Під’їзну колію вагонетки обрамляв живопліт. Елізабет обійшла його — і від подиву й захвату зупинилася як укопана. У цій глушині її чоловік збудував особняк з матеріалу, схожого на вапнякову цеглу. Особняк мав три повноцінні поверхи, вікна у стилі англійського Ренесансу, ґанок з колонами у кінці широких сходів; складалося таке враження, що цей будинок простояв тут років з п’ятсот, не менше. Біля підніжжя сходів були тераса з галявинкою та англійський парк, для створення якого, вочевидь, доклали чимало зусиль: там були і підстрижений самшитовий живопліт, і клумби з трояндами, і навіть невеличка копія грецького храму.

Двері особняка були розчинені, а з кожного вікна лилося світло.

— Ласкаво просимо додому, Елізабет! — З цими словами Александр Кінрос узяв її під руку і повів сходами в будинок.

А всередині все було найвищої якості. Як підказувала Елізабет її шотландська ощадливість, доставка предметів обстановки в таку далечінь стала власнику в грубі гроші. Килими, меблі, люстри, прикраси, картини, штори — та й сам будинок — усе це обійшлося Александру в астрономічну суму. Тільки слабкий запах гасу виказував, що насправді особняк збудовано в глушині й освітлюється він гасовими лампами.

Виявилося, що всюдисущий Самерс був головною довіреною особою Александра, а дружина його була економкою. Здавалося, таке сполучення давало Александру якесь особливе задоволення.

— Перепрошую, мадам, чи не хочете ви освіжитися після подорожі? — спитала місіс Самерс і провела Елізабет до туалету, що працював бездоганно.

Здавалося, ще ніколи в житті не була вона така вдячна за це запрошення: як і всім добре вихованим жінкам її епохи, Елізабет часто доводилося годинами терпіти неможливість випорожнити у сечовий міхур. Тому вона наважувалася випити лише кілька ковтків води перед всякою подорожжю — байдуже якою. Спрага призводила до зневоднення, концентрації сечі та появи каменів у нирках; жінки часто помирали від водянки — хвороби, спричиненої надмірним накопиченням рідини у тканинах тіла.

Після кількох чашок чаю, бутербродів та смачного тістечка Елізабет лягла спати така зморена, що ледь пам’ятала щось після того, як вона увійшла до особняка.


— Елізабет, якщо тобі не подобаються твої кімнати, скажи мені, будь ласка, де б ти воліла жити, — сказав Александр за сніданком, який подали до кімнати, кращої за яку Елізабет іще не доводилося бачити: стіни та стеля являли собою скляні шибки, з’єднані майже невидимим плетивом залізних рам, пофарбованих у білий колір; сама ж кімната була схожою на джунглі через численні пальми та папороті в діжках.

— Мені дуже подобаються мої кімнати, але ця подобається найбільше.

— Це оранжерея; у холодному кліматі вона рятує вразливі до морозу рослини від загибелі взимку.

На Александрові були «шкури» (як їх устигла крадькома охрестити Елізабет); недбало кинутий капелюх лежав на порожньому стільці.

— Ти кудись ідеш?

— Я — вдома, тому віднині ти аж до вечора нечасто мене бачитимеш. Місіс Самерс покаже тобі будинок, і ти обов’язково скажеш мені, що саме тобі в ньому не подобається. Цей особняк є твоїм набагато більше, аніж моїм, бо саме ти проводитимеш тут найбільше часу. Як я розумію, ти не граєш на фортепіано?

— Ні, не граю. Ми не могли собі дозволити фортепіано.

— Тоді я потурбуюся, щоб тебе навчили на ньому грати. Музика — одна з моїх пристрастей, тому тобі доведеться навчитися грати дуже добре. Ти вмієш співати?

— Мені ведмідь на вухо наступив.

— Що ж, поки я не знайду вчителя музики, тобі доведеться гаяти час за читанням книг та каліграфічними вправами. — Він нахилився, злегка цьомкнув її в щоку, насунув на голову капелюха і хутко зник, гучно кличучи свою економку — місіс Самерс.

Та невдовзі з’явилася, щоб показати «мадам» будинок, у якому їм трапилось небагато несподіванок — аж поки вони не дійшли до бібліотеки. Кожна кімната була пишно оздоблена у стилі сіднейського готелю, навіть форма чудових парадних сходів — і та вельми нагадувала готельні. У великій вітальні стояли арфа і повнорозмірний рояль.

— Настроювача привезли аж з Сіднея, коли рояль встановили у належному місці, — ото вже мені морока! Не дозволяють тепер його ані на волосинку зсунути, щоб витерти пилюку під ніжками, уявляєте?! — невдоволено пробурчала місіс Самерс.

Вочевидь, бібліотека була чимось на кшталт затишного куточка для Александра, бо була позбавлена дещо манірного вигляду, притаманного решті кімнат. У тих місцях, де її обшир не займали темні дубові полиці з книгами та зелені шкіряні крісла для відпочинку, виднілися клітчасті шпалери, драпіровки та килими. Але ж чому шпалери були у стилі, уподобаному Маррі, а не його рідними Драмондами? Драмондівські шпалери являли собою темно-червоні квадрати з численними зеленими й темно-синіми лініями — вражаючий візерунок, що відразу впадав у око. Тоді як шпалери, що виробляли Маррі, мали тьмяно-зелене тло, невиразно розділене на квадрати тонкими червоними та темно-синіми лініями. Елізабет уже встигла збагнути, що її чоловік віддавав перевагу речам бездоганно красивим та пишним, тож звідки тут узялися ці непоказні шпалери Маррі?

— Тут п’ятнадцять тисяч книжок, — зазначила місіс Самерс благоговійним голосом. — Містер Кінрос має книжки з усіх галузей і тем. — І додала, пирхнувши: — Але він не має жодної Біблії. Каже, що Біблія — це дурниці. Він безбожник.

Безбожник! Однак містер Самерс із ним відтоді, як вони разом прибули на якомусь кораблі, він і чути не хоче про те, щоб податися звідси геть. А я все сподіваюся, що звикну до роботи економки. Цей особняк будувався трохи більше від двох місяців. А тим часом я просто вела домашнє господарство у містера Самерса.

— А ви з містером Самерсом маєте дітей? — спитала Елізабет.

— Ні, — однозначно і якось неохоче відповіла місіс Самерс. Вона випростувалася і поправила свій бездоганно білий та накрохмалений фартух. — Сподіваюся, мадам, що ви будете задоволені моєю роботою.

— Не маю сумнівів, — приязно відповіла Елізабет і посміхнулася своєю найщирішою посмішкою. — А коли ви вели хазяйство у містера Самерса, то де мешкав містер Кінрос, поки не збудували його будинок?

Місіс Самерс кліпнула очима і відвела погляд убік.

— У готелі «Кінрос», мадам. Дуже комфортабельний заклад, до речі.

— Він є власником цього готелю?

— Ні, — коротко відказала місіс Самерс; і, хоч як Елізабет не старалася, їй не вдавалося розговорити економку на цю тему.

У міру того як вони просувалися до кухні, комори та винного льоху, господиня Кінрос-гаусу виявила, що решта слуг були китайцями. Коли Елізабет з місіс Самерс проходили повз них, вони посміхалися і вклонялися.

— Тут що, усі слуги чоловіки? — перелякано верескнула Елізабет. — Ви хочете сказати, що саме чоловіки прибиратимуть мої кімнати, пратимуть і прасуватимуть мою одіж? У такому разі, місіс Самерс, свою нижню білизну я пратиму сама.

— Не варто робити з мухи слона, мадам, — відказала економка, ніби то пусте. — Наскільки я пам’ятаю, оці китайські нехристі увесь час заробляють на життя пранням. Містер Кінрос каже, що вони перуть так добре, бо давно призвичаїлися прати шовк. А те, що вони чоловіки, не мусить вас бентежити, мадам. Це ж не білі чоловіки, а всього лише китайські нехристі.


Особиста служниця Елізабет прибула невдовзі після ленчу. Вона виявилася китаянкою, і, на думку Елізабет, такою вродливою, що аж дух перехоплювало. Тонка, як лозинка, а рот — наче бутон квітки. Хоча Елізабет до цього дня не доводилося бачити китайців, щось у зовнішності дівчини підказало їй, що в її жилах текла і європейська кров. Її очі нагадували формою мигдаль, але були ширшими та виразнішими, аніж у решти китайців, і мали чітко видимі повіки. Дівчина була вбрана у чорні шовкові брюки та жакет, а її волосся було забрано на потилиці традиційним «кінським хвостом».

— Дуже приємно бути у вас, мадам. Мене звуть Джейд — це як назва каменя яшма, — мовила китаянка, склавши руки човником біля грудей і знічено посміхаючись.

— Ти говориш без акценту, — зауважила Елізабет, яка за останній місяць чула багато вимов, при цьому не здогадуючись, що її шотландський акцент був настільки сильний, що співрозмовники інколи не розуміли її. Джейд говорила як жителька колонії — трохи іст-лондонського кокні вперемішку з північноанглійською та ірландською вимовами. Окрім того, було в її вимові іще щось виразно місцеве.

— Мій батько прибув з Китаю двадцять три роки тому і зустрів мою матір, ірландку. Я народилася на золотих родовищах Баларат, мадам. Відтоді ми завжди перебиралися туди, де видобувалося золото, але тато зійшовся з міс Рубі, наші мандри скінчилися. Коли народилася Півонія, моя мати втекла з кавалеристом армії Її Величності королеви Вікторії. Тато каже, що то був голос крові. Свої сходяться зі своїми ж. А мені здається, що вона втомилася народжувати дівчат. Нас аж семеро.

Елізабет спробувала придумати у відповідь щось утішне.

— Я не буду аж надто суворою господинею, Джейд, це я тобі обіцяю.

— О, будьте настільки суворою, наскільки вам подобається, міс Лізі, — весело відповіла Джейд. — Я була служницею міс Рубі, і після неї мені вже нічого не страшно.

Ага, отже, ота Рубі була жінкою крутої вдачі.

— А хто зараз їй прислужує?

— Моя сестра, Перлина. А коли вона набридне міс Рубі, то є іще Жасмин, Півонія, Шовкова Квітка і Квітка Персика.

Від місіс Самерс Елізабет дізналася, що Джейд мала жити в сараї на подвір’ї.

— Це негарно, — твердо заявила Елізабет, сама дивуючись своїй безрозсудній сміливості. — Джейд — красива молода жінка, і її слід берегти. Їй можна переїхати до кімнати гувернантки — допоки мені не знадобиться гувернантка. А китайські слуги-чоловіки теж мешкають у сараї?

— Вони мешкають у місті, — жорстко і стримано відповіла місіс Самерс.

— А з міста вони їдуть сюди у вагонетці?

— Іще чого не вистачало, мадам! Вони йдуть сюди зміїною стежкою.

— А містер Самерс в курсі про те, як ви ведете господарство, місіс Самерс?

— Це не його справа, бо економка тут — я! Ті чоловіки — китайці, які позбавляють роботи білих людей!

Елізабет пирхнула:

— Я ніколи не чула, щоб біла людина, хоч якою б нужденною вона не була, мала бажання бруднити свої руки об брудну одіж інших людей, щоб заробити цим на життя. У вас колоніальний акцент, тож я припускаю, що ви народилися й виросли в Новому Південному Уельсі, але я попереджаю вас, місіс Самерс, що не потерплю расової упередженості в цьому домі.


— Вона доповіла про мене містеру Кінросу, — гнівно кинула місіс Самерс своєму чоловікові, — і той страшенно на мене розлютився! Тому Джейд мешкатиме у кімнатах гувернантки, а слуги-китайці приїжджатимуть сюди на вагонетці! Це просто жах!

— Інколи, Меґґі, ти верзеш дурниці, — зауважив містер Самерс.

Місіс Самерс заціпеніла.

— Усі ви — зграя безбожників, а містер Кінрос — найгірший з них! Спочатку живе з отією жінкою, а потім бере — і привозить сюди дівчинку, яка йому в доньки гордиться!

— Стули пельку, жінко! — відрізав містер Самерс.

Спочатку Елізабет було важко зайняти увесь свій час; після розмови з місіс Самерс вона відчула до цієї жінки таку неприязнь, що стала її уникати.

Бібліотека, попри всі ті п’ятнадцять тисяч книжок, не надто її втішала; там було повно книжок на теми, які її не цікавили, — від геології та машинобудування до способів обробляння золота, срібла, заліза та сталі. Цілі полиці були заставлені звітами різних комісій, а ще більше книг мали назву на кшталт «Англійське право». І ніяких тобі романів. Усі праці про Александра Македонського, Юлія Цезаря та інших знаменитих людей, про яких розповідав її чоловік, були грецькою, латиною, італійською або ж французькою — який же освічений був Александр! Але Елізабет усе ж надибала спрощені перекази деяких міфів у книзі Гібона «Занепад та крах Римської імперії»; а ще їй трапилося повне зібрання творів Шекспіра. Міфи читалися із захватом, твори Шекспіра — йшли складно.

Александр заборонив їй ходити до церкви Святого Андрія (шпилястої англіканської церкви з червоної цегли), поки вона трохи не обживеться, і Елізабет здалося, що в місті Кінрос немає мешканців, з якими їй хотілося б спілкуватися. У неї в душі почала зріти підозра, що чоловік навмисне хотів ізолювати її від простого люду і приректи на самітництво на високій горі. Наче вона була якоюсь таємницею, котру слід усіляко оберігати.

Але оскільки Александр не заборонив їй ходити пішки, вона стала гуляти, обмежуючись спочатку територією довкола маєтку, а потім наважилася відходити й далі. Вона знайшла зміїну стежку і пройшла нею аж до уступу, де знаходилися копри розроблюваної копальні, але так і не знайшла зручного місця, звідки могла б непоміченою спостерігати за роботами. Після цього Елізабет почала поволі заглиблюватись у таємниці лісу, виявивши в ньому чарівний світ схожих на мереживо папоротей, порослих мохом лощин, товстелезних дерев зі стовбурами яскраво-червоного, рожевого, кремового, блідо-блакитного та коричневого кольорів. Усюди пурхали зграйки небачено-красивих пташок — папуг усіх кольорів райдуги, вертких пташок, які дзеленчали наче дзвіночки, пташок, що співали мелодійніше за солов’їв. Затамувавши подих, Елізабет спостерігала, як стрибають з каменя на камінь маленькі кенгуру, — перед нею неначе ожили ілюстрації з книги про природу.