— Справді? — спитав Вілл. — Ти любиш Міядзакі?

А далі наче похопився й сказав, що, поза сумнівом, мені має сподобатись… бо фільм відмінний і так далі, й таке інше. Але там це було. Я був радий, для нього, на одному рівні. Надто довго він думав лише про одне.

Так от, ми дивилися фільм. Опустили жалюзі, зняли слухавку й дивилися цей дивний мультфільм про дівчинку, яка потрапила в паралельний всесвіт, де жили оті дивні істоти, про половину з яких і не скажеш напевне, добрі вони чи погані. Лу сиділа впритул до Вілла, подавала йому його напій, а одного разу навіть витерла йому око, коли туди щось попало. І це було досить ніжно, хоч я мимоволі запитував себе, що з цього всього вийде.

По перегляді Луїза підняла жалюзі й зробила нам чаю. Вони переглянулись, як люди, які вирішують, чи можна довірити вам таємницю, і розказали мені про поїздку. На десять днів. Ще не вирішили куди, проте шлях буде довгий і буде цікаво. Чи зміг би я поїхати й допомогти?

Ще б пак.

Мушу зняти капелюха перед цією дівчиною. Якби чотири місяці тому хтось сказав мені, що ми з Віллом поїдемо в далеку відпустку, трясця, ба навіть, що ми витягнем його з цього будинку, я б подумав, що той явно сплив із розуму. До речі, перед поїздкою треба побалакати з нею про медичну допомогу Віллові наодинці. Не можна знову схибити, якщо ми застрягнемо в якійсь глушині.

Вони навіть сказали про це місіс Tі, коли та заглянула саме перед Луїзиним виходом. Вілл сказав це так буденно, немов поїздка нічим не відрізняється від прогулянки навколо замку.

Маю сказати, я дуже зрадів. Той клятий сайт для гри в онлайн-покер з’їв усі мої гроші, тож я навіть не планував цього року відпустку. Я навіть пробачив Луїзі ту дурість, коли вона послухала Вілла й не замінила йому трубки, а був же страшенно злий, повірте мені. Так от, усе здавалося чудовим, і я аж присвистував, коли вдягав пальто, уже з нетерпінням сподіваючись на білий пісок та блакитне море. Я навіть намагався обмізкувати, чи зможу поєднати це з коротким візитом додому в Окленд.

А потім я побачив їх: місіс Трейнор стояла надворі біля задніх дверей, а Лу якраз збиралася йти. Я не знаю, про що вони гомоніли, однак обидві були похмурі.

Розчув лишень останню фразу, проте й цього було досить.

— Луїзо, я сподіваюся, ви знаєте, що робите.

20


— Ти що?

Ми були на пагорбах за межами міста, коли я йому сказала. Патрик подолав половину шістнадцятимильного пробігу й хотів, щоб я стежила за його часом, їдучи за ним на велосипеді. Та що в катанні на велосипеді я була трохи гіршим спеціалістом, ніж у фізиці елементарних частинок, то постійно лаялася й звертала кермо, а Патрик роздратовано кричав. Насправді він хотів пробігти двадцять чотири милі, але я сказала йому, що навряд чи моя дупа стільки витримає, та й, окрім того, хтось із нас мав іти до крамниці й закупитися на тиждень, коли ми прийдемо додому. У нас закінчилися зубна паста й розчинна кава. До речі, каву любила тільки я. Патрик пив трав’яні чаї.

Коли ми досягли верхів’я Шипкоут-гілл, мені забився дух, мої ноги здавалися олив’яними. Я вирішила викласти все просто на місці. Гадала, поки вертатимемось десять миль додому, до Патрика ще повернеться добрий настрій.

— Я не поїду на «Екстрим Вікінг».

Він не зупинивсь, але наблизився до мене. Поглянув на мене, не зупиняючись. Він здавався настільки враженим, що я мало не звернула в дерево.

— Що? Чому?

— Я… працюю.

Він повернувся на дорогу й збільшив швидкість. Ми почали спускатися, і я тримала руки на гальмах, щоб не обігнати його.

— То коли ти… дізналася?

З його чола дрібними краплинками стікав піт, а на литках виступали сухожилля. Я не могла дивитись на них надто довго, бо починала виляти.

— На вихідних. Я просто хотіла переконатися.

— Але ми забронювали тобі авіаквитки й таке інше…

— Це ж лише «Ізиджет». Я віддам тобі тридцять дев’ять фунтів, якщо це тебе турбує.

— Гроші тут ні при чому. Я думав, ти підтримуватимеш мене. Ти ж казала, що прийдеш підтримати мене.

Гніватися Патрик умів. Коли ми почали зустрічатись, я дражнила його через це. Називала його містер Сердиті Штани. Я так з цього реготала, а він такечки злився, що зазвичай переставав бурмоситись, аби стулити мені рота.

— Хіба я не підтримую тебе зараз? Патрику, я ненавиджу велосипед. І ти це знаєш. Але я підтримую тебе.

Минула ще одна миля, перш ніж він знову заговорив. Можливо, це мала б бути я, але дорогою тупіт Патрикових ніг, здавалося, набув похмурого, рішучого звучання. Тепер ми були високо над нашим маленьким містечком, я задихалася, піднімаючись схилами вгору, й марно намагалася стишити пришвидшене серцебиття щоразу, коли повз проїжджав автомобіль. Я їхала на старому маминому велосипеді (Патрик не дозволив мені навіть наблизитись до свого перегонового демона), де не було передач, тому я часто пленталась за ним у хвості.

Він озирнувся й трохи сповільнив біг, щоб я могла порівнятися з ним.

— То чому ж вони не викличуть когось із агенції? — запитав він.

— Людину з агенції?

— Вона може приходити в їхній будинок. Я про те, що ти в них уже півроку й маєш право на відпустку.

— Усе не так просто.

— Я не розумію чому. Починаючи там працювати, ти ж нічого не знала.

Я затамувала дихання. Це було доволі важко, зважаючи на те, що від їзди на велосипеді я відсапувала.

— Бо він їде в подорож.

— Що?

— Він повинен вирушити в подорож. Тому потрібно, щоб ми з Натаном допомагали йому там.

— Натан? Що то за Натан?

— Його медична доглядальниця. Чоловік, якого ти стрів, коли Вілл прийшов до мами в гості.

Я бачила, як Патрик обдумує це. Він витер піт з очей.

— Перш ніж ти запитаєш, — додала я, — скажу, що інтрижки з Натаном я не закрутила.

Він сповільнився й розглядав асфальт, поки не почав практично бігти на місці.

— Що це все означає, Лу? Адже… адже, мені здається, тут стерті всі межі між роботою і… — він знизав плечима — …і нормальним життям.

— Це не звичайна робота. І ти це знаєш.

— Але Вілл Трейнор, здається, останнім часом став важливішим за все інше.

— О, а це не рахується? — Я відпустила кермо й махнула на його ноги.

— Це інше. Він телефонує, і ти біжиш.

— А ти біжиш, і я прийшла побігати! — Я спробувала всміхнутися.

— Дуже смішно! — Він одвернувся.

— Це шість місяців, Пате. Шість місяців. Зрештою це ж ти хотів, щоб я годилася на цю роботу. А тепер лютуєш, що я сприймаю її надто серйозно.

— Я не думаю… Не думаю, що річ у роботі. Просто… мені здається, ти чогось не договорюєш.

Я завагалась довше, ніж мала б.

— Це не… правда.

— Але ти не їдеш на «Вікінг».

— Я сказала тобі, я…

Він ледве похитав головою, ніби не розчув мене правильно, й побіг дорогою вниз геть від мене. З лінії його спини я зрозуміла, наскільки розгніваний він був.

— Патрику, слухай, зупинімося на хвильку та обговорімо це.

— Ні. Я змарную час, — уперся він.

— Тоді зупинімо таймер. Тільки на п’ять хвилин.

— Ні. Я маю зробити це в реальних умовах.

Він почав набирати швидкість, наче в нього відкрилося друге дихання.

— Патрику, — гукнула я, щосили намагаючись встигати за ним. Мої ноги сковзали з педалей, я лаялася, знову штовхала педаль, щоби спробувати наздогнати його.

— Патрику! Патрику!

Я дивилась на його потилицю, й слова злетіли з моїх вуст, перш ніж я подумала, що кажу.

— Гаразд. Вілл хоче померти. Він хоче заподіяти собі смерть. І ця поїздка — моя остання спроба змінити його думку.

Патрик зменшив швидкість, а тоді зупинився, випростав спину, як і раніше не дивлячись на мене. Відтак повільно повернувся й нарешті перестав бігти на місці.

— Повтори.

— Він хоче поїхати в «Диґнітас». У серпні. Я намагаюся змусити його передумати. Це мій останній шанс.

Він дивився на мене, ніби не знав, чи вірити мені.

— Знаю, це звучить безглуздо, але я повинна змусити його змінити свою думку. Тому… тому я не можу поїхати на «Вікінг».

— Чому ти не сказала мені цього раніше?

— Я пообіцяла його сім’ї не розповідати нікому. Було б жахливо для них, якби все випливло. Просто жахливо. Слухай, навіть він не в курсі, що я знаю. Усе так… складно. Пробач. — Я простягнула йому руку. — Я сказала б тобі, якби могла.

Він не відповів. Він здавався розчавленим, ніби я зробила щось жахливе. Він ледь насупився й двічі важко ковтнув.

— Пате…

— Нічого. Просто… Мушу бігти, Лу. Сам. — Він провів рукою по волоссю. — Гаразд?

Я ковтнула.

— Гаразд.

На якусь мить він наче взагалі забув, чому ми були там. Тоді рвонув із місця, а я дивилась, як він зникає вдалині, рішуче тримаючи голову, і як дорога швидко лишається позаду.


Наступного дня після того, як ми повернулися з весілля, я розмістила в інтернеті запит:


Порадьте, коли ваша ласка, якесь гарне місце, де пропонують пригоди для квадриплегіків. Шукаю щось таке, що може зробити й здорова людина, щось, що може змусити мого пригніченого друга забути на деякий час, що його життя трохи обмежене. По суті, я не знаю, на що сподіваюсь, але з вдячністю розгляну всі пропозиції. Це досить терміново.

Працьовита Бджілка


Коли я зайшла на свою сторінку, то здивовано витріщилася на екран. Вісімдесят дев’ять відповідей. Я прокрутила сторінку вниз та вгору, не певна, чи все це відповіді на мій запит. Тоді оглянулась на інших користувачів комп’ютера в книгозбірні, відчайдушно шукаючи того, хто подивився б на мене. Я б йому розказала! Вісімдесят дев’ять відповідей! На одне запитання!

Мені розказали про банджі-джампінг для паралізованих, плавання, греблю на байдарках, катання на конях з допомогою спеціальної рами (коли, перейшовши за посиланням, я подивилась відео, то навіть трохи розчарувалася, що Вілл не терпів коней: це було круто!).

Там також було плавання з дельфінами й підводне плавання з помічниками. Плавучі візки, які дозволили б йому рибалити, адаптовані квадроцикли для поїздок по бездоріжжю. Дехто з них надіслав власні фотографії чи відео, на яких вони беруть участь у таких заходах. Деякі з них, зокрема Ричі, згадали мої попередні повідомлення й поцікавились, як там Патрик.


Звучить як хороша новина. Йому вже краще?


Я швидко набрала відповідь:


Можливо. З усім тим, сподіваюся, ця поїздка змінить Все на краще.


Ричі відповів:


Розумничка! Якщо маєш кошти, щоб усе це владнати, то Все в твоїх руках!


Скутеристка написала:


Не забудь розмістити кілька його фотографій у спорядженні для банджі-джампінгу. Люблю дивитися на обличчя чоловіків, коли вони догори сподом!


Я любила їх, цих квадриплегіків та їхніх опікунів, за мужність, великодушність та уяву. Того вечора я провела дві години, записуючи їхні пропозиції, переходячи за посиланнями на відповідні веб-сайти, які вони вже випробували, а з деким навіть поспілкувалася в чаті.

Коли я йшла додому, то вже вибрала пункт призначення: ми вирушимо в Каліфорнію на «Ранчо чотирьох вітрів», спеціалізований осередок, який пропонував кваліфіковану допомогу, «яка змусить вас забути, що ви колись потребували допомоги», як сказано на сайті. Саме ранчо, низьку дерев’яну будівлю, розміщену на лісовій галявині неподалік від Йосемітського національного парку, побудував колишній каскадер, який не дозволив своїй травмі хребта обмежувати його дії. Гостьова книга була переповнена відгуками щасливих і вдячних відпочивальників, які клялися, що завдяки йому вони змінили своє ставлення до інвалідності й до самих себе. Принаймні шість користувачів чату були там, і всі стверджували, що це перевернуло їхнє життя.

Ранчо було не просто орієнтоване на інвалідів, воно мало всі вигоди, яких можна було сподіватися від розкішного готелю. Були зовнішні, втоплені в землю ванни з непомітними підйомниками та спеціальними масажерами. Там надавали кваліфіковану медичну допомогу, у кінотеатрі поруч зі звичайними місцями були місця для інвалідних візків. Спеціально обладнано гідромасажну ванну на вільному повітрі, у якій можна сидіти й дивитися на зірки. Ми могли б провести там тиждень, а потім поїхати на кілька днів на узбережжя в готельний комплекс, де Вілл зможе поплавати й помилуватися нерівною береговою лінією. І, найцікавіше, я знайшла перчинку відпустки, яку Вілл не забуде: затяжний стрибок з парашутом з тренованими інструкторами, які пройшли підготовку, щоб допомагати квадриплегікам стрибати. Спеціальним обладнанням вони прикріплять Вілла до себе (очевидно, найголовніше закріпити ноги, щоб коліна не злетіли й не вдарили по обличчю).