Мама нарешті накрила на стіл, і ми всі посідали. Томас їв руками, думаючи, що ніхто не помічає цього, тихенько промовляв «зад», таємниче всміхаючись. Дідусь їв, закинувши голову в стелю, наче обдумував щось екстраглобальне. Я зиркала на Лу. Вона механічно копирсалася в своїй тарілці, перевертаючи шматок печеної курки то на один, то на другий бік. «От біда», — подумала я.

— Ти не голодна, люба? — запитала мама, слідкуючи за моїм поглядом.

— Не дуже, — відказала вона.

— Загаряча для курятини, — визнала мама. — Просто я хотіла тебе трохи підбадьорити.

— Ну… то ти розкажеш нам, як пройшла твоя співбесіда?

Татова виделка не дійшла до рота.

— А, співбесіда… — розсіяно прогугнила вона, наче згадала якісь справи п’ятирічної давнини.

— Так, співбесіда.

Вона наколола на виделку крихітний шматок курки.

— Нормально.

Тато зиркнув на мене.

Я легенько стенула плечима.

— Нормально й усе? Вони ж, напевно, дали тобі зрозуміти, як все пройшло.

— Дали.

— І?..

Вона не переставала визиратись на свою тарілку. Я перестала жувати.

— Вони сказали, що шукали саме таку людину, як я. За рік я повинна пройти підготовчий курс, а потім мені його зарахують.

Тато відкинувся на спинку стільця.

— Це ж чудові новини!

Мама перехилилася через весь стіл і поплескала її по плечу.

— Молодчинка! Це прекрасно!

— Не зовсім. Не думаю, що витягну чотири роки навчання.

— Не думай про це зараз. Справді. Дивись, як добре Трина дає собі раду. Гей! — Тато легенько штовхнув її ліктем. — Ми щось вигадаємо. Ми завжди викручуємось, еге? — Він привітно всміхнувся до нас. — Думаю, дівчатка, нам нарешті поталанило. Хороші часи настануть для нашої родини.

І тут ні з сього ні з того Луїза ридма заридала. Заплакала так, як Томас, із завиванням, слізьми та шмарклями. І байдуже, нехай усі чують і бачать. Її плач ножем різав тишу маленької кімнати.

Томас дививсь на неї з роззявленим ротом. Мені довелося взяти його до себе на коліна й забавляти чимось, щоб він також не плакав. Поки я жонглювала картоплинами та імітувала дурнуваті голоси горошин, Лу розповіла їм. Розповіла все: про Вілла, про шестимісячний контракт, про те, що сталося на Маврикії. Мамині руки злетіли до рота. Дідусь був дуже сумним. Курка вистигла, підливка задубіла на своїй тарелі.

Тато хитав головою, не ймучи віри тому всьому. А коли сестра почала детально розповідати, як вона летіла з Індійського океану, то перейшла на шепіт, переповідаючи свої останні слова до місіс Трейнор. Отоді тато відкинув стілець і рвучко піднявся, повільно обійшов стіл та обійняв її, як колись, коли ми були малими. Стояв, ніжно, дуже ніжно обіймаючи.

— О Боже, бідолашний хлопець. Бідолашна Лу. О Боже!

Не певна, що коли-небудь бачила тата таким шокованим.

— Який жах!

— І ти це все пережила? Нічого не сказавши нам? І все, що ми мали, це поштівка про підводне плавання? — Мама не вірила своїм вухам. — Ми ж думали, що в тебе найкраща відпустка в житті.

— Я була не одна. Трина знала, — промовила Лу, дивлячись на мене. — Вона мене дуже підтримала.

— Нічого я не зробила, — сказала я, обіймаючи Томаса. Йому вже стало не цікаво нас слухати, бо мама поставила перед ним розкриту коробку з шоколадними цукерками. — Я лише слухала. Це ти багато зробила. Це в тебе виникло багато задумок.

— І що з тих задумок? — запитала вона спустошено, прихиляючись до тата.

Тато повернув її лице до себе.

— Але ж ти зробила все, що могла.

— І в мене не вийшло.

— Хто каже, що в тебе не вийшло? — Тато відкинув їй волосся з лиця. Його обличчя світилося ніжністю. — Я думаю про те, а що ж я знаю про Вілла Трейнора, що я взагалі знаю про таких чоловіків, як він? І ось що я тобі скажу: не впевнений, що знайдеться бодай одна людина в світі, яка змогла б переконати його в зворотному, раз він уже все вирішив. Він той, хто він є. Неможливо змінити людей.

— Але ж його батьки! Вони ж не можуть допустити, щоб він себе вбив! — викрикнула мама. — Що вони за люди такі!

— Нормальні люди, мамо. Місіс Трейнор просто не в’являє, що ще можна зробити.

— Хоча б не везти в ту кляту клініку, — сердилася мама. Її вилиці покрилися плямами. — Я боролася б за вас обох, за Томаса до свого останнього подиху.

— Навіть якщо він вже намагався себе вбити? — запитала я. — Дуже безжалісним способом.

— Він хворий, Катрино. У нього депресія. Таким чутливим людям не слід давати можливість зробити те, про що вони… — від своєї німої злості мама аж завмерла, не в змозі говорити далі, й почала витирати очі серветкою. — Та жінка — бездушна. Бездушна! Подумати лишень, що вони втягнули в це все Луїзу! Вона ж суддя! Судді мали б знати, що правильно, а що — ні. Краще за нас усіх. Як я хочу зараз помчатися туди й привезти його назад.

— Це все дуже складно, мамо.

— Ні, не складно. Він вразливий, і вона не має допускати навіть думки такої. Я шокована. Бідний він, бідний. Бідолаха. — Місіс Кларк піднялася з-за столу, прибираючи залишки курки й величаво попрямувала до кухні.

Луїза приголомшено дивилась, як вона йде. Мама ніколи не сердилася. Гадаю, востаннє ми чули, як вона підвищувала голос, іще 1993 року.

Тато з блукальним поглядом хитав головою.

— Не дивина, що я не бачив містера Трейнора. Мені було цікаво, де він. Припускав, що всі вони поїхали кудись у відпустку.

— Вони… вони поїхали?

— Ну, останні два дні його не було.

Лу важко опустилася на стілець.

— Чорт, — вирвалося в мене, і я похопилася, затуляючи руками вуха Томаса.

— Це завтра.

Лу глянула на мене, а я — на календар на стіні.

— Тринадцяте серпня. Це завтра.


Того останнього дня Лу нічого не робила. Вона прокинулась раніше за мене й нерухомо дивилась у вікно на кухні. Падав дощ, потім перестав, а потім знову падав. Спочатку вона лежала поруч із дідусем на дивані, пила чай, що зготувала мама, а потім щопівгодини її безмовний погляд звертався до каміна та годинника на ньому. На це неможливо було дивитися. Ми з Томасом пішли плавати, кликали із собою Лу. Зваблювала її походом по крамницях, поки мама догляне дитину. Обіцяла сходити з нею до паба, щоб лише я й вона, однак Луїза відкидала будь-яку пропозицію.

— А що, як я зробила помилку, Трин? — вона так тихо запитала, що лише мені одній було її чутно.

Я глянула на дідуся, але його увага була повністю захоплена перегонами. Думаю, тато й досі нишком робить за нього ставки. Хоча перед мамою він це завжди заперечує.

— Що ти маєш на оці?

— Може, мені слід було поїхати з ним?

— Але ж… ти казала, що не можеш.

Небо було сіре. Вона дивилася на похмурий пейзаж крізь наші бездоганно чисті вікна.

— Я пам’ятаю, що я казала. Але нестерпно не знати, що відбувається. — Її обличчя покривилося. — Нестерпно не знати про те, як він почувається. Нестерпним є й те, що я навіть не попрощалася з ним.

— А ти зараз не можеш полетіти? Може, спробувати пошукати якийсь рейс?

— Запізно, — зітхнула вона. Потім заплющила очі. — Я вже не встигну. Лишилося дві години до… до зупинки. Я перевірила. По інтернету.

Я чекала.

— Вони не… роблять… цього… після о пів на шосту. — Глибоко схвильована, вона мотляла головою. — Це якось позв’язано зі швейцарськими чиновниками, які мають бути присутні. Вони не люблять… засвідчувати… таке не в робочий час.

Я мало не засміялася. Проте не знала, що їй сказати. Не могла собі в’явити, як то — чекати, як вона чекала, та знати про те, що саме має статися, ще й так далеко від неї. Ніколи я не кохала чоловіка так сильно, як Лу кохала Вілла. Ясна річ, мені подобалися чоловіки, я люблю спати з ними, та деколи я дивуюся сама собі: може, в мене відпав якийсь чип чуттєвості? Я не могла собі навіть уявити, щоб я так побивалася за будь-ким з моїх колишніх. Єдиним рівноцінним порівнянням міг бути мій Томас, якби він отак помирав у чужій країні. Щойно така думка спадала мені на гадку, я починала божеволіти, ставало моторошно. І я запхала цю думку десь далеко в свою уявну теку, у шухляду з написом «Не думати».

Я присіла біля сестри на диван, і ми мовчки дивилися верхогони «Мейден Стейкс», які починаються о пів на четверту, а потім перегони з гандикапом на чотири, потім іще на чотири заїзди. Дивилися так напружено, наче поставили всі світові гроші на переможця.

А потім подзвонили у двері.

За секунду Луїза була вже біля дверей. Відчинила їх. Те, як вона смикнула двері, змусило навіть моє серце стиснутись.

Та не Вілл був у дверях. Це була молодиця, з густим та ідеально накладеним макіяжем, волосся коротко стрижене, каре трохи нижче від підборіддя. Вона склала свою парасольку та всміхнулася, потягнувшись до своєї великої сумки на плечі. На якусь мить мені здалося, що це сестра Вілла Трейнора.

— Луїза Кларк?

— Так.

— Я з «Ґлоуб». Ми можемо поговорити?

— «Ґлоуб?»

У голосі Лу було відчутне зніяковіння.

— З газети? — Я стояла за спиною Лу. Аж потім помітила в руці у жінки блокнот.

— Дозволите мені ввійти? Я б хотіла трохи поговорити з вами про Вілла Трейнора. Ви ж працюєте на нього, так?

— Без коментарів, — відрубала я. І ще до того, як жінка встигла промовити слово, бахнула дверима перед її носом.

Сестра приголомшено завмерла біля дверей. Вона здригнулася, коли знову задзвонив дзвоник.

— Не відчиняй, — прошипіла я.

— Але як?

Я почала підштовхувати її вгору сходами. О Боже, вона така неповоротка! Таке враження, наче напівпритомна.

— Дідусю, не відчиняй дверей! — заволала я. — Кому ти говорила? — почала я випитувати, коли ми нарешті дісталися до майданчика. — Однозначно, хтось їм розповів. Хто знає?

— Міс Кларк, — проривався голос через шпарину в поштовій скриньці, — лише десять хвилин… ми ж розуміємо, що це не проста для вас тема. Ми б хотіли почути вашу версію всієї цієї історії…

— Це що значить? Що він помер? — Її очі наповнилися слізьми.

— Ні, це значить, що якийсь виродок намагається заробити на цьому, — відповіла я, подумавши хвилину.

— Хто то був, дівчата? — через сходовий марш пролунав мамин голос.

— Ніхто, мам. Просто не відчиняй дверей.

Я перегнулася через перила. Мама тримала кухонний рушничок та пильно вдивлялася в силует через скляні панелі вхідних дверей.

— Не відчиняти дверей?

Я взяла сестру за лікоть.

— Лу… ти ж нічого не говорила Патрикові, еге?

Їй навіть не потрібно було щось говорити. Вираз її стражденного лиця все пояснив.

— Добре. Не рухай! Просто не підходь до дверей. Не піднімай телефон. Жодного слова, добре?

Мама не здивувалася. Вона навіть не здивувалася, коли почав дзвонити телефон. Після п’ятого дзвінка ми увімкнули автовідповідач. Проте нам довелося слухати всі повідомлення, всі ті голоси вдиралися до нас у дім. Їх було чотири чи п’ять, усі про одне й те саме. Усі пропонували Лу висвітлити свою сторону «історії», так вони це називали. Наче Вілл Трейнор був якимось бездушним предметом, за яким усі вони дерлися. Телефон дзвонив безперестанку, і дзвонили в двері. Ми сиділи з опущеними шторами, гул репортерів було чути просто за нашими ворітьми. Вони щось базікали одне з одним та багато розмовляли по телефону. Нас немов підстерігала засідка. Мама заламувала руки та кричала їм через шпаринку в поштовій скриньці, щоб вони забиралися під три чорти, тільки-но хтось із них важився пройти у ворота.

Томас спостерігав за цим усім крізь вікно ванної кімнати на другому поверсі. Йому було цікаво, чому ж це було стільки людей на нашому подвір’ї. Подзвонило четверо сусідів, вони ж бо не знали, що сталося. Тато припаркував машину на Айві-стрит та пробрався додому через задній двір. У нас була серйозна розмова про замки та киплячу олію.

Пізніше, поміркувавши трішки, я подзвонила Патрикові та запитала, скільки він одержав за своє мерзенне наведення. Легенька запинка перед його запереченнями виказала все, що мені треба було знати.

— Ти — гівнюк! — верещала я. — Я переламаю тобі всі твої марафонні ноги! Ти будеш думати, що 157-ме місце — це суперрезультат!

А Лу сиділа на кухні та плакала. Вона не ридала, просто німі сльози котилися по щоках, і вона витирала їх долонею.

Що їй сказати? Мені нічого не спадало на думку. І це було добре. Я стільки мала всього сказати отій решті! І я сказала. Окрім одного, до о пів на восьму не було вже жодного репортера. Чи то вони відмовилися від свого задуму, чи то їм набридло вибирати Томасові кубики леґо з поштової скриньки у відповідь на свої записки. Я попрохала Луїзу покупати Томаса. Хотіла якось виманити її з кухні, адже це був єдиний спосіб перевірити повідомлення на автовідповідачі та видалити ті, що від репортерів. 26! 26 негідників. І всі такі люб’язні, такі розумні! Дехто навіть пропонував гроші.