Із цієї короткої задуми нас вивів голос Петра:

– Отже, діємо так, побратими.

Він знову був спокійним і врівноваженим і говорив так, ніби все те, що тільки-но сталось, було лише вимушеною затримкою руху потягів на залізниці, на якій він працював.

– З шостої ранку ви йдете на свою квартиру, а я навідаюсь у депо. Щось мені підказує, що потяги у вашому напрямку від сьогодні ходити не будуть. Збирайте речі і чекайте мене у себе. Я обов’язково прийду, може – й посеред ночі. Тоді й вирішимо, як бути далі.

Петро прийшов до нас пізно ввечері разом з Дариною. Те, що він повідомив, водночас і вразило, і потішило. Вразило найперше те, що за інформацією центрального проводу ОУН війська Гітлера основного удару завдали не у львівському напрямку, де було зосереджено значно більше військових частин совєтів, а у напрямку Володимира і Ковеля. Ця звістка дуже схвилювала мене з Тарасом, адже ми потерпали за долю своїх близьких. Тому те, що ми вирушаємо додому вже цієї ночі, і вирушаємо не самі, а разом з Петром, потішило нас неймовірно. Виявилось, що Петро отримав завдання терміново відбути до Сокаля. А оскільки потяги у тому напрямку, як він і передбачував, скасували, то півдороги до Володимира ми мали йти разом.

– Я знаю, як іти зі Львова до Сокаля манівцями, бо це один із давніх наших маршрутів, – розповідав Петро. – Зазвичай ми долали цю відстань за дві доби з зупинками на перепочинок. Проте зараз, коли нам доведеться йти найбільше полями й лісами, такий похід забере удвічі більше часу. Та поспішати не варто. Головне, не попастись на очі ні енкаведистам, ні німцям.

– Дарина залишається у Львові, – продовжив Петро. – Як я і казав, вона буде вашою зв’язковою. Тільки не знаю, коли нам вдасться вийти на зв’язок…

З будинку на Левчанівській виходили після опівночі. Як і було домовлено раніше, Дарина залишалась у їхній квартирі. Вона обійняла на прощання Петра і мене, а з Тарасом на хвильку затрималась. За кілька хвилин він приєднався до нас у темній підворітні. Тепер слово було за Петром, який чудово знав місто включно з його дворами, переходами і навіть підземними комунікаціями.

Місто наче вимерло, проте це не вводило нас в оману, адже ми розуміли, що на вулицях будь-якої миті можуть з’явитись військові патрулі. Та завдяки Петровому знанню львівських дворів і провулків ми вже за якусь годину були на Збоїщах, за якими починався тракт на Жовкву і далі на Сокаль. Зійшовши на пагорб, за яким уже були поля, Петро, Тарас і я, не змовляючись, зупинились і подивились на місто, що залишилось позаду. Освітлене лише місячним сяйвом, воно видалось мені таємничою істотою, яка причаїлась між Високим Замком і пагорбом, на якому ми стояли. Я звів догори правицю і помахав нею на прощання.

Сім діб йшли ми до Сокаля, переважно, як і казав Петро, ночами, і ще майже стільки ж добирались від Сокаля до Володимира. На щастя, нам не зустрілись по дорозі ні совєцькі, ні німецькі військові, хоча кілька разів ми чули гул танків і автівок з боку доріг, від яких намагались триматись подалі. Останню ніч з Петром ми провели на хуторі під Сокалем, а далі роль провідника взяв на себе Тарас, який раніше частенько приїжджав з батьком на ярмарок у це галицьке містечко, що верст за шістдесят від Володимира.

Неподалік Вощатина, від якого до Володимира вже було рукою подати, ми з Тарасом мало не зіткнулись з трьома радянськими прикордонниками. Вони вигулькнули під вечір з прилугового верболозу так зненацька, що ми заледве встигли заховатись за невеликим пагорбом. Один з прикордонників, видно, був офіцером, бо мав при боці кобуру з пістолетом, двоє інших несли на плечах гвинтівки. В офіцера була перебинтована рука, а один із солдатів тягнув праву ногу. Всі вони виглядали дуже стомленими. Озирнувшись навколо, офіцер щось стиха сказав своїм підлеглим, і вони попід лугом подались у бік села. Складалося враження, що цей молоденький лейтенант непогано знає місцевість.

– Улас якось казав мені, – прошепотів мені на вухо Тарас, – що один з офіцерів тутешньої прикордонної застави одружився на дівчині з Вощатина. Напевно, це він і є. Вирішив у тещі якийсь час пересидіти…

– Виходить, німці вже у Володимирі, – висловив я свій здогад. – Тоді йти відразу в місто нам не варто. Давай звернемо на Федорівку, зайдемо до Уласа. Він і розповість, що тут і як.

– Та я так і хотів запропонувати, – погодився Тарас. – Звідси вже недалеко до його обійстя. Я знаю, як іти. Тільки дочекаємось тут, коли вже зовсім стемніє.

Споночіло, коли Тарас тихенько пошкрябав у вікно кімнати, у якій зазвичай спав Улас. За мить воно відчинилось, ніби наш товариш чекав на нас.

– Це ми з Володьком, – прошепотів Тарас до знайомого силуету, який вималювався в рамі вікна.

– Я вже кілька днів чекаю, – так само пошепки радісно відгукнувся силует. – Бач, таки вгадав, що ви відразу будете добиратись додому. Навіть час вашого прибуття приблизно вирахував. Та й знав, що мою хату ви не минете.

Улас, подавши руку спочатку Тарасу, а потім мені, допоміг нам забратись у приміщення і щільно зачинив віконниці.

– Ну, зі щасливим прибуттям, побратими мої любі, – обійняв він кожного з прибульців. – Зараз щось перекусите – і до справ. Бо справ у нас тепер сила-силенна. Настав час діяти.

Продуктові припаси у нас закінчились іще вчора, тому ми без зайвих припрошувань взялись за заправлений старим салом борщ зі свіжими вишнями та смажений бочок, заїдаючи всю цю смакоту випеченим на черені домашнім хлібом з натертою часником хрумкою скоринкою. Улас з добродушною усмішкою спостерігав за зголоднілими друзями, підливаючи в кружки з глиняного глечика холодного узвару з груш і яблук зі власного саду.

Коли вечеря закінчилась, Тарас нетерпляче глянув на Уласа.

– Тепер розповідай, друже. На останні новини ми ще більше голодні, ніж на борщ.

Як очільник місцевого осередку ОУН, Улас багато знав про стан організації та її готовність до останніх подій на теренах Волині. Та найперше ми прагнули почути про те, що відбулось протягом цих двох тижнів у Володимирі і повіті, що, зрештою, чекає тут на нас, двох вчорашніх львівських студентів. У тому, що ми почули від Уласа, було й довгоочікуване: починається справжня боротьба. І починається вона уже завтра.

– Мій дядько Тарас, якого ви обидва знаєте і який ще два роки тому створив осередок ОУН у Ставках, завтра має бути призначений старостою у Вербі. Він розповів мені, що німецький комендант повіту питав його, чи знає він лояльних до нового ладу освічених юнаків, які могли б працювати як у сільських управах, так і у володимирській бургомістратурі. Дядько сказав йому про мене і про моїх друзів, тобто про вас. Маючи, як і я, надію, що ви ближчим часом повернетесь зі Львова додому. Комендант сказав дядькові, що коли він рекомендуватиме нас, то двох візьмуть на роботу до володимирського бургомістра, а одного перекладачем у комендатуру.

Улас глянув на друзів, які уважно його слухали, і звернувся до мене:

– Оскільки серед нас ти найкраще знаєш німецьку мову, особливо, що є найважливішим, писемну, то я порадив дядькові рекомендувати перекладачем тебе.

Він стишив голос і переконливо мовив:

– Працюючи в бургомістра і в комендатурі, ми будемо багато знати з того, що необхідно для нашої справи. Особливо ти, Володьку, як перекладач. Вважаю, що нам потрібно погоджуватись.

– Так, – майже в один голос відгукнулись ми з Тарасом. – Тільки як це має бути? Нам іти до коменданта?

– Ні, – усміхнувся Улас, – якщо дядька завтра призначать старостою, то він, як і домовлялись, зайде до мене. З ним і будемо вирішувати, що і як. До речі, він нам і німецькі перепустки, аусвайси, зробить. Без них ходити вулицями Володимира не варто. Тож переночуєте у мене, а назавтра, дасть Бог, все вирішиться.

– А до якого крила ОУН більш схильні волинські побратими? – поставив запитання, яке давно вже вертілось у мене на язиці. – Бандерівського чи мельниківського?

Улас злегка скривився, ніби у нього раптом защемів зуб.

– На превеликий жаль, у наших лавах немає єдності щодо методів боротьби за незалежність. Частина побратимів, які підтримують Бандеру, за радикальні методи, частина, промельниківська, навпаки, за більш компромісні і виважені. Та ви й самі це знаєте…

Якусь мить він помовчав, а затим, дивлячись нам у вічі, переконливо сказав:

– Сподіваюсь, війна покладе край цим протиріччям. Наш волинський очільник Тарас Бульба-Боровець чітко задекларував: головна мета патріотичного супротиву в умовах війни – боротьба з німецькими і совєцькими окупантами за незалежність України. І для досягнення перемоги у цій боротьбі згодяться будь-які методи. Окрім тих, що вартують винятку. Як казали древні римляни: exseptis exsipiendis…

– Де ж то наш Йосько? – раптом згадав про ще одного нашого друга Тарас. – Ти нічого не чув про нього, Уласе?

– Ще перед наступом гітлерівців його тітка Рівця, ота, що живе біля гімназії, під великим секретом розповіла мені, що після того, як німці окупували Варшаву, їхній Йосько перебрався до Хелма. Каже, сидить там і чекає, коли гітлерівські війська нападуть на нас, щоб легше було повернутись додому. Так це чи не так, не знаю, але щось мені підказує, що Йосько скоро, як ото і ви, постукає в моє вікно. І тоді всі ми зберемось докупи.

– І наш квартет, – мрійливо мовив я, – знову заспіває «Ще не вмерла Україна…»

М

У Красиве зі Звенигородки ми з мамою і молодшою Вірусею добралися за дві доби. Ночували у бабусиних знайомих у Кременчуці. Увечері тітка Наталка, господиня будинку, в якому ми зупинились, звела мене, як і попереджала бабуся Уляна, з керівником місцевого осередку ОУН Іваном Щербою. Він виявився літньою людиною з гарними манерами і вимовою, які нагадували мені мого шкільного вчителя Федора Овсійовича. Власне, Іван Щерба і був педагогом. За добродушною посмішкою цього милого чоловіка, однак, вгадувалась неабияка внутрішня сила.

Не гаючи часу, побратим Сивий, як попросив він мене називати його відтепер, розповів, що зв’язок з організацією я підтримуватиму через Оксану на псевдо Ружа з Петриківки, котра якраз і потурбувалась про легалізацію нової медсестри в Красивому. На зв’язок вона вийде сама, тож шукати її мені не доведеться.

– Наше завдання зараз, – тихо розповідав Сивий, – максимально оберегти потрібних людей від мобілізації, аби потім вони могли згуртуватись і діяти на окупованій території. А в тому, що німці швидко захоплять Україну, особисто у мене сумнівів немає. Думаю, що до осені все закінчиться. І тоді почнеться новий етап нашої боротьби.

Він пильно глянув мені у вічі і ледь-ледь усміхнувся.

– Твою бабусю, Уляну, я давно знаю як вірного товариша і віддану нашій справі людину. Сподіваюсь, що й онука у неї така ж. Псевдо Уляни – Пташка. Яке обереш собі ти… пташеня?

– У мене вже є псевдо, – так само тихо відповіла я, – Рись. Сподіваюсь, таким воно і залишиться.

Сивий підвівся і, щиро посміхаючись, простягнув мені правицю.

– Що ж, пильнуй свою нову територію, побратиме Рись. І нехай тобі щастить… Усім нам хай щастить у боротьбі за нашу землю.

У Красивому ми оселились у старій дідівській хаті, за якою весь цей час доглядала двоюрідна сестра мого покійного батька.

За рік по тому, як ми втрьох перебрались у Звенигородку, ця жінка на прохання бабусі перепоховала на сільське кладовище Тарасика, закопаного тієї голодної зими в кінці городу. Мама довідалась про це вже згодом, тож перше, що ми зробили, приїхавши в село, це провідали могилку Тарасика. Там, на кладовищі, ми спільно вирішили, що будемо шукати поховання батька в Петриківці.

Провівши сповнену печальних спогадів безсонну ніч, ми з мамою вранці пішли у сільську раду. Бабуся казала, що є домовленість з обласним медичним начальством про прийняття мене на роботу медсестрою в міжсільський медпункт. Однак голова сільради повідомив мамі, що її старша донька, як тільки її зарахують у штат персоналу медпункту, повинна відбути у петриківську районну лікарню для участі в роботі медкомісії, яка вже почала проводити огляд мобілізованих в армію. І додав, що самі члени медкомісії під мобілізацію поки що не підпадають.

Коли, вийшовши від голови, радісно схвильована мама розповіла про це мені, я відразу зрозуміла, що ця робота і є результатом участі у моєму влаштуванні тут побратима Ружі, про що говорив Сивий. Те, що їх організація турбувалась про долю своїх членів навіть у віддаленій місцевості, свідчило про її міць і неабиякі можливості. Це дуже мене тішило, і я з нетерпінням чекала того часу, коли нарешті матиму змогу долучитись до спільної справи. Втішало і те, що, працюючи в петриківській лікарні, де взимку 1933 року помер мій батько, у мене буде набагато більше можливостей розшукати місце його поховання.