Порив крижаного вітру змусив Елізабет затремтіти, але більше від страху, аніж від несподіваного холоду.

«Як там сказав батько про Александра Кінроса: „неприкаяний підмайстер котляра, що вештається по домах розпусти в Ґлазґо“? Що він мав на увазі, назвавши його неприкаяним? Те, що Александр Кінрос до всього ставився несерйозно? Якщо це справді так, то чи не забуде він зустріти мене, коли я приїду?»

— Елізабет, ходи сюди! — гукнув Джеймс.

І вона слухняно побігла додому.


Дні минали з неймовірною швидкістю, наче змовилися, не залишаючи Елізабет часу на роздуми; і хоч як вона не намагалася перед сном поміркувати над своєю подальшою долею, сон таки брав своє. Не проходило й дня без сварок між Джеймсом та Мері; Аластер, на його щастя, не був їх свідком, бо вирушав на роботу вдосвіта, а повертався вночі. Усі меблі Мері довелося перевезти до її нового помешкання, і вони відсунули на другий план щербаті й потріскані меблі Джеймса. Коли Елізабет не бігала сходами вгору-вниз із оберемками білизни чи одягу (включно зі взуттям) або не метушилася від піаніно до столика, а від столика — до шифоньєра, прибираючи в кімнаті, вона була надворі, де немилосердно колошматила повішені на вірьовку для білизни килимки. Мері була родичкою по лінії Маррі і тому пішла до шлюбу з деякою власністю: невеличкою платою на утримання, яке їй виплачував батько-фермер, та з більш незалежним мисленням, аніж, на думку Елізабет, могла собі дозволити будь-яка жінка. Жодна з цих обставин не стала на заваді Мері після того, як вона переїхала жити до чоловікового батька. І Елізабет із подивом виявила, що Джеймс не завжди перемагав у суперечках. Варення і далі з’являлося щодня на сніданок та на вечерю. Діти й далі взували черевики до недільної служби доктора Маррі у церкві. Сама ж Мері надягала на свої спокусливо красиві ноги вишукані лайкові туфлі з підборами, достатньо високими, щоб перетворити її ходу на дріботіння. Джеймс часто впадав у несамовите шаленство і невдовзі виховав у своїх онуках непідробний страх перед своєю палицею, але поступово переконувався, що Аластер став податливою глиною в руках Мері. Елізабет мала єдиний шанс уникнути цього домашнього гармидеру — відвідувати заклад міс МакТавіш на головній площі Кінроса. То був невеличкий будинок з великою скляною вітриною, що виходила на тротуар, у якій стояв манекен незрозумілої статі, вдягнений у довге тафтове плаття з величезною кількістю спідниць. Грудей манекен не мав — це образило б релігійні почуття прихожан.

Усі, хто самі не шили собі одяг, ходили до міс МакТавіш — худорлявої незаміжньої жінки років під п’ятдесят, яка, отримавши у спадок сто фунтів, кинула роботу швачки і започаткувала власний бізнес як модистка. Бізнес процвітав, і вона разом із ним, бо в Кінросі мешкали жінки, які мали достатньо коштів, щоб користуватися її послугами, а сама міс МакТавіш була достатньо розумною, щоб забезпечувати своїх клієнток журналами мод, які їй регулярно надсилали з Лондона.

П’ять із двадцяти наданих їй фунтів Елізабет витратила на клітчасту шерстяну тканину. Та завдяки поважній посаді, яку обіймав на ткацькій фабриці Аластер, дісталася їй з невеликою, але відчутною знижкою. Плаття з цієї вовни, а також чотири домашні плаття з коричневого льону вона пошила сама, доповнивши їх підштаниками з невибіленого ситцю, нічними сорочками, сарафанами та нижніми спідницями. Підсумувавши видатки, Елізабет виявила, що в неї залишилося ще шістнадцять фунтів, які можна витратити в закладі міс МакТавіш.

— Два ранкові плаття, два денні плаття, два вечірні плаття і весільна сукня, — сказала міс МакТавіш, дуже задоволена цим замовленням. Заробити на ньому багато вона не збиралася, але не кожного дня молода і дуже гарна дівчина — та ще й з такою бездоганною фігурою — потрапляла до рук міс МакТавіш без матері або тітки, які могли лише зіпсувати її задоволення від роботи.

— Добре, що я тут працюю, Елізабет, — весело щебетала модистка, вправно маніпулюючи мірною стрічкою. — Якби вам довелося їхати до Кіркальді або Дамфермліна, ви б заплатили вдвічі більше за вдвічі меншу роботу. А в мене є такі гарні матеріали! Саме під колір вашого обличчя та волосся. Красуні брюнетки завжди в моді, вони не губляться на будь-якому тлі. До речі, мені розповідали, що ваша сестра Джин — ото вже була красуня, так красуня! — і досі є першою вродливицею Единбурга.

Витріщаючись на себе у дзеркало міс МакТавіш, Елізабет почула лише останню частину тиради. Джеймс не потерпів дзеркала у своєму будинку і переміг у суперечці з Мері з цього приводу. Коли він закликав на допомогу доктора Маррі, їй довелося відступити і поставити дзеркало у себе у спальні.

Елізабет відчула, що слово «красуня» було у міс МакТавіш у широкому вжитку і легко зривалося з її вуст. Воно слугувало своєрідним заспокійливим бальзамом для ніякових або знервованих клієнток. У своєму відображенні у дзеркалі Елізабет не побачила ніякої краси, це точно, хоча слово «брюнетка» відповідало істині: вона мала темне, майже чорне волосся, густі чорні брови та вії, темні очі й просте, нічим не виразне обличчя.

— О, яка гарна у вас шкіра! — виспівувала міс МакТавіш. — Така біла, без жодної вади! Але не дозволяйте нікому штукатурити вас рум’янами, бо це зруйнує ваш стиль. У вас просто лебедина шия!

Після обмірювання Елізабет повели до кімнати, де міс МакТавіш зберігала на полицях сувої матерії — найтонші мусліни, батисти, шовки, тафту, мережива, вельветові та сатинові тканини. Там були також котушки зі стрічками усіляких кольорів, пера і квіти, зроблені з шовку.

Обличчя Елізабет спалахнуло від радощів та захвату, і вона кинулася до блискучого червоного сувою.

— Ось ця, міс МакТавіш, ось ця! — скрикнула вона.

Колишня швачка, а тепер модистка почервоніла, як матерія в сувої, який вподобала Елізабет.

— О Господи, тільки не це! — мовила вона суворим та стриманим голосом.

— Але ж вона така красива!

— Яскраво-червона тканина, — мовила міс МакТавіш, засовуючи недоречний сувій назад на полицю, — це аж ніяк не для тебе, Елізабет. Я тримаю її для певної частини своєї клієнтури, чиї доброчесність і цнотливість викликають великі сумніви. Зазвичай ці жінки приходять до мене у спеціально призначений час, щоб не бентежити інших замовниць. Ти ж знаєш, дитино, що означає вираз «яскраво-червона жінка», а по-простому — повія?

— Ой!

Найближчим до яскраво-червоного, який і справді личив Елізабет, була жовто-червона тафта. Цей колір був бездоганний з точки зору суспільної моралі.

— Мені здається, що батько не схвалить жодного із замовлених мною платтів, — зауважила Елізабет за чашкою чаю після того, як вибір був зроблений. — Вони не відповідають моєму суспільному становищу.

— Твоє суспільне становище невдовзі зміниться, — з притиском відповіла міс МакТавіш. — Та ще й як зміниться, Елізабет! Ти не зможеш виходити в люди як наречена чоловіка, достатньо багатого, щоб вислати тобі тисячу фунтів, і при цьому вбиратися лише у клітчасте плаття та просту брунатну білизну. У тебе попереду звані вечори, бали, виїзди, візити до дружин інших багатих чоловіків. Твоєму батькові не слід було залишати собі так багато грошей, які, безсумнівно, призначалися тобі, а не йому.

Висловившись у такому дусі (а як же можна було змовчати про те, яким жалюгідним старим скнарою був цей Джеймс Драмонд!), міс МакТавіш долила ще чаю і змусила Елізабет з’їсти шматок пирога. Така гарна дівчина — і скніє у такій глушині!

— Насправді мені не хочеться їхати до Нового Південного Уельсу і виходити заміж за містера Кінроса, — з нещасним виглядом мовила Елізабет.

— Дурниці! Уявляй собі це як пригоду, люба моя. Усі молоді жінки у Кінросі заздритимуть тобі, ось побачиш. Лишень подумай. Тут ти можеш узагалі залишитися без чоловіка і провести кращі роки свого життя, доглядаючи старого батька. — Блідо-блакитні очі модистки засльозилися. — Хто-хто, а я добре знаю, що це таке. Мені довелося доглядати свою матір, а коли вона померла, я вже не мала жодної надії чи перспективи вийти заміж. — Раптом міс МакТавіш зітхнула, і обличчя її радісно засвітилося: — Александр Драмонд! Аякже — я добре його пам’ятаю! Йому було лише п’ятнадцять, коли він подався геть, але не було такої жінки у Кінросі, яка б не встигла звернути на нього увагу.

Враз насторожившись, Елізабет збагнула, що нарешті знайшла людину, яка могла хоч щось розповісти про її майбутнього чоловіка. На відміну від Джеймса у Дункана Драмонда було лише двоє дітей — донька Вініфред та син Александр. Вініфред вийшла заміж за священика і поїхала до містечка неподалік Інвернеса ще до того, як народилася Елізабет. Напевне, вона могла би багато розповісти про свого брата, але Елізабет не мала жодної можливості з нею поговорити. Розпитування тих членів її родини, які були достатньо дорослими, щоб пам’ятати Александра, дало навдивовижу мало, неначе це була заборонена тема. Нарешті вона збагнула: батько. То батько робив усе можливе, щоб ніхто не дізнався про багатство, яке буквально з неба на нього впало. Він також вірив, що коли йдеться про шлюб, то незнання — це велике благо.

— А який він був — красивий? — нетерпляче запитала Елізабет.

— Красивий? — Міс МакТавіш насупилася і примружила очі, пригадуючи. — Ні, я б не назвала його красивим. Уся справа була у його манері рухатися — елегантно і водночас бундючно. Він увесь час ходив у синцях від Дунканового дрючка. Мабуть, йому боляче було рухатися так, наче увесь світ належав йому, але це й справді було так: увесь світ дійсно належав йому. А яка у нього посмішка була! Жінки від неї просто… просто мліли.

— Він звідси втік?

— Так, на свій п’ятнадцятий день народження, — викладала свою версію історії Александра Кінроса міс МакТавіш. — Через це доктор МакҐреґор, тодішній священик, дуже засмутився. Він часто повторював, що Александр був напрочуд розумним та здібним хлопцем. Добре знався на латині та давньогрецькій мові, і доктор МакҐреґор мав намір послати його учитися до університету. Та Дункан і слухати про це не хотів. Хлопця чекала робота тут, у Кінросі, на фабриці, до того ж Вініфред вийшла заміж і поїхала, тому Дункан хотів, щоб Александр залишився з ним. Такий суворий чолов’яга був той Дункан Драмонд! До речі, він зробив мені пропозицію, але я мусила доглядати матір, тому без вагань її відкинула. А тепер ти збираєшся заміж за Александра! Це — наче сон, Елізабет, наче якийсь сон!

Останнє зауваження було правдою. Тими закуточками своєї свідомості, яких не торкалася щоденна тяжка праця, Елізабет думала про своє майбутнє, і були ті думки схожими на хмарини, що пропливали у безкраїх високих небесах Шотландії: інколи — як прозорі легковажні пасма, інколи — сірі й печальні, інколи — буремно-чорні. Обмежений світогляд шістнадцятирічної дівчини не міг дати їй ані заспокоєння, ані будь-якої інформації стосовно наслідків майбутнього розриву зі звичним для неї буттям і переїзду у світ абсолютно невідомий і незвичний. Слабенький сплеск цікавості й захвату швидко змінювався дощем сліз, напад запаморочливої радості — такою само запаморочливою похмурістю та занепалістю духу. Навіть після прискіпливого вивчення географічного довідника та «Британської енциклопедії», що належали доктору Маррі, Елізабет так і не змогла знайти надійної мірки, за допомогою якої можна було б виміряти повну та абсолютну зміну, котра мала статися в її житті.


Невдовзі сукні — у тому числі весільна — були готові. Їх переклали цупким папером та вмостили у дві валізи. Аластер подарував валізи, Мері — весільну вуаль з білого французького мережива, а міс МакТавіш — білі сатинові капці. Усі члени сім’ї, за винятком Джеймса, щось подарували Елізабет — чи то одеколон, чи то різьблену брошку, подушечку для голок чи коробочку цукерок.

Поважне пресвітеріанське подружжя з Піблза відгукнулося на газетне повідомлення Джеймса і після нетривалого листування заявило, що за п’ятдесят фунтів готове взяти наречену під свою опіку.

Аластер і Мері супроводили Елізабет в екіпажі до Кіркальді, де вони зійшли на борт парового пакетбота, щоб здійснити подорож через затоку Ферт-ов-Форт до порту Літ. Звідти вони перебралися кінним трамваєм до Единбурга, де на станції Принсиз-стрит на них мали чекати містер та місіс Вотсони.

Якби не головокружіння та нудота, спричинені поїздкою на пакетботі через затоку, збурену поривчастим вітром, Елізабет відчувала б надзвичайну цікавість і захоплення, бо ще ніколи в житті не заїжджала так далеко — аж до Кіркальді й далі. Якщо вже Кіркальді викликав у Елізабет такий захват, то велетенський Единбург і поготів приголомшив, коли Роберт і Кетрін, які там мешкали і де вони зупинилися, повезли її на екскурсію містом. Але відкритий усім вітрам гамірливий Единбург з його лісистими пагорбами та глибокими ярами не захопив її уяву. Вони вийшли з кінного трамвая на станції Північнобританської залізниці, і Аластер відвів Елізабет до малесенького, схожого на пенал, купе другого класу, де вона мала просидіти з Вотсонами всю дорогу до Лондона. Залишивши її саму, Аластер повернувся на напхану людьми та поклажею платформу, щоб зустрітися з опікунами, які чомусь запізнювалися.