Коли, сяючи, нарешті, підійшла на пляжі до Вілла й Натана, я ледве здужала говорити. У моєму мозку все ще мерехтіли побачені картини, а мої кінцівки ще тягнуло під воду.

— Гарно, га? — запитав Натан.

— Чому ти мені не сказав? — гукнула я до Вілла, кинувши свої ласти на пісок навпроти нього. — Чому ти не змусив мене зробити це раніше? Усе це! Воно було там увесь цей час! Прямо перед моїм носом.

Вілл пильно на мене подивився. Він нічого не сказав, але звільна широко всміхнувся.

— Я не знаю, Кларк. Деяким людям просто неможливо сказати.


Тієї останньої ночі я дозволила собі напитися. Це було не тільки тому, що наступного дня ми вирушали. Я вперше справді відчула, що з Віллом усе добре, і могла розслабитися.

Я вдягнула білу бавовняну сукню (моя шкіра засмагла, й тепер, одягнувши біле, я не ставала автоматично схожою на труп, замотаний у саван), взула сандалі з ремінцями, і коли Надил дав мені яскраво-червону квітку, допомігши почепити її у волосся, я не поглумилася з нього, як зробила б це тиждень тому.

— Ну, здорова, Кармен Міранда, — сказав Вілл, коли я зустріла його в барі. — Хіба ти не чарівна?!

Я вже хотіла якось насмішкувато відповісти, а тоді зрозуміла, що він дивиться на мене зі справжнім задоволенням.

— Дякую! — відповіла я. — Ти теж не надто занедбаний.

У головному готельному комплексі була дискотека, тому незадовго до десятої години — коли Натан пішов до Карен — ми рушили на пляж, у наших вухах грала музика, а приємний шум трьох коктейлів пом’якшував мої рухи.

О, там було так гарно! Ніч була тепла, легенький вітрець доносив запахи барбекю, теплих масел на шкірі, слабкий запах солі з моря. Ми з Віллом зупинилися біля нашого улюбленого дерева. Хтось розводив вогонь на пляжі, мабуть, щось готували, і все, що лишилося, — купка розжареного вугілля.

— Я не хочу їхати додому, — сказала я в темряві.

— Це місце важко покидати.

— Я не думала, що такі місця існують за межами фільмів, — сказала я, повернувшись до Вілла обличчям. — Це змусило мене замислитися про те, що ти, мабуть, казав правду за все інше.

Він усміхався. Його обличчя здавалося розслабленим і щасливим, він примружився, дивлячись на мене.

Я глянула на Вілла, і цього разу вперше без внутрішнього страху.

— Ти радий, що приїхав? — запитала я непевно.

Він кивнув.

— О, так.

— Ха! — Я махнула рукою.

І потім, коли хтось умикнув музику біля бару, я скинула взуття й почала танцювати. Це звучить нерозумно — така поведінка, через яку наступного дня можеш ніяковіти. Але там, у чорнильній темряві, наполовину п’яна від нестачі сну, з вогнем і повсюдним морем, з неосяжним небом, зі звуками музики, з усміхненим Віллом, я не могла визначити, чим таким виповнювалося моє серце, але мені просто треба було танцювати. Я танцювала, сміючись, не соромлячись, не турбуючись про те, що нас хтось бачить. Я відчувала погляд Вілла, і я знала, що він знав, — це була єдина можлива реакція на останні десять днів. А бодай йому!.. На останні шість місяців.

Співанка закінчилась, і я впала, задихана, біля його ніг.

— Ти… — сказав він.

— Що? — Моя усмішка була грайливою. Я була нестійка, наелектризована. Я практично не відповідала за свої дії.

Він похитав головою.

Я повільно звелася на босі ноги, підійшла до самісінького візка, а тоді ковзнула йому на коліна, так, що моє обличчя було на відстані декількох дюймів від його. Після попереднього вечора це якось не видавалося такою різкою зміною.

— Ти… — Його сині очі, які мерехтіли від вогню, задивилися в мої. Він пахтів сонцем, багаттям і чимось різким і цитрусовим.

Я відчула, як щось пом’якшилося глибоко в мені.

— Ти… щось особливе, Кларк.

Я зробила лише те, про що могла думати. Я схилилася й доторкнулася губами до його губів. Він завагався, лише на якусь мить, а потім поцілував мене. І на якийсь час я забула про все: мільйон і одну причину, чому не слід цього робити, свої страхи, чому ми взагалі тут. Я цілувала його, вдихаючи запах його шкіри, відчуваючи його м’яке волосся під своїми пальцями, і, коли він поцілував мене у відповідь, усе зникло — були тільки Вілл і я, на острові, який розкинувсь ніде, під тисячею сяючих зір.

А потім він одсахнувся.

— Я… вибач. Ні…

Я розплющила очі й провела рукою по його красивих вилицях. Я відчувала дрібні кристалики солі під пальцями.

— Вілле… — почала я. — Ти можеш. Ти…

— Ні, — у цьому слові прозвучала металева нотка. — Я не можу.

— Я не розумію.

— Я не хочу втягуватися в це.

— М-м… я думаю, тобі треба в це встрявати.

— Я не можу це зробити, бо я не можу… — Він ковтнув слину. — Я не можу бути чоловіком, яким я хочу бути з тобою. І це означає, що… — Він глянув просто мені в лице. — Це стає… іще одним нагадуванням того, ким я не є.

Я не відпустила його обличчя. Я схилила голову так, що доторкнулася до його голови, так, що наше дихання змішалося, і я промовила тихо, так, що тільки він міг мене чути.

— Мені байдуже, що ти… що ти, на твою гадку, можеш чи не можеш робити. Це не є добре чи погано. Щиро… Я розмовляла з іншими людьми в такому становищі, і… існують речі, які можуть бути можливими. Спосіб, щоб ми обоє були щасливі… — Я почала трохи затинатись. Я почувалася навіть трохи дивно, ведучи цю розмову. Я глянула йому в очі. — Вілле Трейнор, — мовила я ніжно. — Ось що. Я думаю, ми можемо.

— Ні, Кларк, — почав він.

— Я думаю, ми можемо робити всякі речі. Я знаю, що це не звичайна історія кохання. Я знаю, що існує безліч причин, через які мені не слід казати те, що я зараз кажу. Але я кохаю тебе. Кохаю. Я знала це, коли покинула Патрика. І я думаю, що ти мене теж трохи любиш.

Він не говорив. Його очі дивилися в мої, і в них був величезний сум. Я відгорнула волосся з його скронь, ніби таким чином могла забрати його печаль, і він схилив голову й притулився до моєї долоні. Вілл ковтнув слину.

— Я повинен тобі щось сказати.

— Я знаю, — прошепотіла я. — Я знаю все.

Вілл зупинився на півслові. Повітря навколо нас здавалося нерухомим.

— Я знаю про Швейцарію. Я знаю… чому зі мною підписали шестимісячний контракт на роботу.

Він забрав голову з моєї руки, глянув на мене, потім на небо. Його плечі опустилися.

— Я знаю це все, Вілле. Я знала це місяцями. Одначе, Вілле, будь ласка, послухай мене… — Я взяла його правицю й притулила до своїх грудей. — Я знаю, що ми це можемо зробити. Я знаю, це не те, що вибрав би ти, та я знаю, що можу зробити тебе щасливим. І все, що я можу сказати, це те, що ти перетворюєш мене… ти змінюєш мене так, що я навіть не можу собі в’явити. Ти робиш мене щасливою навіть тоді, коли нестерпний. Я краще буду з тобою — навіть з таким, на твою думку, приниженим, — ніж з кимось іншим у цілому світі.

Я відчула, як його пальці трохи стиснули мої, і це додало мені сміливості.

— Якщо ти думаєш, це надто дивно, як я працюватиму на тебе, то я звільнюся й знайду роботу деінде. Хотіла тобі сказати — я записалася на курс у коледжі. Я багато нашукала в інтернеті, поспілкувалася з іншими хворими квадриплегіками й тими, хто їх доглядає, я багато чого навчилася, дуже багато того, як виконувати цю роботу. Тому я можу це робити й просто бути з тобою. Бачиш? Я подумала про все, усе дослідила. Те, що я тепер така, — твоя провина. Ти змінив мене. — Я мало не сміялася. — Ти перетворив мене на мою сестру. Але я вмію краще одягатися.

Він заплющив очі. Я взяла його обидві руки, піднесла їх до губ і поцілувала. Я відчувала дотик його шкіри, й знала, так, як ніколи раніше не знала, що ніколи його не відпущу.

— Що скажеш? — прошепотіла я.

Я могла б дивитися в його очі вічно.

Він сидів так тихо, що на якусь мить я була не певна, що почула його правильно.

— Що?

— Ні, Кларк.

— Ні?

— Мені шкода. Цього не досить.

Я опустила його руку.

— Я не розумію.

Він трохи почекав, перш ніж відповісти, наче цього разу підбирав правильні слова.

— Цього для мене не досить. Це — мій світ — навіть з тобою. І, повір мені Кларк, моє життя змінилося на краще, відколи ти прийшла. Проте мені цього не досить. Це не те життя, якого я хочу.

Тепер прийшла моя черга відхилитися.

— Річ у тім, що я розумію, що це могло б бути гарне життя. Я розумію, що з тобою могло би бути гарне життя. Але це не моє життя. Я не такий, як ті люди, з якими ти розмовляла. Це зовсім не те життя, якого я хочу. Навіть близько. — Його голос був переривчастий, надломлений. Його вигляд налякав мене.

Я ковтнула слину, хитаючи головою.

— Ти… ти якось казав мені, що ніч у лабіринті не має обмежувати мене. Ти сказав, що я можу вибирати сама, що мене обмежує. Ну, тоді ти не маєш дозволяти цьому… цьому інвалідному візкові обмежувати тебе.

— Але він таки обмежує мене, Кларк. Ти мене не знаєш, зовсім не знаєш. Ти ніколи не бачила мене до цього. Я любив своє життя, Кларк. Справді любив його. Я любив свою роботу, подорожі, речі, які в мене були. Мені подобалось їздити на мотоциклі, стрибати з будівель. Мені подобалося громити людей в ділових угодах. Мені подобалось любитися. Багато любитися. У мене було насичене життя. — Його голос підвищився. — Я не створений, щоб існувати в цій штуковині, і саме вона тепер обмежує мене в усіх цілях і намірах. Це єдина річ, яка мене обмежує.

— Але ти навіть не даєш жодного шансу, — прошепотіла я. Мій голос застряг у мене в грудях. — Ти не даєш мені шансу.

— Не йдеться про те, щоб дати тобі шанс. Я дививсь, як протягом цих шести місяців ти ставала геть іншою людиною, яка тільки починає бачити свої можливості. Ти не в’являєш, яким щасливим це мене робило. Я не хочу, щоб ти була прив’язана до мене, до моїх лікарняних зустрічей, до обмежень мого життя. Я не хочу, щоб ти проминула всі ці речі, які хтось міг би дати тобі. І, егоїстично, я не хочу, щоб коли-небудь ти на мене дивилася й відчувала найменше розкаяння чи жаль, що…

— Я б ніколи так не подумала!

— Ти не знаєш того, Кларк. Ти уявлення не маєш, чим це закінчиться. Ти уявлення не маєш, що відчуватимеш навіть через шість місяців. І я не хочу дивитись на тебе щодень, бачити тебе оголеною, дивитись, як ти ходиш у флігелі в своїх божевільних сукнях і не… не бути спроможним зробити з тобою те, що я хочу. О, Кларк, якби ти знала, що я хочу зробити з тобою просто зараз. І я… не можу жити, знаючи це. Я не можу. Я не такий. Я не можу бути чоловіком, який лише — приймає.

Він опустив очі на свій візок і проказав тремтливим голосом:

— Я ніколи цього не прийму.

Я почала плакати.

— Будь ласка, Вілле. Будь ласка, не кажи так. Просто дай мені шанс. Дай нам шанс.

— Цить. Просто послухай. Ти, з усіх людей… Послухай, що я кажу. Це… сьогодні… найкраще, що ти могла зробити для мене. Те, що ти мені сказала, те, що ти зробила, привізши мене сюди, знаючи, так чи інак, яким заплішеним дурнем я спершу був, те, що ти змогла знайти щось, щоб полюбити. Це мене вражає. — Я відчувала його пальці близько біля своїх. — Мені потрібно й тут закінчити. Більше жодного візка. Жодної пневмонії. Жодних болючих кінцівок. Більше жодного болю та втоми, коли прокидаєшся щоранку й хочеш, аби день вже закінчився. Коли ми повернемося, я все ще маю намір поїхати до Швейцарії. І, якщо ти справді мене кохаєш, Кларк, а ти кажеш, що так, зроби єдине, що зробить мене щасливішим, — поїдь зі мною.

Я відкинула голову.

— Що?

— Краще, ніж є, не буде. Шанси тільки на те, що мені ставатиме гірше, й моє життя, таке обмежене, як зараз, буде ставати ще меншим. Лікарі так і сказали. Мені загрожує купа ускладнень. Я це відчуваю. Я не хочу більше болю, не хочу бути в пастці у цьому візку чи залежати від когось або боятися. Тому прохаю тебе — якщо ти відчуваєш те, що кажеш — тоді зроби це. Будь зі мною. Дай мені такий кінець, на який я сподіваюся.

Я з жахом дивилася на нього, в мене у вухах пульсувала кров. Я заледве це розуміла.

— Як ти можеш мене про це прохати?

— Я знаю, це…

— Я кажу тобі, що кохаю тебе й хочу побудувати з тобою майбутнє, а ти прохаєш мене поїхати й подивитись, як ти будеш себе вбивати?

— Пробач. Може, це звучить незрозуміло, але в мене немає такої розкоші, як час.

— Що? Що? Невже ти й справді забронював місце? Чи є якась зустріч, яку ти боїшся пропустити?

Я бачила, що люди в готелі зупинялися, либонь, чули наші підвищені голоси, але я не зважала.

— Так, — мовив Вілл після паузи. — Так, є. Я проконсультувався. У клініці вважають, що я для них підходжу. І мої батьки погодились на тринадцяте серпня. Ми повинні вилетіти за день до того.