— Ага, так ти, нарешті, знайшов нас у нашому усамітненні? А я саме казала Джейн, що тобі вже пора було поцікавитися, де ми є.

— Джейн! — повторив Френк Черчілль зі здивованим і незадоволеним виглядом. — Що за фамільярність така! Але ж міс Ферфакс, здається, не має нічого проти.

— Як вам подобається місіс Елтон? — пошепки спитала його Емма.

— Ніяк.

— Ви невдячний.

— Невдячний?! Що ви маєте на увазі? — Потім він змінив сердиту міну на посмішку: — Ні, не треба. Не кажіть мені, що ви мали на увазі. А де мій батько? І коли ж ми, нарешті, почнемо танцювати?

Емма ніяк не могла зрозуміти його поведінку; настрій у нього був якийсь дивний. Він відійшов, аби знайти свого батька, але швидко повернувся з Вестонами. Він застав їх у стані легкого збентеження, причину якого вони збиралися пояснити Еммі. Місіс Вестон тільки-но збагнула, що право відкрити бал мусить бути надане місіс Елтон і що місіс Елтон саме на це й очікує, а це йде врозріз із їхнім бажанням надати таке почесне право Еммі. Цю неприємну новину Емма сприйняла стоїчно.

— А де ми візьмемо для неї підходящого партнера? — запитав містер Вестон. — Вона ж думатиме, що Френку слід запросити її.

Френк негайно звернувся до Емми, щоб та підтвердила свою попередню обіцянку, і похвалився, що його вже заангажовано, а батько його всім своїм виглядом демонстрував своє цілковите схвалення такої поведінки. А потім виявилося, що місіс Вестон хотіла, аби з місіс Елтон танцював саме він, і вони саме в цьому збиралися його переконати, що їм удалося зробити досить швидко. Містер Вестон і місіс Елтон мали бути першими, а за ними — містер Френк Черчілль і міс Вудхаус. Емма мусила змиритись і стояти другою за місіс Елтон, хоча вона завжди вважала, що цей бал був улаштований спеціально для неї. І як тут їй було не задуматися про заміжжя!

Наразі місіс Елтон безперечно перемогла в тому, що марнославство її отримало цілковите задоволення, бо хоча вона і мала намір розпочати бал з Френком Черчіллем, від цієї переміни вона нічого не втратила. Могло бути, що містер Вестон виявиться кращим партнером, ніж його син. Емма ж, незважаючи на цю несподівану неприємність, щасливо усміхалася, радісно спостерігаючи за утворенням довгенької низки пар, і наперед тішачись тими численними годинами небачених веселощів, що чекали на неї. Найбільше її турбувало те, що містер Найтлі не збирався танцювати. Він стояв серед глядачів, хоча негоже йому було так чинити — він мусив танцювати, а не ставити себе в один ряд з одруженими чоловіками, батьками і гравцями у віст, котрі тільки робили вигляд, що цікавляться танцями, а самі чекали, доки набереться необхідна для партії кількість гравців. А він же такий моложавий! Ніде б він не контрастував так разюче з оточуючими, ніж там, де стояв. Емма відчувала, що його висока, струнка і підтягнута фігура, що вивищувалася серед незграбних форм і похилих плечей літніх людей, неминуче притягувала численні погляди; а, крім її партнера, серед цілої низки молодих людей не було жодного, хто міг би з ним зрівнятися. Він наблизився на декілька кроків, і цих декількох кроків було достатньо, щоб уявити, з якою витонченою шляхетністю, з якою граціозністю він мусив танцювати, якби тільки захотів. Щоразу, коли вона ловила його погляд, він силувано посміхався, але загалом вигляд у нього був невеселий і задумливий. Їй хотілося, щоб йому більше подобалось оточення, більше подобався Френк Черчілль. Їй здавалося, що він часто за нею спостерігає. Емма не тішила себе думкою, що містер Найтлі замислився саме над тим, добре чи погано вона танцює; але якщо він засуджував її поведінку, то це її не лякало. Між нею та її партнером нічого, крім флірту, не було. Вони більше скидалися на веселих, добрих приятелів, аніж на закоханих. Те, що Френк Черчілль уже думав про неї менше, ніж раніше, сумнівів не викликало.

Бал проходив просто прекрасно. Турботи і безустанні клопоти місіс Вестон не пропали надаремне. Усі виглядали щасливими; і висновок про пречудовий бал, до якого зазвичай приходять під його кінець, було зроблено ще тоді, коли він тільки-но почався. Цей бал не був багатшим на якісь важливі, варті особливої згадки події, ніж зазвичай бувають бали. Однак одну з них Емма все ж таки підмітила. Через два танці мала початися вечеря, а в Гаррієт не було партнера — вона лишалася єдиною незайнятою дівчиною, що сиділа і не танцювала; а досі пари підбиралися таким чином, що важко було уявити, як можна було розбити хоча б одну з них. Але трохи згодом така думка в Емми все ж таки з'явилася, коли вона побачила, як містер Елтон почав наближатися до них неквапливою і невимушеною ходою. Він не запросив би Гаррієт танцювати, якби цього можна було уникнути, — щодо цього вона була певною; і тому очікувала, що він кожної миті може шаснути у картярську кімнату.

Однак втеча не входила до його планів. Він забрів у ту частину кімнати, де сиділи глядачі, заговорив до когось із них, а потім почав походжати попереду, наче хизуючись своєю незаангажованістю і своєю рішучістю її зберегти. Він навіть декілька разів підходив дуже близько до міс Сміт або розмовляв з тими, хто перебував поруч із нею. Емма все це бачила. Новий танець іще не почався; вона якраз пробиралася вперед, завдяки чому мала час озирнутись і, трохи повернувши голову, змогла побачити все, що відбувалося. Коли Емма дійшла до середини низки танцюючих, уся група глядачів лишилася якраз позаду неї, але містер Елтон був так близько, що вона чула кожні півслова діалогу, який відбувався саме тоді між ним і місіс Вестон; а крім того Емма помітила, що його дружина, котра стояла відразу перед нею, не тільки прислухається, а ще й заохочує його промовистими поглядами. Добросерда і лагідна місіс Вестон полишила своє місце, підійшла до нього й запитала: «А ви що, не танцюєте, містере Елтон?»

На що він хутенько відповів:

— Ну чому ж — танцюю, місіс Вестон. Якщо ви підете зі мною танцювати.

— Хто, я? — та ні, що ви, я знайду вам кращу партнерку. Яка з мене танцюристка!

— Якщо місіс Гілберт бажає танцювати, — сказав він, — то я певен, що це зробить мені велику приємність, бо хоч я і почуваюся як статечний одружений чоловік, котрому вже не до танців, мені завжди було б дуже приємно стати обіруч з такою доброю знайомою, як місіс Гілберт.

— Місіс Гілберт не хоче танцювати, але тут є незайнята дівчина, і я дуже б хотіла, щоб вона потанцювала, — це міс Сміт.

— О, міс Сміт! А я й не помітив… Ви такі люб'язні… коли б я не був статечним одруженим чоловіком… Але мені вже не до танців, місіс Вестон. Прошу вашого вибачення. Я готовий виконати будь-яке інше ваше прохання, але мені вже не до танців.

Місіс Вестон не сказала нічого більше; й Еммі лишилося тільки здогадуватися, з яким, напевне, спантеличенням і приниженням поверталася вона до свого стільця. Оце так містер Елтон! Такий приязний, люб'язний і добрий містер Елтон! На якусь мить вона озирнулася довкола — і побачила, як він приєднався віддалік до містера Найтлі й саме вмощувався, щоб почати якусь солідну розмову, обмінюючись при цьому зі своєю дружиною тріумфуючими поглядами.

Більше вона на них не дивилася. Серце її палало гнівом, і вона боялася, що й обличчя — також.

І тут в око їй упала приємніша картина — містер Найтлі вів Гаррієт до групи танцюючих! Ніколи вона не була такою здивованою й майже ніколи — такою задоволеною, як у цей момент. Вона відчувала і вдячність, і радість — як за Гаррієт, так і за себе, їй дуже хотілося подякувати йому; і хоча до них було надто далеко, щоб розмовляти, вираз її обличчя сказав дуже багато, коли їй вдалося знову спіймати його погляд.

Танцював містер Найтлі так, як Емма і сподівалася, — винятково гарно; можна було б вважати, що Гаррієт надзвичайно поталанило, якби не те жорстоке приниження, якого вона недавно зазнала, і та нестримна радість та добре усвідомлення зробленої їй честі, якими світилося її щасливе обличчя. Вона належним чином оцінила його шляхетність і підстрибувала вище за всіх, далі за всіх вискакувала на середину, і не переставала радісно всміхатися.

Посоромлений, як сподівалася Емма, містер Елтон ретирувався до картярської кімнати. Їй здавалося, що він іще не став таким же жорстокосердим, як його дружина, але незабаром мав її в цьому наздогнати. Сама ж місіс Елтон висловила деякі зі своїх думок, звернувшись до свого партнера так, аби почули усі:

— Найтлі пожалів сердешну маленьку міс Сміт! Яка зразкова добросердість, Господи!

Оголосили, що вечеряти подано. Усі заметушились; і в цей момент почувся голос міс Бейтс; і він лунав безперестанно, аж поки вона не всілася за стіл і не взяла ложку.

— Джейн, Джейн, де ти є, серденько Джейн? Ось твій палантин. Місіс Вестон благає тебе вдягнути палантин. Вона каже, що побоюється протягів у коридорі, хоча про все належним чином потурбувалися. Одні двері забили гвіздками. Багацько постілок… Ну прошу тебе, Джейн, — вдягни палантин! О, містере Черчілль! Ви надзвичайно люб'язні! Ви так спритно його накинули! Дуже вам за це вдячна! Ото були танці! Так, моя люба, я збігала додому — як і казала, — щоб допомогти бабусі влягтися спати, а потім повернулася, так що ніхто мене й не кинувся шукати. Я подалася, не сказавши ні слова, — як я і казала. Бабуся була в доброму настрої, вона провела прекрасний вечір із містером Вудхаусом — добряче погомоніли, пограли у триктрак. Чай готували внизу, а перед її відходом подали печиво, печені яблука та вино. Під час гри їй декілька разів дуже поталанило — карти випали надзвичайно вдало; вона багато про тебе питалася — чи весело тобі, хто був твоїми партнерами. «О! — відповіла я. — Хіба ж за нею можливо встежити! Коли я збиралась іти, то вона танцювала з містером Джорджем Отвеєм; вона залюбки все розкаже тобі завтра сама; її першим партнером був містер Елтон, хто запросив її потім — не знаю, мабуть, містер Вільям Кокс… Шановний добродію, ви надзвичайно ласкаві… Може, хтось іще потребує вашої допомоги? Мені вже допомагають, дякую. О, сер, ви надто люб'язні — ви тільки погляньте: Джейн обіруч із цього боку, а я — з того! Зачекайте, зачекайте, трохи відступіть назад, дайте пройти місіс Елтон; серденько місіс Елтон, як вишукано вона сьогодні виглядає! А яке оздоблення! А тепер усі разом ходімо за нею, наче свита. Ну прямо королева балу! А ось і коридор. Тут дві сходинки, Джейн, обережно — тут дві сходинки! Ой, ні! Лише одна. А мені здалося, що дві. Оце дивина! Я була твердо переконана, що дві, а, виявляється, лише одна. Нічого подібного за стилем і комфортом ніде не бачила… Усюди свічки… Я розповідала тобі про бабусю, Джейн. Так от — трапилося невеличке розчарування: печиво та печені яблука — це, звичайно ж, дуже смачно, але спочатку подали ніжне фрикасе із солодкого м'яса та спаржі, а добрий містер Вудхаус, визнавши спаржу недостатньо провареною, все це відіслав назад. А бабуся ж так люблять солодке м'ясо та спаржу! Тож вона була трохи розчарована, але ми зійшлися на тому, що нікому про це не скажемо, бо боїмося, що про це дізнається шановна міс Вудхаус і дуже засмутиться!.. Яка краса! Я просто в захваті! Хто б міг подумати! Така витонченість і достаток! Так… А де ми сядемо? Де ж ми сядемо? Де завгодно, аби тільки Джейн не потрапила під протяг. Не має значення, де сяду я. Ага! Ви рекомендуєте з цього боку? Добре, містере Черчілль, — ви такі люб'язні, — як скажете. Всі ваші вказівки в цьому домі просто не можуть бути хибними. Люба Джейн, тут стільки страв, що ми й половини з них не зможемо згадати, коли розповідатимемо бабусі. І суп також! Боже праведний! Його подали надто швидко, але він так смачно пахне, що просто не можу стриматися.»

Емма змогла поговорити з містером Найтлі тільки після вечері; але коли всі вони знову опинилися в бальній кімнаті, вона так на нього поглянула, що він просто не міг не підійти і не вислухати подяку. Він емоційно обурювався поведінкою містера Елтона — на його думку, це було непростиме хамство; поведінка і вигляд місіс Елтон теж отримали належну оцінку.

— Вони мали намір образити не тільки Гаррієт, — сказав він. — Еммо, чому так сталося, що тепер вони ваші вороги? — Він поглянув на неї з проникливою усмішкою і, не отримавши відповіді, додав: — їй нема за що на вас сердитись, а ось йому — не знаю, не знаю. Можете ніяк не коментувати це припущення, але зізнайтеся, Еммо, ви хотіли, щоб він одружився з Гаррієт?

— Хотіла, — відповіла Емма, — і вони не можуть мені цього пробачити.

Містер Найтлі похитав головою; але при цьому на його обличчі з'явилася поблажлива посмішка, і він додав лише:

— Я не дорікатиму вам. Полишаю вас наодинці з вашим сумлінням.

– І ви довіряєте мене такому підлесникові? Хіба ж моя марнославна натура коли-небудь зізнається, що я не маю рації?

— Не ваша марнославна натура, а ваша розважлива натура. Якщо перша змушує вас помилятися, то друга, я певен, сповіщає вас про це.