— Ні. — Вілл глянув мені в очі. — Ні, Кларк, зовсім не незграбний.

Немов підохочені прикладом Фредді Дервента, протягом наступної години ще декілька людей підійшло до Вілла привітатися. Дехто стояв трохи віддалік, наче це звільняло їх від конечної потреби ручкатися, тоді як інші підтягували штани та присідали біля його ніг. Я стояла поруч і мало говорила. Видно було, як Вілл трохи заціпенів, коли наблизилися двійко з них.

Один — дебелий прямолінійний чоловік із сигарою, — ставши навпроти Вілла, схоже, не знав, що сказати й бовкнув: «У біса гарне весілля, еге? Думаю, наречена мала чудовий вигляд». — Певно, він не знав романтичної історії Алісії.

Другий, схожий на ділового конкурента Вілла, повівся дипломатичніше, проте в його прямому погляді, у його прямолінійному запитанні про стан здоров’я було щось таке, що, я бачила це, змусило Вілла напружитися. Вони були як ті собаки, що, кружляючи один побіля одного, ось-ось вишкірять зуби.

— Новий гендиректор моєї колишньої компанії, — мовив Вілл, коли чоловік нарешті відійшов, махнувши рукою. — Думаю, він лише хотів переконатись, чи я не спробую влаштувати переворот.

Сонце почало пражити, сад перетворивсь на пахучу яму, і люди шукали захистку під поцяткованими деревами. Я відвезла Вілла в намет, переживаючи через його температуру. Всередині були ввімкнені великі вентилятори, які ліниво дзижчали над нашими головами. Удалині під накриттям альтанки грав струнний квартет, і все було схоже на сцену із фільму.

Плинучи по саду, Алісія, мов неземне видиво, посилала всім повітряні поцілунки й радісно вигукувала, але до нас не наближалася.

Я дивилась, як Вілл висушив дві склянки «Піммза», і таємно раділа.


Обід подали о четвертій. Досить дивний час для обіду, та, як завважив Вілл, на те воно й весілля. Здавалося, час розтягнувся й став безцільним, у будь-якому разі його протікання було розмите нескінченними напоями та безладними розмовами. Не знаю, чи то через спеку, чи, мо’, обстанову, але, поки ми дістались до нашого столу, я почувалася майже п’яною. Коли завважила, як щось недоладно лепечу до старшого чоловіка ліворуч від себе, я зрозуміла, що це насправді можливо.

— Чи є якийсь алкоголь у цій суміші «Піммз»? — запитала я Вілла після того, як перевернула вміст сільнички собі на коліна.

— Так само, як у вині.

Нажахана, я вирячилась на нього. Певніше казавши, на обидвох з них.

— Жартуєш? У ньому були фрукти. Я думала, це означає, що напій безалкогольний. Як я відвезу тебе додому?

— От так нянька, — промовив Вілл, звівши брову. — Цікаво, яка ціна буде моєму мовчанню перед мамою?

Мене приголомшила Віллова поведінка протягом усього дня. Я думала, що матиму мовчазного Вілла, саркастичного Вілла. Щонайменше тихого Вілла. Однак він був чарівний з усіма. Навіть подача супу на обід не потурбувала його. Він лише ввічливо запитав, чи хотів би хтось обміняти його суп на свій хліб, і дві дівчини з дальньої сторони столу, визнавши, що не терплять пшениці, майже кинули свої булочки на нього.

Що більше я переживала, як мені протверезіти, то оптимістичнішим та безтурботнішим ставав Вілл. Старша жінка у праву руч від нього виявилася колишнім членом парламенту, яка боролася за права інвалідів. Вона була однією з тих кількох людей, які говорили з Віллом без найменшого дискомфорту. Якоїйсь миті я побачила, що вона годує його шматком рулету. Коли жінка на деякий час підвелася й вийшла з-за столу, Вілл сказав, що вона колись сходила на Кіліманджаро.

— Люблю бувалих у бувальцях, таких, як ця, — мовив він. — Лишень уяви її з мулом і пакетом бутербродів. Міцна, як старі черевики.

Мені пощастило менше з чоловіком, який сидів ліворуч. Він витратив лише близько чотирьох хвилин, ставлячи найкоротші запитання про те, хто я, де живу, кого я там знаю, щоб збагнути, буцім я нічого не скажу такого, що його може зацікавити. Він обернувся до жінки ліворуч, покинувши мене мовчки справлятися із залишками мого обіду. Я зніяковіла, коли ж чую, Віллова рука зсувається з візка поруч мене, і долоня його лягає на мою руку. Гляну вгору — він мені підморгує. Узявши його руку, я потисла її, вдячно вдивляючись Віллові в очі. І тоді він від’їхав візком на шість дюймів і прилучив мене до розмови з Мері Ролінсон.

— То, Вілл каже, ви за нього відповідаєте, — мовила вона. Її пронизливі блакитні очі та зморшки говорили про життя, у якому не було часу для процедур із догляду за шкірою.

— Намагаюся, — відказала я, зиркнувши на нього.

— І ви завжди працювали в цій галузі?

— Ні, я раніше… працювала в кав’ярні, — не певна, що сказала б іще комусь на весіллі таке, але Мері Ролінсон схвально кивнула.

— Я завжди думала, що це має бути досить цікава робота. Якщо тобі подобаються люди й ти вельми допитлива… я саме така.

Вона радісно всміхалася.

Вілл забрав руку назад на візок.

— Я намагаюсь заохотити Луїзу робити ще щось, щоб трохи розширити її круговид.

— Що ви плануєте? — запитала вона мене.

— Вона не знає, — мовив Вілл. — Луїза — одна з найрозумніших людей, яких знаю, проте я не можу змусити її побачити власні можливості.

Мері Ролінсон зиркнула на нього.

— Не опікуйся нею, любий. Вона цілком спроможна відповідати за себе.

Я кліпнула.

— Певніше, я думаю, з-поміж усіх людей саме ти мав би знати це передусім, — додала вона.

Вілл наче збирався щось сказати, але передумав. Він пильно глянув на стіл і злегка похитав головою, але всміхався.

— Гадаю, Луїзо, що ваша робота нині забирає страшенно багато розумової енергії. Не думаю, що цей юнак — один з найлегших клієнтів.

— Цілком згідна.

— Але Вілл має рацію щодо передбачення можливостей. Ось моя візитівка. Я член правління добродійної організації, яка заохочує на перекваліфікацію. Можливо, в майбутньому ви захотіли б обдумати щось інше.

— Я дуже щаслива працювати з Віллом, дякую.

Я взяла візитівку, яку вона простягнула, не зважаючи на мою відповідь, трохи приголомшена тим, що ця жінка проявила найменшу цікавість до того, що я робила у своєму житті. Але, навіть узявши її, я почувалася самозванкою. Не було ніякого шансу покинути роботу, навіть якби я знала, чого хочу навчитись. Я не була певна, що я саме та людина, якій підійде перекваліфікація. А проте основним моїм завданням було підтримувати у Віллі життя, не дати йому померти. Я настільки заглибилась у власні думки, що на деякий час перестала слухати співрозмовників.

— …це дуже добре, що ви подолали основні труднощі, скажімо так. Знаю, що дуже важко різко перебудувати життя навколо нових сподівань.

Я пильно дивилася на залишки лосося-пашот. Ніколи не чула, щоби хтось так розмовляв із Віллом.

Нахмурившись, він дивився на стіл, а тоді знов обернувся до неї.

— Я не впевнений, що основні труднощі позаду, — проказав він тихо.

Якусь мить вона дивилась на нього, а тоді глянула на мене.

Я подумала: «Чи не зрадило мене часом моє обличчя?»

— Усе потребує часу, Вілле, — сказала вона, торкнувшись його руки. — І саме до цього ваше покоління важко пристосовується. Ви всі виросли у сподіванні, що все буде відбуватись за вашими умовами майже миттєво. Ви всі гадаєте, що проживете те життя, яке обрали. Особливо такий успішний чоловік, як ти. Але на все потрібен час.

— Місіс Ролінсон, Мері, я не сподіваюсь одужати, — сказав він.

— Я не говорю про фізичне, — мовила вона. — Я говорю про навчання користуватися новим життям.

І саме тоді, коли я чекала, що відповість Вілл, почувся голосний стукіт ложки об склянку. Кімната затихла у сподіванні тостів.

Я ледве чула, що вони говорили. Один за одним чоловіки у смокінгах наче зверталися до людей і місць, яких я не знала, викликаючи ввічливий сміх. Я сиділа, наминаючи трюфелі з чорного шоколаду, які подали на стіл у срібних кошиках, випила три чашки кави уряд, отож до відчуття сп’яніння додалися знервованість і збудження. Зате Вілл був уособленням тиші. Він сидів і дививсь, як гості аплодують його колишній дівчині, й слухав, що гудів Руперт про те, яка вона надзвичайно чудова. Ніхто не помітив його. Не знаю, може, тому, що вони не хотіли ранити почуття Вілла, а мо’, через те, що його присутність там насправді викликала деяке збентеження. Лише зрідка Мері Ролінсон схилялася й шепотіла щось йому на вухо, а він злегка кивав, наче погоджувавсь.

Коли нарешті вщухли промови, з’явилася маса працівників, які стали звільняти осереддя кімнати для танців. Вілл нахилився до мене.

— Мері нагадала, що по дорозі є дуже гарний готель. Зателефонуй їм і дізнайся, чи можемо ми там зупинитися.

— Що?

Мері подала мені назву й номер телефона, нашкрябані на серветці.

— Усе нормально, Кларк, — сказав він тихо, так, щоб вона не почула. — Я заплачу. Іди, і тоді зможеш перестати хвилюватись про те, скільки випила. Витягни мою кредитку з сумки. Вони, певно, захочуть одержати номер.

Я витягла кредитку, взяла свій мобільний телефон і пішла далеко в сад. У них було дві кімнати — одно-й двомісна на першому поверсі. Так, малися виго`ди для інвалідів. «Чудово», — сказала я й трохи не крикнула, коли мені назвали ціну. Я дала їм номер кредитної картки Вілла, відчуваючи напад слабкості.

— Ну? — запитав він, коли я повернулася.

— Зробила, але… — затнулась я й додала, скільки коштують дві кімнати.

— Добре, — сказав він. — Тепер подзвони своєму чувакові й скажи, що залишаєшся на ніч, а тоді випий ще склянку. Мені б то вже напевно припало до сподоби, якби ти напилася за рахунок батька Алісії.


І я так і вчинила.

Щось сталося того вечора. Світло потьмяніло, так, що наш маленький стіл став менш помітним, вечірній бриз пом’якшив отой приголомшливий аромат квітів, а музика, вино й танці означали, що в найнесподіваніших місцях ми насправді почали діставати насолоду. Вілл був найрозслабленішим за весь час нашого знайомства. Затиснутий поміж мною та Мері, він розмовляв із нею та всміхався, і було щось таке в тому короткому щасті, що відштовхувало тих людей, які в іншому випадку могли б позирнути на нього жалісливим оком або скоса.

Вілл змусив мене позбутися накидки й сидіти рівно. Я зняла його піджак і послабила краватку. Ми обойко намагались не хихотіти, дивлячись на танці. Годі передати, наскільки краще я почувалася, коли побачила, як танцює еліта. Чоловіків, здавалося, вдарило струмом, а жінки наставляли мізинчики до зірок і гляділися страшенно сором’язливими, навіть коли крутилися.

Мері Ролінсон декілька разів пробурмотіла:

— Боже мій, — вона глянула на мене. Її мова ставала дедалі солодшою з кожним випитим келихом. — Луїзо, ви не хочете піти показати, на що здатні?

— Боже, ні.

— Дуже розумно з вашого боку. Я бачила кращі танці в клятому «Диско-клубі юних фермерів».

О дев’ятій я одержала повідомлення від Натана.


Усе нормально?


Пречудово! Хочеш — вір, хочеш — ні. Вілл добряче проводить час.


А воно так і було. Я дивилась, як він сильно сміявся, коли Мері йому щось сказала, і в мені росло щось дивне й напружене. Я побачила, що це може діяти. Він міг бути щасливим, якби його оточували правильні люди, якби йому дозволили бути Віллом, а не Людиною в Інвалідному Візку зі списком симптомів і об’єктом для жалощів.

А потім о 10 годині вечора почалися повільні танці. Ми дивились, як Руперт кружляв з Алісією по танцмайданчику, їх супроводжували оплески глядачів. Її волосся почало спадати, й вона обвила руками його шию, наче потребувала підтримки. Рупертові руки обхопили її й зімкнулись на спині.

Хоч вона й була вродлива та багата, я відчувала жаль до неї. Я думала, що вона зрозуміє, що втратила, вже тоді, коли буде запізно. Посеред пісні до молодят приєдналися інші пари, тож самих наречених вже не було видко, та й розмова Мері про пільги доглядача мене відвернула, коли зводжу очі, бачу, якраз перед нами стоїть вона, супермодель у своїй білій шовковій сукні. Мені стало страшно.

Алісія кивком поздоровкалася з Мері й трохи пригнулася, так, щоб Вілл міг почути її крізь музику.

Її обличчя було трохи напружене, начебто вона готувалася, перш ніж підійти.

— Дякую, Вілле, що прийшов. Справді. — Вона скоса подивилася на мене, але нічого не сказала.

— Мені дуже приємно, — відповів Вілл одразу. — Ти маєш чарівний вигляд, Алісіє. Це був чудовий день.

На її обличчі промайнув подив. А потім ледь помітна туга.

— Справді? Ти справді так думаєш? Я таки думаю… маю на увазі, я так багато хочу сказати…

— Та годі тобі, Алісіє, — мовив Вілл, — немає потреби. Пам’ятаєш Луїзу?

— Так.

Запала коротка мовчанка.