Тим часом Вепр кинув закривавленого чоловіка зі сходів ґанку, аж той заволав від болю, і люто прохрипів, викашлюючи куряву:

– Оце стерво большевицьке кинуло в нас «кукурудзу»[10]! Ще й відстрілюватись намагався, покидьок.

Він підійшов до скоцюрбленого біля східців голови рабкопу і штурхонув його носаком чобота.

– Вставай, таваріщ прєдсєдатіль, твій «послєдній рєшітєльний бой» скінчився.

Вепр схопив напівпритомного чоловіка за комір і одним рухом поставив на коліна.

– «Інтернаціонал» перед смертю співати будеш, падлюко?

Чоловік щось хотів сказати, та закашлявся і лише похитав головою. І тут сталось неочікуване. Притримуючи очільника рабкопу під бік коліном, аби той не звалився на землю, Вепр миттєво вихопив з піхов шаблю й одним ударом відтяв йому голову. Вона впала на землю, перевернулась і зупинилась у пилюці догори обличчям. Очі, які, здавалось, ще жили на ньому, моргнули і безтямно втупились в небо.

Зайду аж струсонуло. Йому, бойовому кавалеристу, якому не один раз доводилось зносити ворожі голови на полі бою, було огидно дивитись на цю розправу. Все виглядало так, ніби Вепр у ролі ката виконав вирок на місці страти. «Боже, – жахнувся Зайда, – що робить з людиною ненависть!»

Та тут-таки його заскочила інша думка. Вершник! Куди помчав той вершник по дорозі на Городище? Чи не за підмогою послав його голова рабкопу?

Зайда зробив крок до Вепра, аби поділитись з ним цією підозрою, коли тишу після короткого заціпеніння розірвав дзвінкий голос Тихого:

– А міліціонерики, виходить, віддали Богу душу!

Він стояв біля двох міліціонерів, які впали, коли обвалився дах ґанку і про яких протягом дійства, що зараз лише скінчилось, усі забули. Обидва лежали обличчями вниз і не ворушились. На гімнастерках виднілись рвані дірки, з яких ще сочилась кров.

– Та їх осколками гранати посікло, – подав голос Дужий, – стояли ж навпроти відчинених дверей…

Зайда вже вдруге відчув неприємне млоїсте ниття під грудьми. Це ж від його руки загинули ці парубки, яким, може, не було і по двадцять і які в ту міліцію пішли чи в запалі юнацького максималізму, чи, як це часто у той час бувало, щоби прогодувати сім’ю.

Кривавим складався початок першого бойового дня гайдамаки Зайди. Та він ще не знав, що його чекає далі.


Коли тіла міліціонерів відтягли за контору, Вепр звелів Зайді і Дужому забрати їх гвинтівки та набої. Взявши одну з гвинтівок, Зайда підійшов до Вепра.

– Я тут дещо побачив, коли ти тягнув з контори прєдсєдатєля…

– Що ж ти побачив?

Вепр подивився на Зайду налитими кров’ю очима, в яких все ще була лють впереміж з ненавистю.

– Якийсь хлопчина гайнув на коні в бік Городища.

– Чого ж ти відразу не сказав?

– Тобі тоді було не до того.

Вепр з підозрою глянув на новобранця, хотів щось йому сказати, але передумав і звелів усім іти до коней. Сівши на свого вороного, він звернувся до гайдамаків:

– Їдемо до млина, забираємо воза з борошном, потім за крупами й олією – і відразу до лісу.

Скачучи сільською вулицею в бік млина, який виднівся на околиці, Зайда завважив, що вони так і не зустріли жодного селянина. Видно, почувши постріли, люди поховались від гріха подалі.

Гайдамака Терен, запорошений борошном, вийшов із млина їм назустріч.

– Оце лише зараз почали молоти.

Він ткнув пальцем кудись під дах млина, де, мабуть, були мірошники:

– Їм, бачте, не було «указанія» сьогодні молоти…

– Давай, що є, і поїхали, – підігнав того Вепр. – Аби чопівці з Городища не налетіли…

Та швидко не вийшло ні в млині, ні в круп’ярні та олійні. У переляканих дядьків, котрі там працювали, все валилось з рук. А повернутись ні з чим гайдамаки теж не могли. Зрештою, коли до кількох мішків борошна, які вже були на возі, додалось стільки ж круп і пару сулій з олією, Вепр дав наказ їхати. Вони вже вибирались з села, коли Тихий, який спостерігав з пагорба за дорогою на Городище, закричав:

– Їдуть! Зо два десятки чопів пруть з того боку.

Він вказав рукою на околицю села, до якої від них було верстви дві, не більше.

Вепр якось відразу підтягнувся, почервонілі очі аж просвітліли.

– Терен, жени воза до яру, там є де заховатись.

– Займаємо позицію на пагорбі – іншою дорогою вони не підуть. Затримаємо чопів, скільки зможемо, а потім віялом до лісу.

Він глянув на Тихого, який, видно було, вже не міг дочекатись того часу, коли зможе пустити в хід свою «пукавку».

– Скільки в тебе набоїв?

– Не так щоб багато, та на годину-півтори бою повинно вистачити, – весело посміхнувся той. – Якщо не палькати в світ, як у Божу копієчку.

Зайда почув віддалений тупіт кінських копит. Вловив його і Вепр.

– Займай позиції! – гукнув він до гайдамаків. – Тихий, тобі починати…

Чопівці зупинились біля тополь на околиці і, видно, радились, що робити далі. Зайда нарахував їх двадцять один разом з комісаром у чорній шкірянці і таким же кашкетом на голові. Гайдамаків, які залягли на пагорбі, було вдвічі менше. Проте у них був «льюїс» і трохи гранат. А в Зайди з Дужим тепер ще і по гвинтівці.

З жестів, якими комісар супроводжував свою розмову з одним із чопівців, мабуть, старшим, Зайда зрозумів, що вони мають намір піднятись на пагорб, а потім розділитись і двома загонами прямувати у бік лісу.

Коли чопівці наблизились до пагорба настільки, що можна було розрізнити їх обличчя, заговорив «льюїс» Тихого. Він скосив чергами кількох передніх, а решта кинулись врізнобіч і помчали до хат і дерев недалекого села. Зайда, як і задумав, зняв пострілом з гвинтівки комісара, ще хтось підстрелив чопа, який втікав останнім. Четверо чи п’ятеро чопівців залишились лежати під пагорбом, інші поховались за крайніми хлівами і клунями.

– Може, варто відходити до лісу? – запитав Зайда Вепра. – Вони не відразу очуняють, та й комісара я застрелив. А пагорб нас прикриє.

У Зайди було таке передчуття, що з ними зіткнувся не весь загін чопівців.

– Ні, – рішуче мотнув головою Вепр, – треба дати Терену з возом заховатися в ярузі. І посмикати цих падлюк добряче ми ще можемо. Вважай, чверть їх уже в пеклі, а у нас вигідна позиція і «льюїс» на додачу.

Раптом з боку села почулись радісні вигуки, і не встигли Вепр із Зайдою зрозуміти, що до чого, як спочатку з-за найближчої до них тополі, а потім від крайньої клуні у бік пагорба застрочили кулемети. Зайда відразу впізнав «максими». Це означало, що чопівці отримали підмогу, та ще й неабияку. Якщо в них до «максимів» були ще й тачанки, то справи ставали зовсім кепськими.

– Думаю, вони хочуть обійти нас з флангів, прикриваючись вогнем «максимів», – роздумливо мовив Зайда.

– Правильно думаєш, – буркнув Вепр, який вже усвідомив, що до лісу таки треба відходити. І негайно.

Він по черзі подивився на Зайду, Дужого і Тихого.

– Ви ще трохи постріляйте в них з різних місць, аби думали, що вас більше, поки ми з хлопцями домчимо до яру. А тоді ходу на хутори. Дужий знає, як туди добратись через болото.

Пальнувши ще кілька разів у бік чопівців, Вепр з рештою гайдамаків не стали гаяти часу і, скочивши на коней, помчали до яру. Побачивши, що Дужий з Тихим дивляться на нього, чекаючи наказу, Зайда взяв справу в свої руки.

– Тихий, береш лівий фланг, а ми з Дужим пантруємо правий. Вони зараз підуть в атаку, тож приготуйте гранати. Ось Вепр іще кілька мені залишив.

Він взяв підсумок з гранатами, по дві дав хлопцям, а одну залишив собі.

Майже одночасно застрекотіли «максими» чопівців, а вони самі перебіжками почали наближатись до пагорба. Стріляли чопи навмання, і Зайда вирішив підпустити їх ближче. Схоже було, що тачанок вони таки не мали.

Коли Зайда дав знак стріляти, Тихий тут-таки скосив двох чопів, які вже повзли на пагорб і зверху їх було добре видно. Сам Зайда поцілив у кулеметника, який на його фланзі якраз взявся перетягувати «максима» ближче до пагорба. Та тут запрацював другий кулемет чопівців, і кулі так притисли гайдамаків до землі, що годі було підняти голову. Зайда розумів, що під таким щільним вогнем обійти їх збоку – як раз плюнути.

Він підповз до Дужого, а з ним уже до Тихого.

– Сипони по них кількома довгими чергами, кинь гранати і скочуйся вниз. Коня твого ми будемо тримати напоготові.

Зайда з Дужим шпурнули по гранаті, і під торохкотіння «льюїса» миттю дістались до коней, які були прив’язані внизу з протилежного від села боку. «Льюїсу» відповідав лише один «максим» і гвинтівки. Вже сидячи на своєму Чалому і тримаючи за повід кобилу Тихого, Зайда бачив, як той одна за одною кинув у чопівців дві «кукурудзи» і, притискаючи до грудей «льюїса», як малу дитину, помчав до них. За мить він уже був у сідлі, і вони рвонули за Дужим, який звелів не відставати.

До лісу було недалеко. Притримавши за крайніми деревами коней, вони разом озирнулись і побачили, як з обох боків пагорба вилітають на конях чопівці.

– За мною! – гукнув Дужий, спрямовуючи коня у глиб лісу ледь помітною стежкою. – Скоро болото, а там не поспішиш…

Надворі починало сутеніти, а в густому лісі взагалі вже було майже темно. Та Дужий вправно вів товаришів одному йому відомими стежками, і за якихось півгодини вони добрались до болота, про яке казав Вепр. Переслідувачів за ними не було чути ще відтоді, як вони заглибилися в ліс, і Зайда зрозумів, що йти за ними в хащі, та ще й проти ночі, ті не ризикнули. Однак гайдамакам потрібно було ще перейти болото.

– А що, іншого шляху звідси на хутори немає? – запитав Дужого Зайда, сподіваючись все ж, що тепер, коли їх вже не переслідують, лізти в багно не доведеться.

– Є, – відказав Дужий, – але навіщо зайвий раз ризикувати. Та й до хутора мого дядька навпрошки рукою подати. А оскільки він з трьох боків оточений болотами, то вночі чопівці туди таки не полізуть.

Зайда кивнув і вже хотів спішитись, коли Дужий зупинив його.

– Поїдемо верхи. Мій Вороний, якого я в дядька Василя і позичив, знає тут стежку краще за мене. Та й кобила Тихого місцева. Твого Чалого візьмемо всередину і таким цугом, дасть Бог, пройдемо трясовину.

Зайда народився в степовому краї, і болота завжди викликали в нього пересторогу. Особливо після того, як під час нічного рейду під Бродами він потрапив у таке болото і підступна трясовина мало не засмоктала його разом з конем. Добре, що Чалий з’явився у нього вже пізніше, бо той його кінь у болото таки б не пішов.

Чалий показав себе молодцем. Він ступав слід у слід за конем Дужого, не зупиняючись і не виказуючи страху. Більше переймався сам Зайда, який, звільнивши про всяк випадок ноги зі стремен, з певним острахом поглядав зверху на хитку темну масу, яка колихалась і булькала під копитами коней. До того ж його кінь накульгував, і Зайда боявся, щоб він часом не оступився на слизькій стежці.

Коли трясовина закінчилась і коні відчули твердий ґрунт під ногами, Зайда завважив, що вони рухаються вгору. Окрім найближчих дерев і кущів, навколо нічого не було видно.

– Ми що, на острові? – запитав Дужого Зайда.

– Скоріш, на півострові, – тихо відгукнувся той. – А коли навесні розгуляється повінь, тоді дядьків хутір справді перетворюється на острів.

Вони ще трохи проїхали, петляючи між вільхами і осиками, і Дужий зробив знак зупинитись. Із-за дерев вже проглядали обриси якихось будівель. У вікні однієї з них блимало світло.

– Ви почекайте, – мовив Дужий, – а я все тут огляну. Ніби спокійно, та береженого Бог береже.

Він спішився і, віддавши повід Тихому, за мить зник у темряві. Зайда сторожко розглядався навкруги, тримаючи в руці нагана. Тихий теж пересунув «льюїса» собі на груди.

Чекати довелося недовго. Так само несподівано, як і зник, Дужий вигулькнув коло свого коня.

– Нас чекають. Непроханих гостей немає, та є прохані. У дядька переховуються моя тітка по мамі з донькою. Її син уже другий рік в отамана Загороднього. Коли довідались, що їх записали в «отвєтчікі», гайнули зі Звенигодки сюди.

Він потягнув Вороного за повід.

– Пішли, заведемо коней до клуні. Там і ночувати будемо. Тітка вже готує вечерю, тож щось з’їмо, бо живіт вже до хребта липне.

Лише тепер Зайда відчув, який він голодний. Після вранішньої кулеші у них в роті не було ні ріски. Навіть води не мали як напитись.