— Добре тобі, — сказала я.

— Це в якомусь коледжі в Оксфорді. Навіть не в колишньому політеху. Справжній Оксфорд із «замріяними шпилями».

— Чудово.

На хвильку вона завагалась.

— Він не схильний до самогубства?

— Вілл? Не більш як звичайно.

— Ну, це щось, — почувся звук, який повідомив про надходження листа на електронну пошту.

— Я краще піду, Трин.

— Гаразд. Гарно провести час. О, не вдягай тієї червоної сукні. У ній надто велике декольте.



Світанок у день весілля випав яскравий та ароматний, я й знала, що так буде. Такі дівчата, як Алісія, завсіди мають те, що хочуть. Хтось, мабуть, замовив слівце у богів погоди.

— Не прискіпуйся, — сказав Вілл, коли я йому це розповіла.

— Я навчалася в найкращого.

Натан прийшов рано. Він мав підготувати Вілла, щоб ми могли вийти до дев’ятої. Добиратися треба було дві години. Я додала зупинки для відпочинку, уважно плануючи наш маршрут, так, щоб ми мали всі наявні виго`ди. Збираючись у ванній, я натягала панчохи на свої наново поголені ноги, накладала макіяж і знов його витирала, щоб вишукані гості не подумали, буцім я схожа на дівчину на виклик. Я насмілилась не обмотувати шию шарфом, але принесла накидку, яку могла б використати як шаль, якби почувалася надто оголеною.

— Непогано, еге? — Натан відступив назад, появивши моєму зорові Вілла в темному костюмі та волошковій сорочці з краваткою. Він був чисто поголений, з легкою засмагою на обличчі. Сорочка робила його очі особливо яскравими. Несподівано здалося, що вони містять у собі блиск сонця.

— Непогано, — сказала я. Як не дивно, я не хотіла говорити, який в нього насправді гарний вигляд. — У будь-якім разі вона напевно пошкодує, що одружується з тим крикливим шматком сала.

Вілл звів очі до неба.

— Натане, ми все маємо в сумці?

— Так, усе на місці, можна вирушати. — Він повернувсь до Вілла. — Так, отже, ніяких поцілунків з подружками нареченої.

— Якби він тільки захотів, — сказала я. — Вони будуть одягнені в сукні й пахнутимуть кіньми.

Віллові батьки вийшли, щоб провести його. Мені здалося, що вони допіру посварилися, інакше місіс Трейнор не стояла б далеко від чоловіка, так наче вони були з різних графств чи ворожих таборів.

Вона не розімкнула рук навіть тоді, коли, сидячи за кермом, я здала назад, щоб Вілл міг сісти.

Жодного разу вона не глянула на мене.

— Не дайте йому напитися, Луїзо, — промовила вона, змітаючи уявну ворсинку з Віллового плеча.

— Чому? — запитав Вілл. — Я не за кермом.

— Ти повністю маєш рацію, Вілле, — сказав його батько. — Мені завжди треба було випити чарку, або й дві, щоб пережити весілля.

— Навіть своє власне, — пробурмотіла місіс Трейнор і голосно додала: — Ти вельми ошатний, синку. — Вона опустилася на коліно, поправляючи канти Віллових штанів. — Справді, дуже ошатно.

— Ви також! — Містер Трейнор схвально на мене глянув, коли я встала з водійського сидіння. — Дуже ефектно. Ану, Луїзо, покрутіться.

Вілл розвернув свій візок.

— Тату, вона не має часу. Вирушаймо, Кларк. Гадаю, негоже їхати у візку позаду нареченої.

Я закріпила візок Вілла позаду й акуратно повісила його нарядний піджак над пасажирським сидінням так, щоб він не зім’явся. Відтак, відчувши полегшення, сіла в машину, й ми рушили.


Я могла сказати, яким буде будинок батьків Алісії, навіть іще не бачивши його. Фактично моя уява непомильно виплодила побачене далі. Коли пригальмовувала, Вілл запитав мене, чому я сміюся. Великий, у григоріянському стилі, будинок священика, високі вікна якого були частково затемнені безліччю блідих гліциній, а в’їзна алея брукована дрібним світло-коричневим гравієм, був ідеальною домівкою для полковника. Я вже могла в’явити собі, як вона тут росла: з двома охайно заплетеними світлими косами, верхи на своєму власному першому товстому поні, який стоїть на газоні.

Два чоловіки у світловідбивальних жилетах скеровували транспорт на поле між будинком та церквою, що містилася позаду нього.

Я опустила вікно.

— А чи є паркованка біля церкви?

— Гості сюди, мадам.

— У нас інвалідний візок, і тут він застрягне в траві, — сказала я. — Нам треба бути відразу біля церкви. Дивіться, я заїду он туди.

Вони глянули один на одного й щось проміж себе пробурмотіли. Перш ніж вони змогли щось сказати, я під’їхала та припаркувалась у відокремленому місці біля церкви. «І тут усе починається», — подумала, впіймавши Віллів погляд у дзеркалі, коли глушила двигун.

— Заспокойся, Кларк. Усе буде добре, — промовив він.

— Я цілком розслаблена. Чому ти думаєш інакше?

— Ти геть передбачувана. До того ж ти відгризла чотири нігті, поки їхала.

Я припаркувалася, вийшла з машини, обгорнулася накидкою і натиснула на пульт, щоб опустити пандус.

— Добре, — сказала я, коли колеса Вілла торкнулися землі.

У полі через дорогу від нас люди виходили з великих німецьких автівок. Жінки у рожевих сукнях бурмотіли щось до чоловіків, коли їхні підбори застрягали в траві. Вони всі були довгоногі та елегантні в блідих, приглушених барвах. Я поправила волосся, роздумуючи, чи не наклала забагато рум’ян. Підозрювала, що мала вигляд одного з тих пластикових помідорів, з якого видушують кетчуп.

— Отже… як ми сьогодні граємо?

Вілл ледь видимо всміхнувся куточками вуст.

— Щиро?

— Так. Мені треба знати. І, будь ласка, не кажи «Шок і Трепет». Ти плануєш щось жахливе?

Очі Вілла зустрілися з моїми. Бездонно сині. Хмарка метеликів знялася в моєму животі.

— Ми збираємося поводитися надзвичайно добре, Кларк.

Крильця метеликів шалено затріпотіли в мені, неначе вони були в пастці грудної клітки. Я почала говорити, але він мене перебив.

— Слухай, ми будемо робити лише так, щоб було весело, — сказав він.

Весело. Наче виправа на весілля до колишньої могла бути менш болючою за операцію з видалення зубного нерва. Утім, це був вибір Вілла. Віллів день. Я зітхнула, намагаючись опанувати себе.

— Лише одне «але», — сказала я, укотре поправляючи накидку.

— Що?

— Ти не гратимеш Кристі Брауна. Якщо ти будеш удавати Кристі Брауна, я покину тебе з цими розумниками й поїду додому.

Коли Вілл розвернувся й покотив до церкви, я почула, як він пробурмотів: «Зануда».

Ми відсиділи церемонію без пригод. Алісія, як я й думала, була надзвичайно красива: її шкіру вкривала бліда карамель, сукня з косим надрізом з не зовсім білого шовку ковзала по стрункій фігурі, наче вона не посміла б там зупинитися без дозволу. Я пильно дивилася на неї, коли вона проплила проходом, роздумуючи, як то воно бути високою та цибатою й мати такий вигляд, який більшість із нас бачила хіба на відретушованих плакатах. Мені було цікаво, чи робила її зачіску та макіяж команда професіоналів. Чи були на ній стяжні труси. Авжеж, ні. Вона б одягнула блідий шматок чогось мереживного — білизну для жінок, яким насправді не треба нічого підтримувати, білизну, яка коштує більше, ніж моя тижнева зарплатня.

Тоді як священик щось бубнів, а маленькі, взуті у балетки подружки нареченої човгалися на лавках, я роздивлялася інших гостей.

Там практично не було жодної жінки, яка б не могла з’явитися на сторінках глянсового журналу. Їхнє взуття, яке пасувало до їхніх нарядів точно в тон, здавалося, ніколи не носили. Молодші жінки елегантно стояли на чотири-чи п’ятидюймових шпильках, з ідеальним педикюром. Старші жінки, на невисоких тонких підборах, були одягнені в структуровані костюми з рівними плечиками й шовковою підкладкою в контрастних барвах, на них були капелюхи, на які, здавалося, не діє закон гравітації.

За чоловіками не було так цікаво спостерігати, проте майже всі вони мали ту ауру, яку я деколи помічала у Вілла, — ауру багатства та права, відчуття, що життя навколо влаштується відповідно. Я думала про компанії, якими вони порядкують, світ, у якому вони живуть. Мені було цікаво, чи помічають вони таких людей, як я, які няньчать їхніх дітей чи обслуговують їх у ресторані. «Або танцюють стриптиз для їхніх колег по бізнесу», — подумала я, пригадавши співбесіду в Службі зайнятості.

Весілля, на які ходила я, зазвичай мали розділяти сім’ї нареченої та нареченого через побоювання, що хтось порушить умови обіцянок.

Вілл і я розташувалися в задній частині церкви. Візок Вілла був якраз із правого краю моєї лавки. Він одважно дививсь, як Алісія йшла проходом, проте обличчя його нічого не виражало. Сорок вісім хористів (я порахувала) співали щось латиною. Руперт спітнів у своєму смокінгу й підвів брову, неначе почувався задоволеним і воднораз трохи божевільним. Ніхто не плескав і не веселився, коли їх оголосили чоловіком і дружиною. Руперт трохи зніяковів, схилився до своєї нареченої, так, наче хотів вийняти ротом яблуко з води, й трохи не влучив у її рот. Мені було цікаво, чи вважав вищий клас, що зациклюватися біля вівтаря — це трохи занадто.

І потім усе закінчилося. Вілл попрямував до виходу. Я дивилася на його потилицю, підняту вгору й незвичайно поважну, та хотіла запитати, чи не було помилкою приїхати сюди. Я хотіла запитати, чи він досі має почуття до неї. Я хотіла сказати, що він був занадто гарний для цієї дурненької, карамельної жінки, байдуже що міг запропонувати вигляд і що… Я не знаю, що хотіла ще сказати.

Я просто хотіла зробити краще.

— З тобою все гаразд? — запитала я, наздогнавши його.

По суті, нареченим мав бути Вілл.

Він декілька разів кліпнув.

— Чудово, — відказав він і, немов затримавши на мить повітря, видихнув його. Тоді глянув на мене. — Ходімо візьмемо щось випити.

Великий намет стояв у саду, оточеному стіною з кованою брамою, яку умаювали гірлянди з блідо-рожевих квітів. Бар, розміщений у дальньому кінці, повнився людьми, тому я запропонувала Віллові зачекати мене зовні, поки піду й принесу випити. Я кружляла поміж столів, накритих білими лляними скатертинами, на яких було стільки столових приборів і скляного посуду, скільки я зроду-віку не бачила. Стільці мали позолочені спинки, такі, які можна бачити на показах мод, а білі ліхтарики висіли над кожною вазою з фрезіями та ліліями. Повітря настільки виповнював запах квітів, що мені важко було дихати.

— «Піммз»[25]? — запитав бармен, коли я дісталася до місця.

— М-м… — Я озирнулася й побачила, що це був єдиний наявний напій. — О, добре. Два, будь ласка.

Він усміхнувсь до мене.

— Певно, інші напої з’являться пізніше. Міс Девар хотіла, щоб усі гості розпочали з «Піммз». — Бармен по-змовницькому глянув на мене. Злегка зведена брова виказувала його думку про це.

Я пильно глянула на рожевий трунок з лимонадом. Мій тато казав, що найп’янішими завжди були найбагатші люди, тож я була здивована, що вони навіть не починають весілля з алкоголю.

— Мабуть, так має бути, — мовила я і взяла в нього склянки.

Коли я знайшла Вілла, з ним розмовляв якийсь чоловік. Молодий, в окулярах, він трохи схилився, поклавши одну руку на візок Вілла. Сонце вже підбилося високо, й мені треба було мружитися, щоб їх побачити. Я збагнула сенс усіх тих крислатих капелюхів.

— Так до біса приємно знов побачити тебе, Вілле, — казав чоловік. — Офіс без тебе не той. Не сказав би, що аж дуже… але не той. Просто не той.

Він був схожий на молодого бухгалтера — той тип чоловіка, якому насправді зручно лише в костюмі.

— Дуже ґречно з твого боку.

— Це було якось так дивно. Наче ти впав зі скелі. Сьогодні ти на місці, порядкуєш усім, а назавтра нам зоставалось лише в’являти…

Він глянув угору, помітивши, що я стою біля них.

— О, — сказав молодик, і я відчула, як його очі зупинилися на моїх грудях. — Здорові!

— Луїзо Кларк, познайомтеся з Фредді Дервентом.

Я поставила Віллову склянку на підставку й потисла чоловікові руку.

Він поправив окуляри.

— О, — сказав він знову. — А…

— Я — Віллова подруга, — мовила я й несвідомо поклала легенько руку Віллові на плече.

— Тоді життя не таке вже й погане, — сказав Фредді Дервент зі сміхом, який був трохи схожий на кашель. Він почервонів під час розмови. — У всякому разі… мушу спілкуватися. Ви знаєте ці речі, ми маємо розглядати їх як можливість налагодити зв’язки та знайомства. З усім тим, Вілле, радий був зустріти вас. Справді. І… і вас, міс Кларк.

— Він ґречний, — мовила я, коли молодик відійшов. Я забрала руку з Віллового плеча й добряче ковтнула свого «Піммза». Насправді він був смачнішим, ніж здавався. Мене тільки стривожила трохи наявність огірка.

— Так, чолов’яга нівроку.

— Не надто незграбний.