Того вечора я переїхала до Патрика, за півтори години між тим часом, як я закінчила роботу, і тим, коли він подався бігати. Я забрала все, крім свого ліжка та нових жалюзів. Патрик приїхав на своєму авті, ми спакували всі речі в мішки на сміття й за дві поїздки перевезли до нього все, за винятком моїх шкільних підручників, що були на горищі.

Мама плакала: вона думала, що то вона мене змусила.

— На Бога, кохана. Їй час з’їхати. Таки двадцять сім років, — сказав мій батько.

— Вона й досі моє малятко, — упала в річ мама, втиснувши мені в руки дві бляшанки з фруктовими кексами та паковання мийних засобів. Я не знала, що й сказати. Я навіть не люблю фруктові кекси.

Навдивовижу легко було розмістити мої речі в квартирі Патрика. Він не мав практично нічого, та й я за роки, проведені в комірчині, багато не нажила. Єдиною річчю, через що ми посварилися, була моя колекція дисків, які, судячи з усього, можна було б об’єднати з його дисками лише тоді, коли б я попідписувала їх та посортувала за абеткою.

— Почувайсь як удома, — раз по раз казав він, ніби я була гостею. Ми нервувались і, як не дивно, почувалися ніяково, мов на першому побаченні. Поки я розпаковувала речі, він приніс мені чай і сказав: «Гадаю, це могла би бути твоя чашка». Він показав мені, що й де на кухні лежить, а потім кілька разів промовив: «Природно, ти можеш ставити речі, де хочеш. Я не проти».

Він звільнив дві шухляди й шафу в кімнаті для гостей. Інші дві шухляди були заповнені його спортивним одягом. Я не знала, що буває так багато видів лайкри та флісу. Мій яскравий барвистий одяг залишив у шафі ще кілька футів порожнього простору. Плічки з дроту жалібно дзеленчали в просторій шафі.

— Треба купити просто більше речей, щоб заповнити її, — сказала я, дивлячись на шафу.

Патрик нервово засміявся.

— Що це?

Він подивився на мій календар, прикріплений на стіні гостьової кімнати. Зеленим кольором були записані ідеї, а чорним — фактично заплановані заходи. Коли щось спрацьовувало (музика, дегустація вин), я домальовувала поряд смайлик. Як щось пішло не так (верхогони, художні галереї), місце лишалося порожнім. На наступні два тижні було мало позначок — Віллові набридли місця поблизу, а я ніяк не могла переконати його вирватись подалі від дому. Я глянула на Патрика. Він придивлявся до дванадцятого серпня, яке було виділене чорними знаками оклику.

— Гм… це просто нагадує мені про роботу.

— Думаєш, контракт не продовжать?

— Не знаю, Патрику.

Патрик узяв ручку, що там висіла, подивився на наступний місяць і підписав під двадцять восьмим тижнем: «Пора шукати роботу».

— Так ти підготуєшся до будь-якого варіанту, — сказав він. Потому цьомкнув мене й залишив саму.

Я акуратно розклала свої креми у ванній кімнаті, охайно заховала бритви, зволожувальний засіб і тампони в його дзеркальну шафку. На підлозі під вікном у гостьовій кімнаті рівним рядом розставила кілька книжок, серед іншого новинки, які Вілл замовив для мене на «Амазоні». Патрик пообіцяв почепити кілька поличок, коли матиме вільну хвилинку.

Він пішов бігати, а я сиділа, дивилася на замок за промисловою територією й мовчки тренувалася вимовляти слово «оселя».


Зберігати секрети я взагалі не вмію. Трина каже, що я торкаюся свого носа, навіть коли тільки задумаю щось збрехати. Одразу ж видаю себе. Мої батьки й досі жартують, спогадуючи те, як я писала цидулки від маминого імені після того, як прогулювала школу.

«Шановна міс Тровбридж, — цитували вони, — будь ласка, пробачте, що Луїзи Кларк не було сьогодні на уроках, просто маємо проблеми „в жіночій справі“».

Тато намагався зберегти серйозний вираз обличчя, бо ж мав добряче висварити мене.

Приховати плани Вілла від моєї родини — то одне. Я добре приховувала секрети від батьків (урешті-решт це те, чого вчишся, коли доходиш зросту), але самій впоратися з тривогою — то зовсім інше.

Наступні кілька ночей я провела, намагаючись з’ясувати, що ж Вілл хоче зробити й чи можу я цьому якось зарадити. Мої думки товклися довкола цього, навіть коли ми з Патриком базікали на невеличкій кухоньці, разом готуючи їжу (я дізналася про Патрика багато нового, наприклад, він знав силу-силющу різних страв, які можна приготувати з індичої грудинки). Уночі ми кохалися — на той момент це здавалося нам майже обов’язковим, наче ми повинні були до повної повні скористатися нашою свободою. Було таке враження, буцім, на думку Патрика, я завинила йому, бо постійно була надто близько до Вілла. Та щойно він засинав, я знову заглиблювалася в роздуми.

Лишилося трохи більш як сім тижнів.

І Вілл складав плани, навіть якщо я цього не робила.

Наступного тижня Вілл, навіть якщо й помітив мою стурбованість, нічого не сказав. Для нас почалася буденщина: я вивозила його недалечко за місто, готувала йому їжу, доглядала його, коли ми були в будинку. Він більше не жартував про Бігуна.

Ми обговорювали останні книжки, що він їх порекомендував: «Англійський пацієнт» (мені сподобався) і якийсь шведський трилер (не сподобався). Ми були уважні одне до одного, аж занадто ввічливі. Мені бракувало його образ, його дратівливості — їхня нестача лише посилювала відчуття тривоги, що нависала наді мною. Натан спостерігав за нами, наче вивчав нові види тварин.

— Невже посварилися? — запитав він якось на кухні, поки я розпаковувала харч.

— Ліпше його спитай, — відповіла я.

— А він сказав те саме.

Подививсь на мене скоса Натан і зник у ванній, щоб відчинити медичну шафку Вілла.

Тим часом я витримала три дні після візиту Майкла Ловлера, перш ніж зателефонувати місіс Трейнор. Я запропонувала зустрітися десь поза домом, і ми домовилися про невеличку кав’ярню, яка відкрилася на території замку. За іронією долі, то була та сама кав’ярня, через яку я втратила роботу.

Там було набагато стильніше, ніж у «Булочці з маслом»: довкола білений дуб і вибілені дерев’яні столи та стільці. Подавали домашній суп зі справжніх овочів і надзвичайні тістечка. Але нормальної кави не було, тільки лате, капучино та макіято. Ні будівельників, ані дівчат із перукарні. Я сиділа, попиваючи чай, і думала за пані Кульбабку: чи почуватиметься вона досить комфортно, сидячи тут весь ранок і читаючи газету.

— Луїзо, пробачте, що спізнилася. — Камілла Трейнор бадьоро увійшла в залу із сумочкою під пахвою. На ній була сіра шовкова сорочка й темні штани. Я переборола бажання підвестися. Щоразу, говорячи з нею, я почувалася, як на співбесіді.

— Затрималася в суді.

— Пробачте, що відірвала вас від роботи. Я просто… я не певна, що це може почекати.

Вона звела руку й самими губами проказала щось офіціантці, після чого сіла поряд навпроти. Вона дивилася, немов крізь мене.

— До Вілла приходив правник, — сказала я. — Я дізналася, що він спеціаліст із заповітів і спадкових справ. — Я не змогла придумати м’якшого варіанта для початку розмови.

Місіс Трейнор зреагувала так, неначе я вдарила її по обличчю. Надто пізно до мене дійшло, що вона, найпевніше, сподівалася почути щось хороше.

— Правник? Ви впевнені?

— Я знайшла його в інтернеті. Він працює на Риджент-стрит… У Лондоні, — додала я без потреби. — Його звати Майкл Ловлер.

Вона закліпала частіше, немов намагалась зрозуміти це.

— Це вам сказав Вілл?

— Ні. Думаю, він не хотів, щоб я дізналась. Я… Я з’ясувала ім’я чоловіка й знайшла його в інтернеті.

Принесли капучино. Офіціантка поставила його на стіл перед місіс Трейнор, але жінка, здавалося, не помітила.

— Ще щось принести? — запитала дівчина.

— Ні, дякую.

— Сьогоднішня страва дня — морквяний торт. Ми його самі печемо. З чудовою начинкою: масляний…

— Ні! — голос місіс Трейнор був різким. — Дякую.

Дівчина ще постояла, щоб ми зрозуміли, що вона образилась, і пішла, умисне розмахуючи своїм записником.

— Пробачте, — сказала я, — ви прохали повідомляти вас про все важливе. Я півночі не спала, намагаючись зрозуміти, чи казати вам це.

Її обличчя трохи зблідло. Я знала, що вона відчувала.

— А як він сам? Ви… ви придумали щось новеньке? Якісь поїздки?

— Він не хоче. — Я розповіла їй про Париж і список, який склала.

Поки я говорила, місіс Трейнор думкою забігала наперед, розраховуючи та оцінюючи все.

— Будь-куди, — промовила вона нарешті. — Я все профінансую. Будь-яку поїздку. Я заплачу за вас. За Натана. Просто… просто переконайте його погодитись на це.

Я кивнула.

— Якщо ви ще щось можете придумати… просто щоб купити трохи часу. Звісно, я заплачу вам і за дальшу роботу по закінченні піврічного контракту.

— Це… це не проблема.

Ми допили нашу каву в тиші, задумавшись кожна про своє. Потай спостерігаючи за нею, я помітила, що її бездоганну зачіску торкнула сивина, а під очима, як і в мене, залягли тіні. Я зрозуміла, що, хоч і сказала їй, мені не полегшало, я просто передала їй власну тривогу, яка щораз більшала. Та хіба я мала вибір? Ставки день у день вищали. Годинник вибив другу, і це, здавалося, вивело її з заціпеніння.

— Мушу повертатися на роботу. Будь ласка, Луїзо, дайте мені знати, як щось придумаєте. Було б краще, якби ми обговорювали це подалі від флігеля.

Я підвелася.

— О, вам може знадобитися мій новий номер. Я щойно переїхала. — Поки вона витягала з сумочки ручку, я додала: — Я переїхала до Патрика, мого хлопця.

Не знаю, чому ця новина так здивувала її. Вона стрепенулась, а потім передала мені ручку.

— Я не знала, що у вас є хлопець.

— Я не знала, що мала повідомити вас.

Вона стояла, спершись рукою на стіл.

— Вілл нещодавно казав, що ви… він думав, що ви, можливо, переїдете у флігель. На вихідні.

Я написала домашній номер Патрика.

— Я подумала, що для всіх буде краще, як я переїду до Патрика. — Я передала їй серветку з номером. — Але я живу недалеко. Відразу ж за промисловою зоною. Це не вплине на мій графік роботи чи мою пунктуальність.

Ми стояли. Місіс Трейнор здавалася схвильованою, вона водила рукою по волоссю, зачіпала ланцюжок на шиї. Урешті, наче не стримавшись, вона випалила:

— Невже ви ніяк не могли почекати? Усього кілька тижнів?

— Пробачте?

— Вілл… Думаю, ви дуже подобаєтесь Віллові. — Вона закусила губу. — Я не розумію… не розумію, чим це вам допомогло.

— Зачекайте. Ви кажете мені, що я не мала переїжджати до свого хлопця?

— Я просто кажу, що це не на часі. Вілл у дуже вразливому стані. Ми робимо все можливе, щоб підтримувати в нім оптимізм, а ви…

— А я що? — За нами спостерігала офіціантка, заклякнувши із записником у руці. — Що я? Наважилася мати власне життя поза роботою?

Вона стишила голос.

— Луїзо, я роблю все від мене залежне, щоб зупинити… це. Ви знаєте, з чим ми зіткнулися. Я просто кажу, що хотіла б, уважаючи на той факт, що ви йому не байдужа, щоб ви ще трохи почекали, перш ніж хизуватися… своїм щастям перед ним.

Я не могла повірити в почуте. Я відчула, як обличчя червоніє, і глибоко вдихнула, перш ніж знову заговорити.

— Як ви посміли припустити, що я зробила б щось, що може образити Вілла. Я зробила все, — прошипіла я. — Я зробила все, що змогла придумати. Я шукаю ідеї, витягую його на прогулянки, розмовляю з ним, читаю йому, доглядаю його. — Мої останні слова просто вибухнули з грудей. — Я прибираю за ним. Я змінюю його клятий катетер. Розважаю його. Я роблю більше, ніж уся ваша чортова сім’я!

Місіс Трейнор стояла непорушно. Вона випросталася на повний зріст, притисла сумочку під пахвою.

— Гадаю, розмову, міс Кларк, закінчено.

— Так. Так, місіс Трейнор. Думаю, так і є.

Вона повернулася й швидко вийшла з кав’ярні. Коли двері зачинились, я зрозуміла, що трусило й мене.


Ця розмова з місіс Трейнор вивела мене з рівноваги на наступні кілька днів. У голові постійно крутилися її слова, що я «хизувалася своїм щастям перед ним». Я зовсім не думала, що мої вчинки можуть вплинути на Вілла. Коли мені здалося, що він несхвально відгукнувся про мій намір переїхати до Патрика, я подумала, що йому не подобається Патрик, а не про якісь його почуття до мене. І що особливо важливо — не думаю, що в мене був надто щасливий вигляд.

У будинку я не могла позбутися відчуття тривоги. Немов через мене проходив струм низької напруги й живив усе, що я робила. Я запитала Патрика:

— А ми б з’їхалися, якби сестрі не була потрібна моя кімната?

Він подивився на мене, ніби я несповна розуму. Нахилився, притягнув мене до себе й поцілував у маківку. Потім опустив очі:

— Ти мусиш носити цю піжаму? Я не переношу тебе в піжамі.