— Ну то пустіть нас на цей вечір! Побачите, ми нічого вам не зіпсуємо. А ви ще встигнете до Опери...

— Ірюсю, ми прожили велике життя... І багато чого розуміємо. Навіть те, про що не говорять. Раніше, коли були кращі часи, в нас багато людей зупинялося, ти ж знаєш, ми нікому не відмовляли, і твоїй мамі також. І знаєш, зупинилися в нас якось молодята з вашої Хотинівки, вони їхали до Ялти, і проїздом одну ніч ночували в нас. Ми з Олесем Івановичем постелили їм у вітальні, на цьому дивані, де ти сидиш. А собі в оцій спаленьці, зовсім поряд. І ти знаєш, Ірюсю, вони, поки спали у нас, нічого собі не дозволили! Це було так культурно! Так порядно! Так інтелігентно! І ти знаєш, Ірюсю...

— Тьотю Людо! Пам`ятаєте, у вас жила кішка Шарлота?

— Царство їй небесне, — Людмила Харитонівна і Олесь Іванович в унісон схлипнули.

— Пам`ятаєте, ви її прооперували, бо вона весь час тікала до котів! І ви її не били і не читали їй лекцій про високу мораль! У мене така сама проблема! Я до вас прийшла з горем, а не з блудом! — Ірюся знов перейшла на скажений крик. — Я би теж зробила собі операцію! Але де?..

— Замовчи, Ірюсю, замовчи, ти ще маєш народити дитину, і все буде не так!

— Я не знаю, чи зустріну чоловіка, від якого захочу дитину!

— Зустрінеш, обов`язково зустрінеш!

— Я до того помру! Ви нічого не розумієте! Особисто з вами такого не було, то ви гадаєте, такого взагалі не буває!

— Ірюсю, що ти робиш, встань з колін і підтягни штани! Ірюсю, облиш ніж! Ірюсю, в тебе кров на горлі, Ірюсю, що нам скаже твоя мама! Ірюсю, ми зараз порадимось з Олесем Івановичем, може, ми зможемо залишити тебе тут! Котра година? Двадцять на сьому! Нам звідси близько! Може, ми ще встигнемо до Опери, тільки віддай сюди ніж!

Ірюся впала обличчям на підлогу. Розгублений Олесь Іванович підняв її, спробував натягти на неї джинси. Ірюся відскочила і заверещала:

— Куди ти свої руки сунеш, старий розпутник! Корчиш із себе праведника, а сам тільки про те й думаєш! Поїдь попрацюй на буряках! Сезон ще не закінчився! Піди послухай і подивись, як воно там!

— Ірюсю, ти втратила розум, дитино, заспокойся!

— Ви могли цьому запобігти! Я до вас прийшла, як до друзів! А ви старі святенники, а не друзі!

— І-рю-сю! Ми порадимось з Олесем Івановичем на кухні і, скоріше за все, дозволимо тобі те, що ти в нас просиш. Тільки почекай трохи! І головне, заспокойся. Заспокойся. Отак. Отак. Ірюся більше не плаче. Більше не плаче. І навіть не хлипає. Все гаразд.

— А можна, я поки покличу сюди свого хлопця? Він замерз внизу.

— Звичайно, дитино! Треба було відразу йти з ним!

Ірюся підтягла джинси, накинула плаща, вийшла й хутко повернулася з хлопцем. Старе подружжя чомусь чекало побачити чорнявого парубка грузинського типу з хижим чорним поглядом. Ірюся привела білявого невисокого й дуже тоненького хлопчика. Відчувалось, що йому було ніяково.

Дядя Олесь і тьотя Люда пішли до кухні й зачинили за собою двері.

— Ти знаєш, я теж випив би валер`янки, — у Олеся Івановича тремтіли і голос, і руки.

— А я так хотіла до Опери, Олесю. Може, ми б когось зустріли в антракті зі знайомих? Пам`ятаєш, ми раніше завжди зустрічали в опері знайомих.

— Але, якщо брати ці квитки, треба лишати цю парочку тут! І перетвоювати нашу оселю на бордель!

— Всюди тепер бордель, Олесю. Ти сам це знаєш.

— Але не в нашому домі... Хоча... ця дівчина... і правда хвора... і я тобі скажу... ще до того, як ми познайомились... я, звичайно, був парубком, не дівчиною... зі мною щось таке бувало... як ото з нею... і я, її віку хлопець... в тій самій Хотинівці... ходив до жінки з буряків... ти вибач, Людмило Іванівно, що я про це...

— Харитонівна, Олександре Івановичу...

— Ще раз вибач мене, Харитонівно... Але я думав, таке буває тільки з мужиками. А щоб з дівкою! Та ще й з такою грамотною!

— Ти знаєш, Олесю, якби я бачила: в них любов. То я б, чесне слово, згадавши нас сто років тому...

— П`ятдесят, Людо...

— Але ж це чорт зна що! Мені треба! Мені горить! Мене пече! Що це таке?

— А ще я по досвіду знаю...

— Що ти знаєш по досвіду, Олесю Івановичу?

— Стільки, скільки йде "Аїда", цим не займаються. Потім іде хлюпання у ванні. Потім витягається принесена пляшка.

— А я і не знала, що в тебе такий досвід...

— А потім починається нишпорення по шухлядах.

— Так, якби ми були б готові до цього, то замкнули би спальню, і в ній усі цінні речі...

— Які в нас цінні речі, Людмило Іванівно, тобто Харитонівно?

— А наше листування? Мені б не хотілося, щоб хтось те читав! Як почую близький кінець, я спалю ті листи!

— То пали зараз! Смерть може прийти несподівано!

— Дякую тобі за пораду, Олесю Івановичу! Але мені хочеться подовше зберегти наші листи!

— Ти така сентиментальна!

— І, крім того, та обручка, невідомо, чи золота вона, що ти мені колись подарував, ти сам казав, це від вашої бабусі,

— Від прабабусі.

— Тим більше. Але Олена теж на неї претендувала.

— Вони з братом вважають, що її загублено.

— Тим більше, мені б не хотілося, щоб через Ірюсю вони довідались, що обручка в нас.

— Втім, чого б це вона полізла шукати ту обручку! Ти вже зовсім, Людо!

— А до Опери ми все одно спізнились!

Олесь Іванович витяг з кишені театральних штанів годинника на ланцюжку, сумно похитав головою:

— Лунає перший дзвоник.

— Треба було менше згадувати жінок з бюряків!

— І пустити цих скажених котів на наш диван?

— Отже, ми їм скажемо, що раді їх бачити у нас. Хай приходять на чай, хай будуть нашими гостями. І коли ми зовсім почнемо їм довіряти, то не треба квитків до Опери! Ми можемо піти в гості до Галі!

— Так, ми не бачили Галі більше року! Треба було б навідати її до ожеледиці!

Старе подружжя нарешті прийняло рішення і вийшло з кухні до передпокою. Людмила Харитонівна рушила до кімнати, відчинила двері і з жахом зачинила їх.

— Що сталося?

— Вони там... Вже... Прямо на підлозі...

— Я їх зараз! Таки віддубасю! Обох! Чим під руку попаде!

— Стій, зупинись! Вони можуть скліщитися! — Людмила Харитонівна судомно схопила розгніваного чоловіка. І їм обом пригадалася одна з найжахливіших картин їхньої далекої молодості, як виносили зі студентського гуртожитку двох коханців, які не змогли роз`єднатися, коли їх застукали.

— Ходімо! На вулицю! Тут душно!

Вони допомогли одне одному одягти потерті пальта, і, здригаючись від звірячих звуків за скляними дверима кімнати, тихо вийшли з квартири. Було темно, в під`їзді смерділо сечею і мишами. Старий дім неподалік від Опери, до якого ще не добралися новітні покупці. Навпомацки вийшли на вулицю, тихо пішли холодною сухою вулицею, не знаючи, що сказати одне одному. Нарешті він заговорив:

— Вони нас просто беруть за горлянку. Зараз мені хочеться померти. Раптово. Впасти на землю і більше не встати.

— А я не хочу вмирати, Олесю. Я хочу побачити, щоб Ірюся по-нормальному вийшла заміж. І до Галі ми ще маємо завітати до ожеледі. Ще є справи.

— Так, і ванну варто було б побілити. Може, Вітька би приїхав, допоміг! Він же на п`ятнадцять років молодший за мене.

Вітька — це батько Ірюсі, чоловік Олени. Він ще працює у своїй Хотинівці. Востаннє вони з Оленою і з маленькою Ірюсею були всі разом в київських родичів бозна, як давно. Коли Ірюся ще не вимовляла літери "р" і скаржилась, чому їй дали ім`я, яке цю літеру містить.

— А пам`ятаєш, яку качку вони тоді привезли? Ви з Оленою її готували з яблуками!

— З капустою! Ми її готували з капустою!

— А мені здається, з яблуками!

— Я готувала, і я пам`ятаю!

— А я їв!

— Чи ми ще до смерті скуштуємо такої качки?

— Вчора ти плакала, чи ми потрапимо до смерті в Оперу.

— Так, життя бере за горлянку.

— І все одно добре, що життя, а не смерть.

— Але після недавньої сцени таки хочеться померти...

Вони повільно йшли осінньою вулицею. Падало сухе листя. Сяяли розкішні магазини. Там, за склом, люди купували пиво й ковбасу. В Опері вже давно закінчилася увертюра, завіса знеслася нагору, розкрила сцену з давньоєгипетськими декораціями. А нагорі, в маленькому помешканні старого будинку, двоє молодих людей, нахабно вигнавши з дому старих господарів, стверджували своє право... яке право? Світ і правда божевільний.

Старі зупинилися біля одного з магазинів.

— Давай купимо трошки шинки.

— А може, краще, чотири сосиски?

— Ти взяв із собою гроші?

— Здається, в мене щось було у кишені. Ось 50 копійок, а от ще, а от і гривня.

— Ось ви де! Ви забули ключі! Вийшли з дому без ключів! Тримайте! — до них підбігли щасливі хлопець і дівчина. У Ірюсі від цілунків стерлася жахлива темна помада, без неї вона гарненька, як квіточка. Дуже схожа на сестричку її батька і Олеся Івановича, яка колись померла молодою.

— Ірина нас не познайомила. Мене звуть Артур, — хлопець простяг руку, і Олесь Іванович потис її. А що йому ще було робити?