Я показала б Віллові готельний буклет, але я не збиралась розповідати йому про це. Я просто збиралась з’явитися там із ним і спостерігати, як він це зробить. Ті кілька дорогоцінних хвилин, коли Вілл стане невагомим, вільним. Він визволиться від того жахливого візка. Він звільниться від земного тяжіння.
Я роздрукувала всю інформацію, а той аркуш поклала зверху. Щоразу, дивлячись на нього, я відчувала, як у мені проростає паросток хвилювання, як при думці про мою першу далеку поїздку, так і при думці, що це може бути те, що треба.
Це може змусити Вілла передумати.
Наступного ранку я показала Натанові свою роботу, і ми обоє, наче справжні конспіратори, крадькома схилились над нашою кавою на кухні. Він переглянув роздруковані папери.
— Я говорила з іншими квадриплегіками про стрибки з парашутом. Немає жодних медичних причин, чому він не може цього зробити. І банджі-джампінг. Існує спеціальне спорядження для послаблення будь-якого тиску на спину.
Я з тривогою вивчала його обличчя. Коли йшлося про фізичне самопочуття Вілла, Натан не розраховував на мої здібності. Тому для мене було важливо, чи буде він задоволений тим, що я спланувала.
— Тут є все, що нам може знадобитися. Тут зазначено, якщо ми зателефонуємо заздалегоди й надамо рецепт лікаря, вони зможуть дістати будь-які непатентовані препарати на випадок, якщо наші ліки закінчаться.
Він нахмурився.
— Звучить добре, — сказав нарешті. — Чудова робота.
— Думаєш, йому сподобається?
Він знизав плечима.
— Уявлення не маю. Але… — Він простягнув мені папери. — Ти дивувала нас і раніше, Лу. — Лукава посмішка прорвалася на його обличчі. — Чом би й знов цього не зробити.
Увечері, перш ніж іти додому, я показала папери місіс Трейнор.
Вона щойно під’їхала, й, трохи повагавшись, чи не видко мене з Віллового вікна, я підійшла до неї.
— Знаю, що це дорого, — сказала я, — але… думаю, це просто приголомшливо. Вілл чудово проведе час. Якщо… якщо ви знаєте, про що я.
Вона мовчки переглянула все це, а потім вивчила підрахунки, які я зробила.
— Я можу заплатити за себе сама. За харчування та проживання. Я не хочу, щоби хтось подумав…
— Усе гаразд, — сказала вона, перебивши мене. — Робіть, що маєте робити. Якщо думаєте, що зможете переконати його поїхати, просто бронюйте місця.
Я зрозуміла, на що вона натякала. Часу на щось інше не було.
— Як думаєте, ви зможете переконати його? — запитала вона.
— Ну… якщо я… якщо я вдам, що це… — Я проковтнула. — …швидше мені на користь. Він уважає, що я нічого не зробила у своєму житті. Постійно стверджує, що я повинна кудись поїхати. Що я повинна… щось робити.
Місіс Трейнор уважно подивилася на мене. І кивнула.
— Так. Це справді схоже на Вілла..
Вона віддала мені папери.
— Я… — Я вдихнула, аж раптом, на мій подив, зрозуміла, що не можу говорити. Я ковтнула, двічі. — Те, що ви сказали тоді. Я…
Схоже, вона не хотіла чекати, поки я договорю, опустила голову й схопилась за ланцюжок на шиї своїми тонкими пальцями.
— Так, ну, я краще піду. Побачимося взавтра. Повідомте мене, що він скаже.
Того вечора я не повернулася до Патрика. Я збиралася, та щось повело мене геть від промзони. Я перейшла дорогу й сіла на автобус додому. Пройшла сто вісімдесят кроків до нашого будинку та увійшла всередину. Це був теплий вечір, усі вікна були повідчинювані, щоб зловити вітер. Мама готувала вечерю, наспівуючи на кухні. Тато сидів на дивані з чашкою чаю, дідусь дрімав у фотелі, схиливши голову набік. Томас старанно розмальовував чорним фломастером свої черевики. Я привіталася й пройшла повз них, думаючи, як можна так швидко почуватися тут чужою.
Трина працювала в моїй кімнаті. Я постукала в двері, ввійшла й побачила її за столом. Із задертими на носі невідомими мені окулярами вона сиділа, схилившись над купою підручників. Було дивно бачити її в оточенні речей, які я вибирала для себе. Томасові малюнки вже позавішували стіни, які я так ретельно пофарбувала, його каракулі й досі видніли в кутку моїх жалюзів. Я мала зібрати докупи думки, щоб інстинктивно не почуватися скривдженою.
Трина подивилася на мене через плече.
— Мама кликала? — запитала вона й подивилася на годинник. — Я думала, вона збирається готувати Томасові вечерю.
— Так. Він їсть рибні палички.
Вона подивилася на мене, потім зняла окуляри.
— Як ти? У тебе жахливий вигляд.
— Як і в тебе.
— Я знаю. Сиджу на цій дурній очищувальній дієті. Через неї в мене висипка, — вона торкнулася рукою підборіддя.
— Тобі не потрібна дієта.
— Таки-так… Мені подобається один хлопець на курсі «Бухгалтерська справа, 2 рівень». Я подумала, варто спробувати. Жахлива висипка на обличчі завжди прикрашає, еге?
Я сіла на ліжко. Ковдра була вбрана в мою підковдру. Патрикові б не сподобавсь її божевільний геометричний візерунок. Було дивно, що Катрині він був до вподоби. Вона згорнула книгу й відкинулась на спинку крісла.
— Так, що відбувається?
Я закусила губу, і вона знову запитала мене:
— Трин, думаєш, я змогла б перекваліфікуватися?
— Перекваліфікуватися? На кого?
— Не знаю. Щось пов’язане з модою, дизайном. Чи навіть просто пошивом.
— Ну… звичайно, курси існують. Я певна, щось є навіть у моєму університеті. Можу глянути, якщо хочеш.
— Та чи приймуть вони таку, як я? Людину, яка взагалі не має кваліфікації.
Вона підкинула й зловила ручку.
— О, зрілих студентів люблять. Особливо зрілих студентів, що довели свою старанність. Можливо, тобі доведеться пройти курс перепідготовлення, але чом би й ні. А чому тебе це зацікавило? Що відбувається?
— Не знаю. Просто недавно Вілл дещо сказав. Про… про те, що я повинна щось зробити зі своїм життям.
— І що?
— І от я думаю… може, настав час і мені зробити те, що й ти робиш. Тепер, коли тато знов утримує сім’ю, можливо, ти не єдина, хто здатний чогось досягнути?
— За навчання потрібно платити.
— Я знаю. Я відкладаю.
— Думаю, потрібно більше, ніж тобі вдалося відкласти.
— Я могла б подати заявку на грант. Чи, можливо, взяти кредит. І в мене вже доволі грошей, щоб протриматись деякий час. Я познайомилась з однією жінкою, членом парламенту, яка має зв’язки з деякими агентствами, що могли б допомогти мені. Вона дала мені свою візитну картку.
— Стривай-но, — мовила Катрина, повернувшись на кріслі, — ніяк не збагну. Я гадала, ти хочеш залишитися з Віллом. Думала, що вся річ у тому, щоб переконати його жити й далі працювати в нього.
— Так, але… — Я витріщилась на стелю.
— Але що?
— Усе складно.
— Як і кількісне пом’якшення[26]. Утім, я розумію, що це — друкування грошей.
Вона піднялась зі стільця та зачинила двері в спальню. Далі, понизивши голос, щоб ніхто не міг нас почути, промовила:
— Думаєш, ти програєш? Він таки збирається?..
— Ні, — поспішно сказала я, — ну, я сподіваюся, що ні. У мене плани. Грандіозні плани. Я пізніше покажу тобі.
— Але…
Я витягнула руки над собою, переплівши пальці.
— Але Вілл мені подобається. Дуже.
Вона вивчала мене з вдумливим виразом на обличчі. Немає нічого страшнішого, ніж вдумливе обличчя моєї сестри, спрямоване безпосередньо на вас.
— От лайно.
— Не…
— Цікава історія, — мовила вона.
— Я знаю, — я опустила руки.
— Ти хочеш працювати, щоб…
— Це мені й інші квадриплегіки сказали. Ті, з ким я листувалася на форумах. Не можна бути всім водночас. Не можна бути доглядальницею та… — Я затулила обличчя руками. Я відчувала на собі Тринині очі.
— Він знає?
— Не знаю. Я навіть не певна, що сама знаю. Просто… — Я впала на ліжко долілиць. Пахло Томасом. І слабким ароматом Мармайту[27]. — Не знаю, що й думати. Але свій час, найпевніше, я проводила б із ним, ніж із кимось іншим.
— Зокрема й з Патриком.
Отут і проявилася правда, в якій я не могла собі признатися.
Мої щоки взялися рум’янцем.
— Так, — сказала я в ковдру. — Іноді так.
— Чорт, — сказала вона перегодом. — А я думала, що тільки я люблю ускладнювати собі життя.
Вона лягла поруч на ліжко, й ми обидві вп’ялися в стелю. Чути було, як ізнизу щось фальшиво насвистував дідусь, а Томас грався машинкою з дистанційним керуванням, яка вищала та стукалась об плінтус.
Мої очі чомусь наповнилися сльозами, і я відчула, як сестрині руки оповили мене.
— Ти зовсім божевільна, — сказала вона, і ми обидві почали сміятися.
— Не хвилюйся, — сказала я, витираючи обличчя, — я не збираюся робити дурниць.
— Добре. Бо що більше я про це думаю, то більше мені здається, що вся річ в гостроті ситуації. Це не реальне життя, а якась драма.
— Що?
— Ну, врешті-решт це питання життя чи смерті, адже ти пов’язана з життям цього чоловіка кожного дня, пов’язана з його фатальним секретом. Певне, тому виникла несправжня близькість. Або ж у тебе синдром Флоренс Найтинґейл.
— Повір мені, це, безумовно, не так.
Ми лежали, й далі дивлячись у стелю.
— Але це дещо дивно любити когось, хто не може… відповісти на твої почуття. Можливо, це просто панічна реакція на те, що ви з Патриком нарешті разом.
— Я знаю. Ти маєш слушність.
— І ви обоє вкупці вже стільки часу. Ти просто могла захопитися іншим.
— Особливо тоді, коли Патрик спить і бачить себе марафонцем.
— Ти можеш знову розізлитися на Вілла. Пам’ятаю, як ти вважала його віслюком.
— Я й досі іноді так уважаю.
Сестра потягнулася по серветку й витерла мені очі. Потім вона посмикала мене за щоку.
— Після того, що ти розповіла, ідея з коледжем видається пречудовою. Бо — скажімо відверто — вріже Вілл дуба чи ні, тобі все одно буде потрібна нормальна робота. Ти ж не захочеш звікувати свій вік доглядальницею.
— Нічого подібного, як ти там казала, з Віллом не станеться. Він… з ним буде все гаразд.
— Авжеж.
Мама кликала Томаса. Ми чули, як вона співала на кухні: «Томасе. Том-Том-Том-Том-Томасе…»
Трина зітхнула й потерла очі.
— Повертаєшся ввечері до Патрика?
— Так.
— Може, підемо вип’ємо в «Далматинці» й ти покажеш мені свої плани? Попрохаю, щоб мама сама вклала Томаса спати. Давай, ти ж можеш пригостити мене, адже назбирала по саму зав’язку на навчання в коледжі.
Була за чверть десята, коли я повернулася до Патрика.
Як не дивно, мої плани на відпустку Катрина схвалила повністю. Вона навіть не додала, як звичайно: «Так, але було б краще, якби ти…» На якусь мить я подумала, що вона робить це лише з увічливості, бо я стеменно з прибебехом. Одначе Трина й далі казала: «Оце так, не можу повірити, що ти це знайшла! Зніми якнайбільше фотографій, коли він займатиметься банджі-джампінгом» або «В’яви собі його обличчя, коли ти скажеш йому про стрибок з парашутом! Усе буде супер!»
Люди, що спостерігали за нами в пабі, можливо, думали, що ми дві подружки, які справді дуже люблять одна одну.
Обмірковуючи поїздку, я тихо ввійшла до квартири. Там не світилось, і я подумала, що Патрик ліг спати раніше згідно з графіком його інтенсивного навчання. Я кинула сумку додолу в коридорі й штовхнула двері вітальні, думаючи, як мило з його боку залишити для мене світло.
Коли бачу — він. Сидить за столом, накритим на двох, поряд мерехтить наполовину згоріла свічка. Коли я зачинила за собою двері, він підвівсь.
— Пробач, — сказав він.
Я витріщилась на нього.
— Я був ідіотом. Ти маєш рацію. Ця твоя робота тільки на півроку, а я поводивсь як дитина. Я повинен пишатися тим, що ти робиш щось вартісне й так серйозно за це взялася. Я почувався… покинутим. Тому пробач. Справді.
Він простягнув руку. Я взяла її.
— Добре, що ти намагаєшся йому допомогти. Це варте захоплення.
— Спасибі, — я стиснула його руку.
Після короткої перерви він заговорив знову, начебто успішно впоравсь із заздалегоди відрепетируваною промовою.
— Я приготував вечерю. Боюся, це знову салат. — Він підійшов до холодильника й витягнув дві тарілки. — Обіцяю, щойно «Вікінг» закінчиться, ми виберемося в шикарний ресторан. Або тоді, коли мені треба буде збільшити кількість вуглеводів у їжі. Я просто… — Він надув щоки. — Гадаю, я не в змозі думати про щось інше останнім часом. Напевне, це частина проблеми. І ти маєш рацію. Ти не мусиш їхати зі мною. Це моя справа. Маєш повне право натомість попрацювати.
— Патрику, — сказала я.
— Лу, я не хочу з тобою сперечатися. Пробачиш мені?
"До зустрічі з тобою" отзывы
Отзывы читателей о книге "До зустрічі з тобою". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "До зустрічі з тобою" друзьям в соцсетях.