюймів від нього. Вперше після лікарні його обличчя порожевіло. — У мене є.

— Ні. Шукай далі. Папір.

Я витягнула клаптик паперу й відкинулася на спинку сидіння. Це були складені десять фунтів.

— Тримай. Це десятка про всяк випадок.

— І що?

— Вона твоя.

— За що?

— За татуювання, — вишкірився він. — Поки ти не опинилася в тому кріслі, я жодної секунди не вірив, що ти таки це зробиш.

16


Нікуди не дінешся. Домовленості про спальню просто не працювали. Кожні вихідні, коли Трина приїжджала додому, сім’я Кларк починала довгу нічну гру в «музичні ліжка». У п’ятницю після вечері мама й тато пропонували Трині свою спальню, і вона приймала пропозицію після того, як вони запевняли її, що їх це взагалі не потурбує, та й наскільки краще Томасові спати в знайомій кімнаті. Тобто, за їхніми словами, усі добре виспляться.

Проте, коли мама збиралася спати внизу, їм із татом потрібні були власна ковдра, власні подушки й навіть простирадло, бо мама не могла нормально спати, якщо ліжко їй не подобалося. Тому після вечері вони з Триною змінювали постіль на батьківському ліжку: надівали новий постільний набір і навіть наматрацник, на випадок Томасових «сюрпризів». Батьківську постільну білизну складали й ставили в кутку вітальні, де Томас по ній стрибав і розвішував на стільцях простирадло, перетворюючи його в намет.

Дідусь пропонував свою кімнату, але ніхто не годивсь на неї. Вона пахла пожовклими випусками «Рейсинґ пост» і самокрутками, та й на прибирання кімнати пішли б усі вихідні. Вряди-годи я почувалась винуватою — зрештою, все це була моя вина — й водночас розуміла, що в комірчину не повернусь. Та задушлива маленька кімнатка без вікон стала для мене якимось фантомом. На саму думку про те, що я спатиму там знову, мені стискало груди. Мені двадцять сім років. Я — основний годувальник сім’ї. Я не можу спати в місці, яке фактично було комірчиною.

Одного разу у вихідні я сказала, що спатиму в Патрика, і всі, здається, відчули таємне полегшення. Але поки мене не було, Томас обмацав липкими пальцями усі мої нові жалюзі, а новісіньку підковдру розмалював водостійким маркером, після чого мама й тато вирішили, що краще вже вони спатимуть у моїй кімнаті, а Трина й Томас — у них, де зайвий слід маркера погоди не зробить.

Проте якщо взяти до уваги всі ті додаткові зміни білизни на ліжках і прання, то, як визнавала мама, те, що я в п’ятницю й суботу заночую в Патрика, особливо не допоможе.

Патрик. Він став тепер одержимим. Він їв, пив, одно слово, живився, жив і дихав «Екстрим Вікінгом». Його квартира, як звичайно, скупо вмебльована й бездоганно чиста, тепер була завішана навчальними графіками та рекомендаціями щодо дієти.

У нього з’явився новий легкий велосипед, який стояв у коридорі та який мені не вільно було чіпати, щоб часом не збити його точно збалансовані для перегонів характеристики.

Патрик рідко бував удома, навіть вечорами в п’ятницю чи суботу. Через його тренування та мої робочі години ми, здавалося, звикли проводити менше часу вкупці. Я могла піти з ним на стадіон і дивитися, як він намотує кола, поки не набігає обов’язкову кількість миль, або залишитися вдома й на самоті дивитися телевізор, згорнувшись у кутку його просторого шкіряного дивана. У холодильнику не було їжі, окрім смужок індичої грудинки та огидних енергетичних напоїв з консистенцією жаб’ячої ікри. Якось ми з Триною покуштували один і виплюнули його, награно блюючи, наче діти.

Правду кажучи, мені не подобалась Патрикова квартира. Він купив її рік тому, коли нарешті відчув, що його мати може з усім зарадитись самостійно. Справи в нього йшли гаразд, от він мені й сказав, що комусь із нас уже час купити своє перше житло. Я вважала, що то був крок до розмови про наше спільне життя, але цього чомусь не сталося, і жоден з нас не зачіпав тему, яка змушувала нас почуватися трохи незручно. Отож, хоч ми й зустрічалися багато років, нічого мого в цій квартирі не було. Я ніколи не могла йому признатися, що жилося мені ліпше у своєму домі, з усім його шумом і безладом, ніж у цьому бездушному, безликому парубоцькому лігві з виділеними паркувальними місцями та винятковим видом на замок.

Опріч цього, там було трохи самотньо.

— Треба дотримуватись графіка, крихітко, — відповідав він, коли я казала йому про це. — Якщо я пробіжу менше ніж двадцять три милі на даному етапі змагань, я ніколи не вкладусь у графік.

Після подібних розмов він ділився зі мною останніми новинами про болі в гомілці чи просив передати розігрівальний спрей для м’язів.

Коли Патрик не тренувався, він постійно зустрічався з іншими членами команди, щоб перевірити екіпірування та завершити організацію поїздки. Сидіти серед них було наче в групі корейців. Я не мала в’явлення, що все те означало, і не бажала в нього пильно вдаватися.

А мені ж через сім тижнів треба було їхати з ними в Норвегію. І я ще не знала, як сказати Патрикові, що я не балакала з Трейнорами про відпустку. Та й як я могла? Мій контракт мав закінчитися менш ніж за тиждень після того, як відбудеться «Екстрим Вікінг». Гадаю, я по-дитячому відмовлялася щось з усім цим вирішити, утім, правду кажучи, я бачила тільки Вілла та годинник, що цокав. Усе інше майже не помічала.

Найбільшою іронією було те, що я навіть не висипалася в Патриковій квартирі. Не знаю, що то було, але, приходячи звідти на роботу й говорячи, я відчувала, що роблю це ніби крізь слоїк, і гляділася я так, неначе мені підбили обидва ока. Я стала ховати тіні під очима маскувальним косметичним олівцем з таким поспіхом і завзяттям, немов хотіла їх затинькувати.


— Що відбувається, Кларк? — упав у річ Вілл.

Я розплющила очі. Він був поруч зі мною, схиливши набік голову та спостерігаючи за мною, певно, вже якийсь час. Рука автоматично потяглася до рота на випадок, якщо я заслинилася.

Фільм, який я мала б дивитися, перейшов у титри, що повільно рухались на екрані.

— Нічого. Вибач. Просто тут тепло. — Швидко випрямилась я.

— Ти вже вдруге заснула протягом трьох днів. — Вілл розглядав моє обличчя. — Маєш просто жахливий вигляд.

І я розповіла йому. Про свою сестру, домовленості щодо спальні, і як не хочу здіймати галас, бо щоразу, коли дивлюсь на татове обличчя, бачу його ледь прихований відчай, що він не в змозі забезпечити свою сім’ю будинком, у якому ми всі могли б розміститися.

— Він і досі нічого не знайшов?

— Ні. Думаю, вся річ у його віці. Але ми про це не говоримо… — Я знизала плечима. — Це надто незручно для всіх.

Ми почекали кінця фільму, а потім я підійшла до програвача, витягнула диск і поклала його назад у футляр. Я почувалась ніяково, розповівши Віллові за свої проблеми. Як рівняти до його біди, вони здавались надто тривіальними.

— Звикну, — додала я. — Все буде гаразд. Справді.

Увесь полудень Вілл сидів, занурений у роздуми. Я помила посуд, а тоді підійшла та ввімкнула йому комп’ютера. Коли я принесла його напій, Вілл повернув стілець до мене.

— Усе досить просто, — сказав він, наче ми провадили розмову далі. — У вихідні дні ти можеш спати тут. Є вільна кімната, може, й від неї буде якийсь пожиток.

Я завмерла зі склянкою в руці.

— Я не можу цього зробити.

— Чому ні? Я не збираюся доплачувати за додатковий час.

Я поставила склянку в тримач.

— Але що подумає твоя мама?

— І в гадці не маю. — Мабуть, я здавалася стривоженою, бо він додав: — Усе гаразд. Я повністю безпечний.

— Що?

— Якщо ти хвилюєшся, що я маю хитрий секретний план спокусити тебе, просто витягни вилку з розетки.

— Смішно.

— Я серйозно. Подумай над цим. Можеш розглянути це як запасний варіант. Усе може змінитися швидше, ніж ти думаєш. Може, твоя сестра вирішить, що взагалі не хоче проводити вдома кожні вихідні. Або вона знайде собі бойфренда. Мільйон речей може змінитися.

«І тебе тут не буде за два місяці», — сказала я подумки й відразу ж вилаяла себе за цю гадку.

— Скажи мені дещо, — промовив він, покидаючи кімнату. — Чому Бігун не пропонує тобі своє житло?

— О, він пропонував, — відказала я.

Вілл подививсь на мене так, наче збирався вести розмову далі.

А тоді, певно, передумав.

— Як я й казав, — знизав плечима він, — пропозиція чинна.


Ось те, що Віллові подобалося:

1. Перегляд фільмів, особливо зарубіжних із субтитрами. Його можна було переконати подивитись бойовики чи навіть кіноепопеї, але не романтичну комедію. Якщо я таки ризикувала й брала її в прокаті, усі 120 хвилин він глузливо фуркав або вказував на всі кліше в сюжеті, поки мені не ставало зовсім не до сміху.

2. Прослуховування класичної музики. Він знав про неї до біса багато. Вілл також любив деяку сучасну музику, хоча джаз, за його словами, — претензійна балаканина. Коли він побачив уміст мого MP3-плеєра, то так сильно реготався, що одна з його трубок трохи не випала.

3. Сидіти в саду, тепер, коли надворі тепло. Іноді я стояла біля вікна та спостерігала за ним. Вілл сидів, відкинувши голову назад, і просто насолоджувався сонячним промінням на обличчі. Коли я завважила йому про цю здатність бути непорушним і просто смакувати момент — те, що мені ніяким побитом не вдавалося, — він зазначив, що, як не можеш рухати руками та ногами, вибір невеликий.

4. Змушувати мене читати книжки або журнали та потім обговорювати їх. «Знання — це сила, Кларк», — казав він. Я спершу ненавиділа це, почувалася школяркою, чиї можливості пам’яті перевіряють. Та за певний час я зрозуміла, що неправильних відповідей для Вілла не існувало. Йому просто подобалось, коли я сперечалася з ним. Він розпитував мене, що я думаю про газетні статті, не погоджувався зі мною щодо героїв книжок. Здавалося, в нього була власна думка майже на все: дії уряду, чи варто одному бізнесові купувати інший, чи слід садити когось у в’язницю. Якщо він думав, що мені ліньки чи я повторюю думки моїх батьків або Патрика, то мовляв прямо: «Ні, не досить добре». Якщо я казала, що нічого не знаю про щось, він здавався таким розчарованим.

Я почала випереджати його — і тепер в автобусі по дорозі на роботу читала газети, просто щоб підготуватися. «Слушна заувага, Кларк», — казав Вілл, і я сяяла з радощів. А потім мені стукало в голову, що знов я дозволила Віллові повчати мене.

5. Голитися. Тепер що два дні я намилювала йому підборіддя й надавала Віллові респектабельності. Якщо в нього був гарний день, він відкидався на спинку візка, заплющував очі і на обличчі в нього розпливалося майже фізичне задоволення. Може, це мені здавалося. Імовірно, я просто бачила те, що хотіла побачити, але Вілл був цілком спокійний, поки я обережно водила лезом по його підборіддю й щоках, а коли він розтуляв повіки, вираз його обличчя м’якшав, наче він прокидався з надзвичайно приємного сну. Віллове обличчя посвіжішало, завдяки часові, який ми проводили поза домом, шкіра злегка засмагла. Я тримала бритви на горішній поличці у ванній кімнаті, ховаючи за великий флакон кондиціонеру для волосся.

6. Бути простим парубком. Особливо з Натаном. Уряди-годи перед вечірніми процедурами вони сідали в кінці саду і Натан відкривав кілька бляшанок пива. Іноді я чула, як вони обговорювали регбі або кепкували з якоїсь жінки, яку бачили по телевізору, і це взагалі не було схоже на Вілла. Але я зрозуміла, що це йому потрібно, йому був потрібен хтось, з ким він міг бути простим паруб’ягою й поводитися відповідно. Це був острівець «нормальності» в його дивному ізольованому житті.