Згодом він відповів. Я уявила, як він прямує до пристрою, що керується голосом, і натискає кнопку великим пальцем.

— Здорова!

— Це твоїх рук справа?

Невелика пауза.

— Кларк, це ти?

— Це ти допоміг татові з роботою?

Здавалося, він трохи задихався. Я розсіяно подумала, чи зручно йому сидіти.

— Я гадав, ти зрадієш.

— Мені приємно. Просто… Не знаю. Я дивно почуваюся.

— А не варто. Твоєму батькові потрібна робота. Моєму — кваліфікований майстер.

— Справді? — Я не могла приховати скептицизму в голосі.

— Що?

— І це не має нічого спільного з тим, про що ти недавно запитав мене? Про нього та іншу жінку?

Настала довга пауза. Я навіть бачила, як він сидить там, у своїй кімнаті, й дивиться крізь панорамні вікна.

Потім він обережно почав:

— Ти думаєш, що я шантажував свого батька, щоб він дав твоєму роботу?

Висловлене так питання звучало надумано.

Я знову сіла.

— Пробач. Не знаю. Просто дивно. Час. Усе так збіглося.

— То радій, Кларк. Це гарна новина. Твій тато справиться. І це значить… — Він вагався.

— Що це значить?

— …що однієї пречудовної днини ти зможеш випростати свої крила та полетіти, не турбуючись про те, як там дають собі раду твої батьки.

Здалося, наче він ударив мене. Я відчувала, як повітря витиснулося з моїх легень.

— Лу.

— Так.

— Щось ти принишкла.

— Я… — Я ковтнула. — Пробач. — Я відвернулась. — Мене кличе дідусь. Але так. Спасибі за… те, що замовив слівце.

Я мала завершити розмову. Десь у горлі з’явився здоровецький клубок, і я не була певна, що зможу ще щось сказати.


***

Я пішла в паб. Повітря повнилося запахом квітів, люди, що проходили повз мене вулицею, всміхалися, одначе я всміхнутись їм у відповідь не здужала. Я знала, що не можу залишатися в батьківському будинку наодинці зі своїми думками. Я знайшла всіх «Гігантів тріатлону» надворі біля паба. У затіненому кутку стояли два столи, зсунуті докупи, й з усіх боків стирчали жилаві рожеві лікті та коліна. Дехто кивнув мені з увічливості (жодної жінки), й Патрик відступив, звільнивши для мене трохи місця поруч себе. Я зрозуміла, що мені дуже не вистачає Трини.

Пивний сад паба виповнювала специфічно англійська суміш ревіння студентів та продавців у сорочках без піджаків, які прийшли сюди після робочого дня. Цей паб був улюблене місце туристів, і поміж англійських голосів можна було почути безліч інших акцентів — італійських, французьких, американських. За західною стіною виднів замок, і так само, як і щоліта, туристи шикувалися в черги, щоб сфотографуватися на його тлі.

— Не сподівався, що ти прийдеш. Хочеш випити?

— Почекай трошки. — Я просто хотіла посидіти, спершись головою на Патрика. Я хотіла почуватись як колись — нормально, спокійно. Я хотіла забути про смерть.

— Сьогодні я побив свій рекорд. П’ятнадцять миль лише за сімдесят дев’ять цілих і дві десяті хвилини.

— Чудово.

— Запрацював ефективніше, так, Пате? — сказав хтось.

Патрик затарабанив кулаками в груди й заревів.

— Це чудово. Справді, — намагалась я порадіти за нього.

Я випила, потім ще. Послухала їхніх розмов за пробіг, побиті коліна, напади гіпотермії під час плавання. А потім відвернулася й спостерігала за іншими людьми в пабі, міркуючи про їхнє життя. У кожного з них у сім’ї, загалом у житті, було своє знаменне — діти, яких любили та втрачали, темні секрети, великі радощі й трагедії. Якщо вони могли все це відкласти, якщо вони могли просто насолоджуватися сонячним надвечір’ям у пивному саду, то й мені варто спробувати.

А тоді я розказала Патрикові про татову роботу. Схоже, він був так само вражений, як і я, коли це почула. Я мусила повторити це, щоб він переконався, що розчув мене правильно.

— Це… дуже зручно. Ви обоє працюватимете на нього.

Тоді я хотіла розказати йому, справді хотіла. Я хотіла пояснити, що багато що пов’язане з моєю боротьбою за Віллове життя. Хотіла розказати йому, що Вілл, схоже, намагався купити мені свободу. Але я знала, що нічого говорити не можна. Я могла б розповісти й про все інше, якби вільно було.

— Гм… це ще не все. Він запропонував залишатися в нього, у вільній кімнаті, коли захочу. Щоб допомогти мені зарадитися з проблемою нестачі ліжок удома.

Патрик подивився на мене.

— Ти збираєшся жити в нього?

— Можливо. Пате, це хороша пропозиція. Ти ж знаєш, що діється в мене вдома. А тебе ніколи немає поруч. Я люблю бувати в тебе, але… як по щирості, я не почуваюся там як удома.

Він дививсь і далі на мене.

— Тоді зроби його домом.

— Що?

— Переїжджай до мене. Зроби квартиру своєю господою. Спакуй свої речі. Візьми свій одяг. Пора вже нам жити разом.

Тільки пізніше, коли згадувала цей момент, я збагнула, що Патрик здавався дуже нещасливим, промовляючи це. Не так, як чоловік, який нарешті зрозумів, що не може жити без своєї жінки поряд себе, і захотів щасливої спілки двох життів. Скидалося на те, що він почувався так, наче його перехитрували.

— Ти справді хочеш, щоб я переїхала?

— Так. Авжеж. — Він почухав біля вуха. — Тобто я не пропоную взяти шлюб чи щось таке. Проте жити разом — досить розумно, еге?

— Ти такий романтик.

— Я серйозно, Лу. Уже час. Думаю, час давно настав, але я то коло того ходжу, то коло того. Переїжджай. Усе буде добре. — Він обняв мене. — Усе буде дуже добре.

Навколо нас «Гіганти тріатлону» дипломатично відновили свою балачку. Почувся радісний вигук, коли група японських туристів нарешті зробила бажану фотографію.

Птахи співали, сонце сідало, світ і далі крутився. Я хотіла бути частиною цього, а не загрузнути в тихій кімнаті, турбуючись про чоловіка в інвалідному візку.

— Так, — сказала я, — це буде чудово.

17


Найгірше в роботі доглядальниці зовсім не те, про що ви могли подумати. Не піднімання й витирання, не ліки та вологі серветки й не слабкий та чомусь завжди помітний запах засобу для дезінфекції. І навіть не той факт, що більшість людей вважає, нібито ви робите це тільки тому, що не досить розумні для чогось іншого. А те, що якщо ви проводите весь день у безпосередній близькості до когось іще, то від їхнього поганого настрою не втечеш. І від свого також.

Вілл тримався віддалено весь ранок після того, як я розповіла йому про свої плани. Стороння людина нічого б не втяла, але жартів поменшало, не в’язалася розмова. Він нічого не запитав мене про зміст сьогоднішніх газет.

— Ти цього… прагнеш? — Його очі блимнули, але обличчя нічого не виражало.

Я стенула плечима. Тоді рішучіше кивнула. Мені здалося, що в моїй відповіді було якесь дитяче ухиляння.

— Річ у часі, — сказала я. — Тобто мені вже двадцять сім.

Він вивчав моє обличчя. У нього аж щелепу звело.

Раптом я відчула нестерпну втому. У мені прокинулось дивне бажання попрохати пробачення, однак я не знала за що.

Він ледве кивнув і всміхнувся.

— Радий, що ти зарадилась з усім, — сказав він і поїхав на кухню.

Я почала злитись на нього. Мене ще ніколи не осуджували так, як, знать з усього, тепер осуджував Вілл. Скидалося на те, буцім Вілл давав мені зрозуміти, що втратив до мене цікавість через мій намір переїхати до свого хлопця. Неначе я перестала бути його улюбленою іграшкою. Звичайно, я не могла йому все це сказати, проте я була така ж холодна з ним, як він зі мною.

Щиро кажучи, це виснажувало.

Пополудні хтось постукав у задні двері. Я задріботіла коридором з мокрими від миття посуду руками й, відчинивши двері, побачила чоловіка в темному костюмі з портфелем у руці.

— Ні-ні. Ми буддисти, — твердо проказала я, зачиняючи двері, однак чоловік намагався заперечити.

За два тижні до того двійко Свідків Єгови затримали Вілла біля задніх дверей майже на п’ятнадцять хвилин, поки він намагався від’їхати назад по зсунутому килимку. Коли я нарешті зачинила двері, вони відкрили поштову скриньку, щоб крикнути, що «він більше, ніж будь-хто» повинен розуміти, як це з нетерпінням чекати загробного життя.

— Гм… Я тут, щоб побачитися з містером Трейнором, — мовив чоловік, і я обережно відчинила двері. За весь час мого перебування в Ґранта-гаусі ще ніхто не приходив побачитися з Віллом через задні двері.

— Впусти його, — сказав Вілл, з’явившись позад мене. — Я попрохав його приїхати. — І додав, поки я ще стояла: — Усе гаразд, Кларк… він друг.

Чоловік переступив через поріг і потис мою руку.

— Майкл Ловлер, — сказав він і збирався щось додати, та між нами в’їхав Вілл, практично перервавши дальшу бесіду.

— Ми будемо у вітальні. Можеш зробити каву й залишити нас на деякий час?

— Гм… Гаразд.

Містер Ловлер зніяковіло всміхнувсь до мене й пішов за Віллом у вітальню. Коли я за кілька хвилин увійшла з кавою на таці, вони обговорювали крикет. Розмова про позиції на полі та пробіжки тривала, поки в мене не вичерпалися причини залишатися в кімнаті.

Стріпуючи невидимий пил зі своєї спідниці, я випросталась і сказала:

— Що ж, не буду заважати.

— Спасибі, Луїзо.

— Ти справді більше нічого не хочеш? Може, печива?

— Спасибі, Луїзо.

Вілл ніколи не називав мене Луїзою. І ніколи раніше не виставляв мене.

Містер Ловлер перебував там майже годину. Упоравшись з роботою на кухні, я крутилася там, виважуючи, чи досить хоробра, щоб підслуховувати. Як виявилося, ні. Я сіла, з’їла два шоколадні тістечка, погризла нігті, дослухаючись до гулу їхніх низьких голосів, і вп’ятнадцяте запитала себе, чому ж Вілл попрохав цього чоловіка не використовувати головний вхід.

Він не був схожий на лікаря чи консультанта. Радше на фінансового консультанта, хоча в ньому не було потрібної величності. Стеменно він не скидавсь на фізіотерапевта, ерготерапевта, дієтолога чи одного з безлічі інших спеціалістів, яких наймали місцеві органи влади, що заглядали до нас, щоб оцінити потреби Вілла, які постійно мінялися. Їх можна розпізнати здалека. Вони завжди здавалися виснаженими, але були жваві та награно веселі. Вони носили вовняні вироби приглушених тонів, зручне взуття й водили запилені «універсали», заповнені теками й коробками з обладнанням. У містера ж Ловлера був синій БМВ. Його блискучий автомобіль п’ятої серії не міг належати службовцеві місцевих органів влади.

Аж ось відчинилися двері й з вітальні вийшов містер Ловлер. Він закрив портфель і повісив піджак на руку. Більше він не здавався зніяковілим.

За мить я була в коридорі.

— О, ви не покажете мені, де у вас ванна кімната?

Я мовчки вказала й стояла, гомзаючись, поки він не вийшов звідти.

— Добре. Поки що все.

— Спасибі, Майкле! — Вілл не дивився на мене. — Я чекатиму на звістку від вас.

— Зв’яжуся з вами пізніше на цьому тижні, — сказав містер Ловлер.

— Краще електронною поштою, ніж листом, принаймні поки що.

— Так. Звичайно.

Я відчинила задні двері, щоб провести його. Коли Вілл повернувся у вітальню, я вийшла за тим чоловіком у двір і байдуже спитала:

— То що, далеко вам їхати?

Його одяг був чудово скроєний, у пошитті вчувалися різкі контури міста, а в щільності тканини — серйозні гроші.

— На жаль, у Лондон. Проте, сподіваюсь, о цій порі дня перешкод для руху не буде.

Я пішла слідом за ним. Сонце підбилося високо, й мені довелося примружитися, щоб побачити його.

— То… м-м-м… куди саме ви прямуєте?

— На Риджент-стрит.

— На саму Риджент-стрит? Утішно.

— Так. Непогане місце. Справді. Спасибі за каву, міс…

— Кларк. Луїза Кларк.

Він зупинився й подививсь на мене. Я подумала, він здогадався про мої бездарні спроби з’ясувати, хто він такий.

— А, міс Кларк, — промовив він, швидко повернувши на обличчя професійну усмішку. — У будь-якому разі дякую.

Він обережно поклав свій портфель на заднє сидіння, сів у машину й поїхав.

Того вечора по дорозі до Патрикового дому я заглянула в книгозбірню. Могла б скористатися його комп’ютером, однак досі відчувала, що маю питатися, тому мені здалося, так буде простіше. Я сіла за термінал і надрукувала в пошуковику «Майкл Ловлер» та «Риджент-стрит, Лондон». «Знання, Вілле, — це сила», — тихо промовила я.

Із 3 290 результатів перші три показали, що «Майкл Ловлер, юрист-практик, фахівець із заповітів, спадкових справ і довіреностей» розмістився на тій самій вулиці. Кілька хвилин я витріщалась на екран, а потім набрала його імення в пошуку зображень. На дисплеї був той самий чоловік, який провів із Віллом годину, в темному костюмі на якійсь конференції, — Майкл Ловлер, фахівець із заповітів і спадкових справ.