— Це тому так добре платять?

— Так. Нам ніщо не дається даремно, еге? — відказав Натан і так ляснув мене по плечу, що я трохи не перекинулась. — Та він нормальна людина. Біля нього не потрібно ходити навшпиньки, — і зам’явся. — Він мені сподобний.

Натан сказав це так, немов був єдиною людиною, якій подобався Вілл.

Я пішла за ним у вітальню. Візок Вілла Трейнора зупинився коло вікна, хлопець сидів спиною до нас і слухав щось по радіо.

— Я звільнився, Вілле. Хочеш чогось, перш ніж я піду?

— Ні. Дякую, Натане.

— Тоді залишаю тебе в надійних руках міс Кларк. Побачимось в обід, друже.

З нестримним відчуттям паніки я спостерігала, як привітний помічник надягає куртку.

— Хай щастить! — Натан підморгнув мені, а потім зник.

Я стояла посеред кімнати, засунувши руки в кишені, й не знала, що робити. Вілл Трейнор і далі дививсь у вікно, наче мене поряд не було.

— Зробити вам чашку чаю? — нарешті запитала я, коли мовчання стало нестерпним.

— Ах, так. Дівчина, яка готує чай, щоб заробити на життя. А я все думаю, скільки часу вам знадобиться, щоб показати свої вміння. Ні, дякую.

— Тоді кави?

— Поки що я не хочу гарячих напоїв, міс Кларк.

— Можете називати мене Лу.

— А що зміниться?

Я закліпала, на мить розтуливши рота. Але одразу ж стулила його. Тато завжди казав, що з роззявленим ротом я здаюся дурнішою, ніж є насправді.

— Добре… може… вам щось потрібно?

Він повернувся й подивився на мене. Його підборіддя вкривала кількатижнева щетина, а очі були непроникними. І знов одвернувся.

— Я… — Я роззирнулася. — Піду гляну, чи потрібно щось прати.

Я вийшла з кімнати, моє серце калатало. На кухні, у безпеці, я дістала мобільника й відправила сестрі повідомлення.


Це жахливо. Він ненавидить мене.


Відповідь надійшла через декілька секунд.


Ти провела там тільки годину — слабачка! М. і Т. справді потрібні гроші. Опануй себе й думай про погодинну ставку. Цілую.


Я закрила мобілку й голосно видихнула. Потому зазирнула в кошик із білизною у ванній кімнаті, завантажила пралку менш ніж на чверть і кілька хвилин перевіряла інструкції. Я не хотіла використати не ту програму прання чи зробити щось не так, щоб Вілл чи місіс Трейнор дивилися на мене, як на дурепу. Я вмикнула пральну машину й стояла там, намагаючись з’ясувати, що ще повноправно можу робити. Відтак витягла пилосмок із шафки в передпокої та пропилосмочила коридор і дві спальні, увесь той час думаючи, що якби мої батьки побачили мене, то зробили б фото на згадку. Спальня для гостей була майже порожня, як готельний номер. З усього знати, Натан не часто там залишався, але я не можу його в цьому звинувачувати.

Біля спальні Вілла Трейнора я завагалась, та зрештою вирішила, що там також потрібно прибрати. Уздовж однієї сторони тягнувся стелаж, на якому стояло близько двох десятків світлин у рамцях.

Пилосмочучи біля ліжка, я швидко поглянула на них. На одній чоловік стрибав із тросом з урвища, розкинувши руки, як статуя Христа. На другій — чоловік (можливо, Вілл) начебто в джунглях у гурті п’яних друзів. Чоловіки в краватках-метеликах і смокінгах обіймали один одного за плечі.

А ось він на лижному схилі, поряд із дівчиною в темних окулярах та з довгим світлим волоссям. Я взяла це фото, щоб краще роздивитись Вілла в гірськолижних окулярах. На світлині він був чисто поголений, на його обличчі був той дорогий блиск, який мають грошовиті люди, що відпочивають по три рази на рік. Його широкі м’язисті плечі видніли навіть через лижну куртку. Я поставила світлину назад і стала пилосмочити за ліжком. Нарешті вимкнула пилосмок і змотала шнур. Коли я нагнулася, щоб витягнути його з розетки, краєм ока помітила якийсь рух і, скрикнувши, підстрибнула. Біля дверей за мною спостерігав Вілл Трейнор.

— Куршевель. Два з половиною роки тому.

Я зашарілась.

— Пробачте. Я просто…

— Ви просто розглядали мої світлини, думаючи, як це жахливо після такого життя стати калікою.

— Ні! — Я розчервонілася ще дужче.

— Решта моїх фотографій у нижній шухляді, якщо ви знов не здолієте власну цікавість, — промовив він.

Потому візок захуркотів, повернув праворуч і зник.


Здавалося, ранок тривав уже декілька років. Я не могла згадати, коли востаннє хвилини та години були такими безмежними. Я намагалася знайти будь-яку роботу й заходила у вітальню якомога рідше, бо знала, що я боягузка, хоч і не переймалася цим.

Об одинадцятій, як і прохав Натан, я принесла Віллові Трейнору стаканчик води і його антиспазматичні ліки. Поклала таблетки на язик, а тоді запропонувала йому запити, усе за Натановою інструкцією. Стакан був з блідого непрозорого пластику, такий самий, як у Томаса, але без зображення Боба-будівника. Вілл проковтнув з деяким зусиллям, а потім на мигах показав, щоб я залишила його самого.

Я протерла пил на кількох полицях, хоч особливої потреби в тому не було, а далі задумала помити вікна. У флігелі було тихо, за винятком приглушеного хуркоту телевізора у вітальні, де сидів Вілл. Я не наважувалася ввімкнути музичну радіостанцію на кухні. Мені здавалося, що Вілл неодмінно скаже щось різке про мій вибір музики.

О пів на першу прийшов Натан, принісши з собою холодне повітря знадвору, й, піднявши брову, запитав:

— Усе гаразд?

Я рідко в житті була така щаслива бачити когось.

— Так.

— Чудово. Маєш півгодини перерви. У нас із містером Ті є дещо, чому треба приділити увагу.

Я не планувала йти на обід, але щойно зачула про перерву, майже побігла до вішалки по пальто. Вийшовши з того будинку, я мало не зомліла від полегші. Підняла комір, повісила на плече сумочку й вирушила на прогулянку по алеї, неначе й справді хотіла кудись іти. Майже півгодини блукала навколишніми вулицями, видихаючи гарячі клуби пари у свій щільно загорнутий шалик. У цьому кінці міста не було жодної кав’ярні, з того часу як «Булочку з маслом» закрито. Замок спорожнів. Найближче місце поїсти був гастропаб, але я навряд чи дозволила б собі там чогось випити, не кажучи вже про те, щоб підобідати. Усі автомобілі на стоянці були здоровезні й дорогі, з новими номерними табличками.

Я зупинилась на стоянці замку й, допевнившись, що мене не видно з Ґранта-гаусу, набрала номер сестри.

— Здорова.

— Ти ж знаєш, що я не можу говорити в робочий час. Ти не кинула роботу?

— Ні. Просто хотіла почути дружній голос.

— Невже він аж настільки страшний?

— Трино, він мене ненавидить. Дивиться на мене, немов на якесь сміття. І він навіть не п’є чай. Я від нього ховаюся.

— Не можу повірити, що чую це.

— Що?

— Отака ловися! Та ти просто побалакай із ним. Ясна річ, він нещасний. Застряг у клятому інвалідному візку. А з тебе, ймовірно, ніякої користі. Просто поговори з ним. Краще пізнай його. Що станеться в найгіршому разі?

— Не знаю… Я не знаю, як це витримати.

— Я не казатиму мамі, що ти кидаєш роботу, не пропрацювавши й півдня. Лу, тобі навіть допомоги з безробіття не дадуть. Ти не можеш це зробити. Ми не можемо дозволити тобі зробити це.

Вона мала слушність. Я зрозуміла, що ненавиджу свою сестру.

Настала коротка пауза. А далі Тринин голос став незвично примирливим. Це означало, що вона зрозуміла: у мене справді найгірша в світі робота.

— Слухай, — мовила вона. — Це ж лише півроку. Пропрацюєш півроку, з’явиться корисний запис у резюме, і зможеш дістати роботу, яка тобі подобається. І, до речі, подивись на це з іншого боку — принаймні ти не працюєш на птахофабриці в нічну зміну.

— Нічні зміни на птахофабриці здаються відпусткою супроти…

— Я йду, Лу. Почуємось пізніше.


— Може, ви хочете кудись поїхати пополудні? Ми можемо взяти автомобіль.

Натан пішов майже півгодини тому. Я розтягнула миття чайних чашок, наскільки це було можливо, й подумала: як проведу іще годину в цьому тихому будинку, здурію.

Він повернув голову в мій бік.

— І куди ви пропонуєте?

— Не знаю. Можна просто покататись за містом.

Я намагалася поводитись так, як би це робила за таких обставин Трина. Вона завжди цілком спокійна та компетентна, і як результат ніхто її не підштрикує. Мені здавалось, я говорю по-професійному — з розумінням, оптимістично.

— За містом, — проказав він, наче роздумуючи. — І що б ми там побачили? Дерева? Небо?

— Не знаю. А що ви звичайно робите?

— Я нічого не роблю, міс Кларк. Я не можу нічого робити. Сиджу. Просто існую.

— Ну, — промовила я, — мені сказали, що у вас є автомобіль, пристосований для використання інвалідних візків.

— І ви турбуєтеся, що він не працюватиме, якщо ним не користуватися щодня?

— Ні, але я…

— Ви пропонуєте мені вийти й погуляти?

— Я просто подумала…

— Ви подумали, що мені корисно прокататися? Ковтнути свіжого повітря?

— Я просто намагаюся…

— Міс Кларк, моє життя не надто покращиться від прогулянки Стортфолдівськими путівцями.

Він одвернувся.

Його голова вгрузла в плечі, і я подумала, чи зручно йому так. Утім, скидалося, зараз не варто було питати про це. Ми сиділи в тиші.

— Може, принести вам комп’ютера?

— Навіщо? Ви згадали про групи підтримки квадриплегіків, до яких я можу приєднатися? «Ми — квадриплегіки»? «Клуб оли´в’яних коліс»?

Я зробила глибокий вдих і, намагаючись звучати впевнено, проказала:

— Гаразд… добре… Як ми проводитимем багато часу разом, могли б дізнатися одне про одного більше…

Щось у його обличчі змусило мене запнутися. Він дививсь на стіну перед собою, і його підборіддя тіпалося.

— Просто… це справді довго. Увесь день, — провадила я далі. — Може, якщо ви розповісте мені трохи про те, що ви робите, що вам подобається, то я зможу… зробити все так, як ви любите.

Цього разу тиша була болюча. Вона повільно проковтнула мій голос, і я не знала, що робити з руками. Трина та її компетентна манера випарувалися. Урешті візок захурчав, а Вілл спрокво`лу повернувсь до мене обличчям.

— Ось що я знаю про вас, міс Кларк. Мати каже, що ви балакуча. — Він сказав це так, неначе говорив про ваду. — Ми можемо укласти угоду: біля мене ви станете не надто говірка?

Я насилу ковтнула, відчуваючи, як горить моє обличчя.

— Гаразд, — мовила я, коли знову змогла говорити. — Я буду на кухні. Коли щось захочете, просто покличте.


— Ти ж не можеш усе отак кинути.

Я лежала поперек ліжка, задерши ноги на стіну, як робила ще підлітком. Я повернулась у свою кімнату після вечері, що на мене не було схоже. Коли народився Томас, вони з Триною переїхали у велику кімнату, а я перебралася в комірчину, таку малу, що, просидівши в ній понад півгодини, можна було відчути напад клаустрофобії. Одначе я не воліла сидіти внизу з мамою та дідусем, бо мама й далі дивилася на мене занепокоєно й повторювала: «Усе зміниться на краще, люба» або «Жодна робота не видається чудовою першого дня», неначе вона працювала останні двадцять років. Я почувалась винуватою, хоча ще навіть нічого не зробила.

— Я не казала, що кидаю її.

Як завжди, Трина увірвалася до мене, не постукавши, натомість я незмінно повинна була тихенько стукати в її двері, мовляв, ану ж як Томас спить.

— А якби я була гола? Могла б принаймні крикнути, перш ніж увійти.

— Я бачила й гірше. Мама думає, що ти хочеш звільнитися.

Я спустила ноги зі стіни й різко сіла.

— О Боже, Трино. Це гірше, ніж я думала. Він такий нещасний.

— Він не може рухатися. Авжеж, нещасний.

— Він саркастичний та в’їдливий. Щоразу, коли я щось говорю чи пропоную, він дивиться на мене, як на дурепу, або каже щось таке, від чого я почуваюся дворічною.

— Ти, мабуть, і говориш усякі дурниці. Вам просто потрібно звикнути одне до одного.

— Та ні. Я така обережна. Я майже нічого не казала, окрім «Хочете кудись вийти?» чи «Хочете чаю?»

— Ну, може, він попервах такий з усіма, поки не зрозуміє, що ти там затримаєшся. Б’юся об заклад, у них багато доглядальниць змінилося.

— Він навіть не хоче, щоб я була з ним в одній кімнаті. Не думаю, Катрино, що я там затримаюсь. Справді-бо, якби ти була там, то зрозуміла б.

Трина мовчала і якийсь час просто дивилась на мене. Вона підвелася й виглянула в двері, неначе перевіряючи, чи є хтось у коридорі.

— Я думаю повертатися в коледж, — сказала вона нарешті.

Щоб усвідомити цей поворот, мені знадобилося кілька секунд.

— Боже мій, — промовила я. — Але…

— Я маю намір узяти кредит, щоб заплатити за навчання. З усім тим, я можу мати через Томаса особливі умови. Університет пропонує мені пільговий тариф, бо… — Вона схвильовано знизала плечима. — Там уважають, що я можу досягти успіху. Хтось покинув курс економіки та управління, тому мене можуть прийняти на це місце від початку наступного семестру.