– Готуйте звернення до голови, я його завізую, – звелів Кренке. – А списку не потрібно. Я особисто буду на цій вашій «маївці». Тож з усіма познайомлюсь.

Такий раптовий поворот у цій справі збентежив не лише мене, а й голову управи Тараса Кузьмука, який був одним з ініціаторів маївки в Капітульському лісі.

– Якщо Кренке буде на маївці від початку і до кінця, то ми не зможемо ні поговорити, ні, тим паче, піти потім у Вовчак. Все обмежиться його промовою, піснями і танцями, – сердито мовив голова управи, коли ми залишились наодинці. – Знав би про це раніше, то не маївку б пропонував, а таємне зібрання у Свинаринському лісі. Адже, окрім всього іншого, має йти мова про створення у нас перших збройних загонів…

– Зачекайте, пане Тарасе, – загадково усміхнувся я, – є одна особа, з якою, сподіваюсь, пан Кренке досить швидко покине маївку…

Все сталось саме так, як я і передбачив. Щоправда, мені довелось особисто запрошувати Любу на маївку, про яку вона раніше і не здогадувалась.

На маївку, яка мала відбутись на великій галявині в Капітульському лісі неподалік тракту з Володимира на Ковель, Ганс Кренке приїхав чорним «опелем» у супроводі двох охоронців з автоматами і німецького фотографа. Виголосивши коротку промову про те, якими щасливими повинні бути юнаки і дівчата, котрі тут зібрались, що вони нині живуть у великому рейху і мають можливість навіть отак розважатись, оберляйтер запросив усіх зробити спільну фотографію. Поки німець-фотограф розставляв добрих півсотні учасників маївки у напівколо, Кренке підійшов до Люби Пєвцової і щось довго їй говорив. Я здогадувався, про що йшла мова. Зрештою Люба кивнула, ніби погоджуючись, і глянула в мій бік. В очах дівчини був відчай.

Після того як фотограф зробив з десяток кадрів, Кренке поманив мене пальцем до себе. Коли я підійшов, біля німця вже стояв Тарас Кузьмук.

– Переклади голові, що я вже їду. Він залишається тут старшим і відповідає за порядок і дисципліну. До речі, я забираю від вас чарівну пані Любофф. Сподіваюсь, ви не проти?

Оберляйтер загиготів так, ніби сказав якийсь надзвичайно смішний жарт. Люба стояла поруч з ним, злегка покусуючи повну нижню губу. На мене вона вже не дивилась.

Коли Кренке поїхав, Тарас Кузьмук попросив троїстих музик, яких він привіз з Овадного, заграти щось веселе. Під звуки вальсів і оберків йшла мова про речі серйозні. Насамперед про створення в урочищі Вовчак бази для вишколу вояків для перших куренів майбутньої повстанської армії і необхідність готувати до цього побратимів і симпатиків ОУН.

Я з тривогою спостерігав за своєю улюбленою сестричкою Ганнусею. Як я не хотів, аби вона пов’язувала своє життя з нашою справою і піддавалась ризику! Але Ганнусі вже було шістнадцять, вона стала майже дорослою самостійною людиною. Коли я нещодавно сказав сестрі, що їй не варто йти на маївку і, взагалі, долучатись якось до руху супротиву, вона тихо мовила, дивлячись мені у вічі чистим поглядом карих «вовківських» очей:

– А ти б покинув мене, братику, якби я була старша і пішла боронити Україну? Ніколи!

І я вперше не зміг заперечити сестричці.

Перше, що я мав зробити після маївки, це зустрітись у Володимирі з Уласом і Тарасом. Уже наступного дня я поїхав з Кренке в комендатуру, і той згодом відпустив мене аж до ранку. Оберляйтер мав вигляд надзвичайно задоволеної життям людини, і я подумав, чи не пов’язано це раптом з його вчорашньою вечіркою в компанії Люби Пєвцової.

По обіді я зайшов у бургомістрат і застав там лише Тараса. Привітавшись, той відразу потягнув мене на вулицю.

– А де Улас? – запитав я. – Щось сталось?

– Сталось, сталось, – зашепотів Тарас, коли ми звернули з вулиці до Луги і нарешті опинились самі. – Вчора повернувся Йосько. Зараз він на хуторі Уласового дядька. Ледь вмовили, щоб він там перечекав до кращих часів.

Я неймовірно зрадів Йосьчиному поверненню. Хоча відразу зрозумів, чому виникла нагальна необхідність такої його конспірації. У єврейському гето, яке німці створили у Володимирі, нещодавно почались розстріли. Минулого разу Улас розповів, що під розстріл потрапила і Йосьчина тітка по батькові Рівця. Матір і сестер його есесівці не зачіпали. Усі троє були яскравої слов’янської зовнішності, до того ж Уласу вдалося влаштувати їх на роботу, а мати Йоська навіть прибирала в бургомістра. Однак Йосько був схожий на батька, та й повернувся він до Володимира невідомо яким чином.

– Ввечері збираємося в Уласа, а вже з ним провідаємо Йоську, – заспішив на роботу Тарас. – Ти ж з ночівлею?

– Так, – відгукнувся я, вже роздумуючи над тим, як допомогти другові. – А я, певно, піду до господині помешкання, у якої жив, коли вчився в гімназії. Вона завжди знала про все, що коїться в місті…

На хутір Уласового дядька, що лежав аж за Вощатином, ми троє добралися вже зовсім поночі. Заледве в супроводі дядька ми зайшли на кухню, як у дверях, що вели у валькір, вималювалася висока постать Йоськи Фількінштейна. Я кинувся до друга і обійняв за худі кістляві плечі.

– Йосько, нарешті, – розчулено мовив я, заглядаючи у великі темні очі побратима, які при світлі каганця мерехтіли якимось тривожним блиском. – Тепер наш квартет у повному зборі.

– Ще невідомо, скільки часу він так проіснує, – понуро відізвався Йосько. – Та я радий бачити вас усіх разом, друзі мої.

Півночі я слухав історію Йосьчиних поневірянь. Після захоплення німцями Варшави той ледве не потрапив під облави на євреїв і вимушений був з великим ризиком добиратись до родичів свого однокурсника в Хелм, у яких весь цей час і переховувався. Та коли дізнався, що есесівці вбили у Володимирі його тітку, вирішив, що настав час боротись, а не ховатись по підпіллях.

– То коли ми починаємо? – знову поставив Йосько запитання, яке Улас з Тарасом чули ще зі вчорашнього вечора. – Чого ми сидимо, як миші у висівках, і чекаємо, коли нас всіх переб’ють чи переловлять на роботу у фатерлянд?

– Скажи йому ще ти, Володьку, – стомлено мовив Улас. – До того ж ти був на маївці, на якій, як я розумію, якраз і йшлося про створення наших збройних загонів і організований супротив ворогу.

– Організований супротив! – вигукнув Йосько з якимось фанатичним блиском в очах. – Ось що зараз потрібно. Я перший готовий долучитись. Негайно. Дайте лише мені зброю…

– Бачиш, друже, – виважено і спокійно мовив я, поклавши руку Йоськові на плече, – ми все повинні зробити надійно і надовго. Вишкіл, бази для збройних загонів. Зрештою лісові аптеки і лікарні. Адже це війна, будуть поранені, яких хтось має лікувати і ставити на ноги. Кому, як не тобі, це знати, пане лікарю.

Йосько враз затих, і за мить у його очах з’явився такий знайомий усім нам вираз розсудливості.

– Так, зараз кожен повинен займатись тим, що може принести найбільшу користь нашій справі, – якось вибачливо сказав він. – Я готовий іти створювати лісову лікарню з нічого, працювати вдень і вночі. Лише б скоріше долучитись до боротьби…

– Думаю, що тобі вже недовго залишилось чекати, друже, – впевнено мовив я. – Усім нам недовго чекати.

М

Після появи адресованої мені записки бабуся Уляна вирішила припинити виносити зі звенигородської лікарні ліки. Тим паче що в Черкасах у нас з’явився більш потужний канал накопичення медикаментів для потреб побратимів. Після недовгої перерви я знову почала ходити на роботу в лікарню. За дорученням бабусі до мене приставили одного з побратимів, який мав грати роль закоханого, проте ніяких спроб вийти на контакт зі мною з боку людей Солодовнікова не було.

Настало літо, і в холодноярівських урочищах закипіла робота з облаштування баз для вишколу майбутніх вояків збройних загонів ОУН. Зокрема і в урочищі поблизу хутора старого Чобітька, куди мама нещодавно відвозила медикаменти.

Мене не полишала думка побувати там, де познайомились мої батьки і де мав бути повстанський табір збройного загону побратимів, сформованого здебільшого з членів саме звенигородського осередку. Після довгих вмовлянь бабуся Уляна зрештою погодилась, аби я навідалась на хутір, оскільки з’явився привід для таких відвідин, який не мав би викликати підозр у німців. Онук старого Чобітька Петро, мліївський поліцай і їх побратим, приїхавши в лікарню, попросив бабусю дати когось із медиків, оскільки захворів начальник мліївського відділку поліції. За згоди головного лікаря Уляна відрядила у Мліїв мене. Їхати з нами вирішила і моя мама.

У Млієві я оглянула начальника місцевого відділку поліції, в якого була висока температура, дала йому ліки, і ми з мамою пішли ночувати до Петра Чобітька. З ним було домовлено, що рано-вранці ми втрьох вирушаємо на хутір, а звідти вже в урочище.

Встали ми, коли лише почало світати. Петро запріг у воза свого Сірого, і ми рушили в бік лісу, в якому був хутір старого Чобітька. До хутора, з трьох сторін оточеного лісом, вела єдина, густо заросла травою, доріжка. Вже зійшло сонце, коли на видноколі забовваніли хутірські будівлі. На в’їзді в обійстя Сірий раптом схрапнув і шарпнувся вбік.

– Тпру-у-у! – потягнув на себе віжки Петро, і віз зупинився.

Із-за дерев, які росли обабіч доріжки, вийшли троє чоловіків з гвинтівками, націленими на Петра.

– Руки вгору і потихеньку злазь з воза, – звернувся до Петра один з чоловіків, у той час як двоє інших рушили до нас.

Старший за віком впритул підійшов до мене і стверджувально запитав:

– Ти Марія Білоус?

Мама випередила мене і, подавшись вперед, ніби намагаючись закрити мене собою, виклично сказала:

– Так, це моя донька, Марія Білоус. А ви хто такі? Що вам від нас треба?

– Не бійтесь, – примирливо сказав чоловік. – З Марією хоче побалакати її давній знайомий. Ви також підете з нею.

– А що ви зробите з Петром? – скинулась мама. – Це наш родич, я його не залишу.

– Не переживайте, – втрутився той, що тримав на прицілі Петра. – Він побуде під моїм наглядом, поки ви перебалакаєте з товаришем Со…

– Замовкни, – визвірився на нього старший чоловік, і той з винуватим виглядом осікся.

– Пішли, – сухо звернувся він до мене і мами, кивнувши головою в бік хутірського будинку.

Ми злізли з воза і пішли в супроводі двох озброєних чоловіків. Петро супроводжував нас сумним винуватим поглядом.

У будинок, однак, ми не зайшли, а, оминувши його, попрямували до клуні, біля якої стояв ще один озброєний чоловік. Побачивши нас, він відхилив двері і, пробурмотівши щось у вузький отвір, відчинив їх навстіж.

– Заходьте, – звернувся він до нас російською, безцеремонно розглядаючи мене.

Я першою переступила поріг клуні, вже здогадуючись, хто там мене зустріне.

Іван Васильович Солодовніков стояв посеред смуги сонячного світла, яке падало від дверей, і жадібно обмацував мене поглядом примружених очей на схудлому блідому обличчі.

Мама взяла мене за руку і міцно стиснула. Я відповіла на потиск, ніби намагалась підбадьорити матір. Вона дивилась Солодовнікову у вічі вимогливо і запитально.

– Ну, здрастуй, Марійко, – хрипким схвильованим голосом мовив Солодовніков, роблячи крок мені назустріч. – Добридень, Оксано Вікторівно.

– Здрастуйте, Іване Васильовичу, – спокійно відповіла я, хоча на душі було зовсім не спокійно.

– Добридень і вам, – якось розгублено відгукнулась мама, яка бачила цього чоловіка вперше в житті.

– Вибачте, що не можу запропонувати вам сісти, – трохи насмішкувато продовжив Солодовніков, підходячи до нас майже впритул, – але часу в нас обмаль та й меблі в клунях не передбачені.

Він простягнув руку, ніби хотів погладити мене по плечу, проте лише злегка торкнувся його.

– Ти стала ще гарнішою, Марійко. Такий скарб потрібно ховати, а не фріцам на показ у лікарні виставляти…

– І давно ваші люди слідкують за мною? – з притиском запитала я. – Якщо ви вже так хотіли зустрітись, то могли б і самі навідатись у Звенигородку.

– Ти не міняєшся, – скупо посміхнувся Солодовніков, роблячи крок назад. – Отже, до справи. Я очолюю черкаське радянське підпілля, тому ходити просто так по вулицях серед окупантів не можу. Та все, що потрібно, я знаю. І про тебе теж, Марійко. Знаю, що ти в ОУН, заготовляєш ліки для ваших майбутніх збройних загонів. Мені відомо, що одна з баз для підготовки ваших бійців має бути десь тут неподалік. Ми теж плануємо створити тут табір наших партизанів…

Солодовніков помовчав і переконливо мовив: