Його очі були занепокоєні й від нього пахло одеколоном. Ці два факти, наче тягар, повільно опустилися на мене.

— У будь-якім разі сідай, — промовив він. — Поїжмо, а потім… Не знаю. Гарно проведімо час. Побалакаймо про щось іще. Не про біг. — Він вимушено засміявся.

Я сіла, подивилася на стіл, а тоді всміхнулася.

— Дуже приємно, — сказала я.

Патрик справді міг зготувати сто одну страву з індички. Ми з’їли зелений салат, паста-салат, салат з морепродуктів і салат з екзотичних фруктів, який він приготував на десерт. Я пила вино, а він — лише мінеральну воду. Поступово ми почали розслаблятися. Переді мною був той Патрик, якого я давно вже не бачила. Він був смішний, уважний. Він контролював себе, навіть не згадував про біг чи марафони й сміявся, коли помічав, що розмова хилиться в той бік. Я відчула, що його ноги наштовхнулися під столом на мої й переплелися, і поволі щось важке й неприємне в моїх грудях почало зникати.

Моя сестра мала слушність. Моє життя стало дивним і віддаленим від усіх, кого я знала: важкий стан Вілла і його таємниця поглинули мене. Я мала переконатися, що ще не втратила себе.

Я стала відчувати себе винною через ту розмову з сестрою. Патрик не дозволив мені підвестися, навіть щоб допомогти йому з посудом. Чверть на дванадцяту він підвівся й поніс тарілки та миски на кухню й почав завантажувати посудомийну машину. Я сиділа та слухала, що він говорив мені через поріг. Я терла в точці, де шия моя переходила в плече, намагаючись розім’яти вузлики, що, здавалося, вросли там. Я заплющила очі, намагаючись розслабитися. Минуло кілька хвилин, перш ніж до мене дійшло, що розмова припинилася.


Я розплющила очі. Патрик стояв біля дверей, тримаючи мою теку з паперами про подорож. Він витягнув кілька аркушів.

— Що все це означає?

— Це… поїздка. Та, про яку я розповідала тобі.

Я спостерігала, як він перегортав папери, що їх показувала сестрі, розглядав маршрути, фотографії, каліфорнійський пляж.

— Я думав… — Його голос зазвучав неприродно придушено. — Я думав, що ви говорили про Лурд.

— Що?

— Чи… Не знаю… Про клініку Сток Мандевіль… чи щось таке. Коли ти сказала, що не поїдеш зі мною, бо маєш допомогти йому, я подумав, ти говориш про справжню роботу. Фізіотерапія чи зцілення вірою, щось таке. Але це, здається… — Він недовірливо похитав головою. — Це просто незабутня подорож.

— Ну… щось таке. Але не для мене. Для нього.

Патрик скривився.

— Ні… — сказав він, хитаючи головою. — Тобі це взагалі не сподобається. Гарячі ванни під зорями, плавання з дельфінами… Ой, глянь сюди: «п’ятизіркова розкіш» і «двадцятичотиригодинне обслуговування номерів». — Він подививсь на мене. — Це не робоча поїздка. Це чортів медовий місяць.

— Це не чесно!

— Та ну. Ти… ти справді сподіваєшся, що я просто отут-о сидітиму, поки ти раюватимеш з іншим чоловіком у такій відпустці?

— Його доглядальниця теж поїде.

— Га! І Натан? Ну, тоді все гаразд.

— Патрику, припини, усе це складно.

— То поясни мені. — Він тицьнув мені папери. — Лу, поясни мені це. Поясни це так, щоб я зрозумів напевно.

— Мені важливо, щоб Вілл захотів жити, щоб він побачив щось хороше у своєму майбутньому.

— І це хороше міститиме тебе?

— Це не чесно. Невже я колись прохала тебе покинути роботу, яку ти любиш?

— У мою роботу не входять гарячі ванни з незнайомими чоловіками.

— Якщо схочеш, я не заперечуватиму. Можеш приймати гарячі ванни з незнайомими чоловіками. Скільки хочеш! Будь ласка! — Я спробувала всміхнутися, сподіваючись, що він усміхнеться теж.

Але він і не збиравсь.

— Як би ти почувалася, Лу?.. Як би ти почувалась, якби я сказав, що збираюся на конференцію прихильників фітнесу з… не знаю, скажімо, з Лінн із «Гігантів тріатлону», бо їй потрібна підтримка?

— Підтримка? — Я згадала Лінн, її легке світле волосся та ідеальні ноги й розгублено подумала, чому він спершу подумав про неї.

— Зрештою, як би ти почувалась, якби я сказав, що ми разом весь час ходитимемо по ресторанах, можливо, сидітимемо в гарячій ванні й проводитимемо разом усі дні. У якомусь місці за шість тисяч миль ізвідси, тільки тому, що вона трохи пригнічена. Це й справді тебе не турбуватиме?

— Він не «трохи пригнічений», Пате. Він хоче померти. Він хоче поїхати в «Диґнітас» і там закінчити своє кляте життя! — Я чула, як у вухах гупає кров. — І ти не можеш усе так вивертати. Це ж ти назвав Вілла калікою. Ти ж сам не вважав його загрозою. «Ідеальний бос, — казав ти. — Переживати не варто».

Він поклав теку назад на стіл.

— Ну, Лу… Тепер я переживаю.

На хвилину я затулила обличчя руками. У коридорі відчинилися пожежні двері, й на мить почувся людський гомін. Двері зачинилися, й знов запала тиша. Патрик повільно водив рукою по краю кухонних шафок. На підборідді посмикувався м’яз.

— Ти знаєш, Лу, як це? Я наче біжу, але постійно трохи відстаю від інших. Я почуваюсь як… — Він глибоко вдихнув, ніби намагався заспокоїтися. — Я відчуваю, наче за рогом станеться щось погане, й про це знають усі, крім мене.

Він подививсь мені у вічі.

— Не думаю, що поводжусь нерозумно, але я не хочу, щоб ти їхала. Мені байдуже, чи поїдеш ти зі мною на «Вікінг», але я не хочу, щоб ти їхала в цю… цю відпустку. З ним.

— Але я…

— Ми разом майже сім років. А цього чоловіка ти знаєш п’ять місяців. П’ять місяців ти там працюєш. І якщо ти поїдеш із ним, цим ти багато чого мені скажеш про наші стосунки. Про те, як ти ставишся до нас.

— Нічого такого. Нас це ніяк не стосується, — заперечила я.

— Стосується, якщо ти їдеш, незважаючи на все, що я тобі сказав.

Маленька квартирка, здавалося, застигла. Патрик дививсь на мене з виразом, якого я ніколи раніше не бачила.

Коли я нарешті здобулась на відповідь, то прошепотіла:

— Але я йому потрібна.

Сказавши це й почувши, як слова загойдалися й помінялися місцями в повітрі, я зрозуміла, що відчула б, якби це сказали мені.

Він ковтнув, трохи похитав головою, ніби одразу не зрозумів, що я сказала. Потому опустив руку на стіл і глянув на мене.

— Хоч би що я сказав, уже нічого не зміниться, так?

Ще одна особливість Патрика. Він завжди був розумніший, ніж я думала.

— Патрику, я…

На мить він стулив повіки, а потім повернувся й вийшов з вітальні, залишивши останню порожню тарілку на буфеті.

21

Стівен


Дівчина переїхала на вихідні. Вілл нічого не сказав ні Каміллі, ні мені, й коли я зайшов у флігель у суботу вранці, досі в піжамі, переконатися, чи не потрібна Віллові якась допомога, бо Натан затримувався, то зустрів її в коридорі з мискою каші в одній руці й газетою в другій. Вона зашарілася, побачивши мене. Не розумію чому — я був у халаті, все досить пристойно. Пам’ятаю, згадав потім, що колись милі юні створіння, які прокрадалися з Віллової спальні зранку, були звичним явищем.

— Ось несу Віллові його пошту, — сказав я, розмахуючи нею.

— Він іще не прокинувся. Сказати йому?

Її рука потягнулася до грудей, закриваючись газетою. Вона була одягнена в футболку з Мінні Маус і вишиті штани на зразок тих, які носять китайські жінки в Гонконґу.

— Ні, не треба, якщо він спить. Хай відпочиває.

Коли я сказав Каміллі, думав, що вона зрадіє. Зрештою вона так злилася, коли дівчина переїхала до свого хлопця. Однак вона просто трохи здивувалась, а потім знову напружилась, напевне, уявляючи собі всі варіанти можливих і небажаних наслідків. Вона цього не казала, але я був певний, що вона не в захваті від Луїзи Кларк. Тобто останнім часом я не знав, кого б Камілла схвалила. Її налаштування «Стандартно», здавалося, застрягло на «Відхилити».

Ми так ніколи й не дізналися, що спонукало Луїзу залишитися — Вілл просто сказав: «Сімейні проблеми», одначе та мала постійно була при ділі. Коли вона не доглядала Вілла, то металася по дому, прибираючи та миючи, зі свистом неслася в турагенцію та бібліотеку. Я помітив би її будь-де в місті, бо вона просто впадала в око. Вона носила найяскравіший одяг серед тих, кого я бачив за межами тропіків, — маленькі сукні блискучих відтінків та дивне взуття.

Я б сказав Каміллі, що вона оживила цей дім. Але я більше не міг завважити при ній щось подібне.

Очевидно, Вілл дозволив дівчині використовувати його комп’ютер, але вона відмовилася на користь бібліотечних. Хтозна, може, вона боялася, що це скидатиметься на зловживання службовим становищем, а може, вона не хотіла, щоб він бачив, що вона робить.

Та хоч би там що, Вілл здавався щасливішим, коли вона була поруч. Кілька разів через відчинене вікно до мене долинали їхні розмови, і я впевнений, що чув Віллів сміх. Я говорив із Бернардом Кларком, просто щоб переконатися, що він не проти такого порядку. Він сказав, що все це трохи неоднозначно, адже вона розійшлася зі своїм бойфрендом, з яким довго зустрічалася, і все це в їхнім домі ще не вляглося. Він також завважив, що вона подала заяву на курс перепідготовлення, щоб продовжити своє навчання. Я вирішив не розповідати про це Каміллі. Не хочу, щоб вона думала, що це може значити. Вілл сказав, що Луїза цікавиться модою та подібними речами. Вона була миловида, з чудовою фігурою, але, щиро кажучи, я не був упевнений, що хтось купуватиме такі речі, які вона носила.

У понеділок увечері Луїза попрохала, щоб ми з Каміллою та Натаном прийшли у флігель. Вона виклала на стіл брошури, роздруковані графіки, страховки та інші роздруковані з інтернету матеріали. Кожен з нас отримав копії в прозорих пластикових теках. Усе було чудово організовано.

Луїза сказала, що хоче представити нам свої плани на відпустку (вона попередила Каміллу, що висвітлюватиме матеріал так, буцім це вона, Луїза, виграє з поїздки, та попри те погляд Камілли став суворим, коли дівчина детально описала все, що вона замовила).

Це була незвичайна подорож, що, здавалося, містила всі види незвичних занять, речі, які Вілл навряд чи робив до аварії. Але щоразу, коли вона щось згадувала — рафтинг, банджі-джампінг чи щось інше, — показувала Віллові матеріали, де такі самі молоді люди з різними вадами це робили, й казала:

— Якщо ти мене переконуєш спробувати всі ці речі і я збираюся це зробити, то ти повинен зробити це зі мною.

Мушу по секрету признатися, вона мене вразила. Вигадлива, бодай її курка вбрикнула!

Вілл слухав її, і я бачив, як він читає викладені перед ним папери.

— Де ти знайшла всю цю інформацію? — сказав він нарешті.

Вона звела брови.

— Знання — сила, Вілле, — відповіла вона.

І мій син усміхнувся, наче вона сказала щось надто розумне.

— То… — промовила Луїза, коли скінчилися запитання. — Ми їдемо через вісім днів. Ви задоволені, місіс Трейнор? — Вона сказала це з легким викликом, ніби провокувала Каміллу сказати «ні».

— Якщо ви всі цього хочете, тоді все гаразд, — сказала Камілла.

— Натане. Ти в справі?

— Ясна річ.

— І… Вілле?

Ми всі дивилися на нього. Зовсім недавно про жодне з цих занять навіть не думали. Був момент, коли Вілл радо відповів би «ні», просто щоб насолити матері. Наш син завжди був таким, він чинив нераціонально, просто тому, що не хотів, щоб здавалося, наче він поступається. Я не знаю, звідки це прагнення суперечити. Можливо, саме тому він був таким блискучим посередником у перемовах.

Він подивився на мене непроникним поглядом, і я відчув, як напружилося моє підборіддя. Тоді він подививсь на дівчину та всміхнувся.

— Чом би й ні, — промовив нарешті. — Я з нетерпінням чекаю, коли Кларк кинеться в бистрину.

Дівчина, здавалося, полегшено видихнула, неначе вона припускала почути його «ні».

Смішно, але, визнаю, коли вона вперше ввійшла в наше життя, я був трохи підозріливим до неї. Вілл, незважаючи на весь блеф, був уразливий. І я боявся, що ним можна маніпулювати. Врешті-решт він заможний парубок і, коли та паскуда Алісія втекла з його другом, почувався так само нікчемним, як і будь-хто почувався б на його місці.

Я бачив, як Луїза подивилася на нього з дивним виразом суміші гордості та вдячності, і я раптом відчув неабияку радість від її присутності там. Мій син, хоч ми й ніколи про це не говорили, був у найнестерпнішій ситуації. Хоч би що вона робила, це лише на трохи відверне його.

Кілька днів у будинку вчувався слабкий, але, безумовно, святковий дух. У Камілли з’явилася тиха надія, хоч вона відмовилася визнати, що це так. Я розумів цей підтекст: що саме нам врешті-решт святкувати? Я чув, як пізно вночі вона телефонувала Джорджині, виправдовуючи те, на що вона погодилася. Дочка своєї матері, Джорджина вже шукала шляхи, якими Луїза, можливо, використає ситуацію на свою користь.