7. Коментувати мій гардероб. Певніше, дивуватися моєму гардеробові. За винятком чорно-жовтих колготок. Я двічі їх одягала, і він нічого не казав, а просто кивав головою, мовляв, хоч щось у цьому світі гаразд.


— Ти нещодавно бачила в місті мого тата.

— А. Так.

Я розвішувала на шворці білизну. Сама шворка була прихована в місці, яке місіс Трейнор називала городом. Гадаю, вона не хотіла, щоби щось таке повсякденне, як прання, поганило вигляд її квіткових бордюрів. Моя ж мама розвішувала свою білизну майже з гордістю. Це було схоже на виклик сусідкам: «Ану, хто мене переплюне?» Тато ледве відрадив її виставити ще одну сушарку для одягу перед входом.

— Він запитав мене, чи ти згадувала це в розмові.

— А! — Я намагалася нічого не виказати обличчям. Але, здавалося, він чекав на відповідь. — Певне, що ні.

— Він був не сам?

Я поклала останню прищіпку в мішечок, згорнула його й поклала в порожній кошик на білизну. Тоді повернулась до нього.

— Так.

— З жінкою?

— Так.

— Рудою?

— Так.

Вілл на хвилину замислився.

— Пробач, якщо повинна була розповісти тобі про це, — мовила я. — Просто вважала… не моє тут мелеться.

— І про це не просто завести розмову.

— Так.

— Якщо тебе це втішить, Кларк, це не вперше, — сказав він і попрямував у будинок.


Дейдре Беллоуз двічі повторила моє ім’я, перш ніж я звела очі. Я занотовувала в записник назви місць зі знаками питання, їхні переваги та хиби, і зовсім забула, що в автобусі. Я намагалася придумати спосіб вивезти Вілла в театр. Поблизу, за дві години їзди, був лиш один, і в ньому показували мюзикл «Оклахома!» Уявити собі, як Вілл киває в такт мелодії «Oh What A Beautiful Morning», було важко, та всі серйозні театри містилися в Лондоні. А Лондон і досі здавався нездійсненною мрією.

Загалом беручи, тепер я могла витягти Вілла з хати, однак ми вже об’їхали всі доступні місця в радіусі години їзди, і я й гадки не мала, як змусити його поїхати далі.

— Десь у своєму маленькому світі Луїза?

— Ох. Здоровенька, Дейдре! — Я посунулася, щоб звільнити для неї місце.

Дейдре з мамою були подруги ще з юності. Вона володіла крамницею оббивних тканин і була тричі розлучена. Дейдре мала настільки товсте волосся, що здавалося: вона носить перуку. З виразу її м’ясистого сумовитого обличчя знати було, що вона досі з тугою мріє про лицаря в білому, який прийде й забере її із собою.

— Зазвичай я не їжджу автобусом, але моє авто нині в ремонті. Як ведеться? Мама розповіла мені про твою роботу. Звучить дуже цікаво.

Отак доростають літ у маленькому містечку. Твоє життя в усіх перед очима. Нічого не сховати: ні того випадку, коли мене, чотирнадцятирічну, спіймали на автостоянці приміського супермаркету з сигаретою в зубах, ані того факту, що мій батько змінив плитку в туалеті на першому поверсі. Дрібниці повсякдення — валюта для таких жінок, як Дейдре.

— Усе добре.

— І добре платять?

— Еге ж.

— Я так зраділа за тебе після тієї історії з «Булочкою з маслом». Як шкода, що кав’ярня закрилася. У цьому місті всі потрібні крамниці закриваються. Я пам’ятаю час, коли в нас був бакалійник, пекар і м’ясник на центральній вулиці. Лише виробника свічок бракувало![24]

— М-м-м… — Я побачила, як вона зиркнула на мій список, і згорнула записник. — А таки ми хоч штори можемо купити. Як там ваша крамниця?

— А, добре… так… Що це було? Щось пов’язане з роботою?

— Я просто роздумую, що б сподобалося Віллові.

— Це твій інвалід?

— Так. Мій бос.

— Твій бос. Гарно сказано. — Вона злегка штовхнула мене під бік. — А як там твоя сестра-розумниця, справляється в університеті?

— Добре. І Томас теж.

— Сестра… От побачиш, вона ще країною керуватиме. Хоча, маю сказати, Луїзо, я й досі дивуюся, чому ти не поїхала першою. Ми завжди вважали тебе розумницею. Справді, ми й досі так вважаємо.

Я ввічливо всміхнулась. Не знала, що ще можна зробити.

— Та все ж хтось мусив залишитися, еге? І мамі добре, що хтось із вас радий бути поруч.

Я хотіла заперечити, але, подумавши, зміркувала, що я нічогісінько не зробила протягом останніх семи років, щоб переконати когось, що я мала амбіції чи бажання переїхати хоча б за межі своєї вулиці. Я сиділа там, під нами гарчав та вібрував старий натомлений автобусний двигун, коли ж разом я відчула швидкоплинність часу, втрату цілих його шматків під час моїх маленьких прогулянок сюди-туди тим самим маршрутом. Довкола замку. Споглядання Патрика на стадіоні. Ті самі дрібні проблеми. Той самий розпорядок дня.

— Ну, добре. Ось моя зупинка. — Дейдре ледве підвелася, закинула свою лаковану сумочку через плече. — Переказуй вітання мамі. Скажеш, я завтра зайду.

Я, кліпаючи, глянула на неї.

— Я зробила татуювання, — раптом мовила я. — Бджолу.

Вона зам’ялася, тримаючись збоку за сидіння.

— На стегні. Справжнє тату. Постійне, — додала я.

Дейдре подивилася на дверцята автобуса. Здавалося, вона була трохи спантеличена, та потім усміхнулася, гадаю, обнадійливо.

— Дуже добре, Луїзо. Як я вже казала, мамі — вітання: я взавтра зайду.


Кожнісінького дня, в той час як Вілл дивився телевізор чи робив щось інше, я сиділа перед його комп’ютером і старалася натрапити якусь чарівну подію, що зробила б Вілла щасливим. Проте час минав, і я виявила, що список речей, яких ми не можемо зробити, місць, куди ми не можемо піти, значно перевищив те, що ми могли.

Коли перший список перевищив другий уперше, я звернулась по пораду на форуми.

— Ха! — написав Ричі. — Ласкаво просимо в наш світ, Бджілко.

Із дальших розмов я дізналася, що пиятика в інвалідному візку має свої ризики: проблеми з катетером, падіння з бордюрів і навіть доставляння іншими п’яничками до чужого будинку. Я дізналася, що немає жодного місця, де квадриплегікам більш-менш допомагають, разом з тим Париж виокремили як найнедружелюбніше до людей у візках місце на Землі. Це мене розчарувало, бо якась маленька оптимістична частина мене все ще сподівалася, що ми туди поїдемо.

Я почала складати новий список — того, чого не можна робити з квадриплегіком.

1. Їхати в метро (більшість станцій метро не мала ліфтів), що унеможливлювало вилазки до значної половини місць Лондона, якщо не замовляти таксі.

2. Плавати без допомоги або якщо температура води не досить тепла, щоб зупинити мимовільне тремтіння, що виникає через декілька хвилин після занурення. Навіть від роздягалень для інвалідів було не багато пожитку без підйомника для басейну. Та Вілл і не сів би в такий підйомник.

3. Піти в кіно, якщо не гарантовано місце попереду або якщо у Вілла були слабкі судоми того дня. Я провела принаймні двадцять хвилин фільму «Вікно у двір», рачкуючи й підбираючи попкорн, який Вілл порозсипав, раптово смикнувши коліном.

4. Йти на пляж, якщо на візку немає товстих коліс. У Вілла не було.

5. Літати авіатранспортом, де місця для інвалідів уже зайняті.

6. Ходити по крамницях, якщо там немає пандусів, передбачених законом. У багатьох крамницях, посилаючись на їхній статус пам’ятки архітектури, казали, що не можуть встановити пандус. У деяких і справді не могли.

7. Ходити туди, де занадто жарко або занадто холодно (проблема з температурою).

8. Спонтанно кудись піти (потрібно спакувати сумки й ще раз перевірити маршрути на доступність).

9. Піти поїсти, якщо почуваєтеся ніяково, коли вас годують, або, залежно від ситуації з катетером, якщо туалет ресторану вниз по сходах.

10. Вирушати в довгу подорож поїздом (виснажливо й надто складно підняти на поїзд важкий моторизований візок без сторонньої допомоги).

11. Стригтись, якщо перед цим ішов дощ (волосся налипало на колеса Віллового візка; дивно, але нас обох від цього нудило).

12. Навідати друзів, якщо в їхніх будинках немає пандусів. Більшість будинків має сходи. У більшості будинків немає пандусів. Наш був рідкісним винятком. Вілл сказав, що в будь-якому разі він нікого не хоче бачити.

13. Спускатися схилом із замку в сильний дощ (гальма не завжди безпечні, а візок занадто важкий, щоб я його втримала).

14. Іти кудись, де можна зустріти п’яниць. Вілл був для них наче магніт. Вони присідали, дихали випарами алкоголю й дивилися на нього великими співчутливими очима. Іноді вони навіть намагалися везти його кудись.

15. Іти туди, де може бути натовп. Це означало, що влітку, коли навколо замку водили екскурсії, від половини місць, куди ми могли б піти, — ярмарків, відкритого театру, концертів — треба було відмовлятися.


Коли, шукаючись ідей, я запитала квадриплегіків онлайн, що б вони бажали зробити над усе в світі, мені майже завжди відповідали «зайнятися сексом». Щодо цього мені розповіли про досить багато непотрібних деталей.

З усім тим, по суті, складання такого списку мені не надто помогло. Лишалося вісім тижнів, а в мене закінчились ідеї.


Через кілька днів після нашої дискусії під шнурком для білизни я повернулася додому й зустріла в передпокої тата. Це було незвично саме по собі (останні кілька тижнів він, здавалося, день при дні лежав на дивані, нібито щоб підтримати компанію дідусеві), але він був зодягнутий у випрасувану сорочку, поголився, і коридор виповнював аромат «Олд Спайс». Я певна, що та пляшка лосьйону в нього ще з 1974 року.

— От і ти.

Я зачинила за собою двері.

— От і я.

Я почувалася втомленою та роздратованою. Усю дорогу додому я розмовляла в автобусі по мобільному телефону з працівником туристичної агенції про місця, куди можна поїхати Віллові, але ми обоє зайшли в глухий кут. Я хотіла відвезти його подалі від дому, але в радіусі п’яти миль від замку не було жодного місця, де б він насправді хотів побувати.

— Ти не проти сьогодні повечеряти на самоті?

— Та ні. Потім я можу приєднатися до Патрика в пабі. А чому питаєш? — Я повісила пальто на вільний кілочок.

Без усього Трининого й Томасового верхнього одягу вішалка стала майже пустою.

— Я запросив твою маму в ресторан.

Я швидко порахувала в голові.

— Я пропустила її день народження?

— Ні-ні. Ми святкуємо, — він знизив голос, наче це була якась таємниця. — Я дістав роботу.

— Не може бути! — Тепер я це побачила: усе його тіло світилося. Він став стрункішим, його обличчя розпливлося в усмішці. Він здавався набагато молодшим.

— Тату, це фантастично.

— Я знаю. Твоя мати на сьомому небі з радощів. Тяжко їй дійшлося останні кілька місяців через Тринин від’їзд, дідуся та все інше. Тому сьогодні ввечері я хочу запросити її кудись, трохи пригостити.

— А що за робота?

— Начальник служби техобслуговування. У самому замку.

Я закліпала.

— Але це…

— Містер Трейнор. Правильно. Він зателефонував мені, бо шукав людину. Твій знайомий, Вілл, сказав йому, що я вільний. Сьогодні пополудні зустрічався з ним і показав йому, що вмію. Тепер у мене випробувальний термін. Починаю в суботу.

— Ти працюватимеш на Віллового тата?

— Ну, він сказав, що має бути місячний випробувальний термін, щоб дотриматися встановлених процедур, а проте він не знає якихось причин, чому я не дістану ту роботу.

— Це… це чудово, — промовила я. Ця новина вивела мене з рівноваги. — Я навіть не знала, що в замку є вакансія.

— Я також. І це чудово. Цей чоловік, Лу, розуміється на якості. Я балакав із ним про зелений дуб, і він показав мені деякі роботи, що виконав попередній працівник. Ти не повіриш — просто жах. Він сказав, що приємно вражений моєю роботою.

Тато був набагато жвавіший, ніж останні декілька місяців.

Поруч з’явилася мама. Вона підмалювала губи й була на шпильках.

— І фургон. Йому дають фургон. І платять добре, Лу. Навіть трохи більше, ніж тато одержував на меблевій фабриці.

Мама дивилася на нього, як на всепереможного героя. Повернувшись до мене, вона поглядом дала на розум, що я повинна зробити те саме. Обличчя моєї мами могло відображати мільйон повідомлень, і зараз воно говорило мені, що тато має насолодитися цим моментом.

— Це чудово, тату. Справді! — Я підійшла й міцно його обійняла.

— Ну, це Віллові потрібно дякувати. Добрий хлопчина. Я до біса вдячний, що він згадав про мене.


Чути було, як вони виходять з будинку: мама метушилася біля дзеркала в коридорі, тато без угаву запевняв, що в неї чудовий вигляд, що вона й так красуня. Я чула, як він поплескав себе по кишенях, шукаючись ключів, гаманця, дрібних грошей, а потім зареготав. Грюкнули двері, я почула, як від’їхав автомобіль, і тоді зостався лише далекий звук телевізора в кімнаті дідуся. Я сіла на сходи. А тоді витягнула телефона й подзвонила Віллові.