Джейн Остин - Емма

— Ага, я бачу, про що ви думаєте — про фортепіано і про те, що з ним трапиться. Бідолашна Джейн тільки що про нього говорила. «Тобі доведеться їхати, — сказала вона. — Ми мусимо розстатися — ти і я. Тобі тут робити буде нічого». «Однак нехай воно залишиться, — продовжила вона. — Нехай воно постоїть у вас, доки не повернеться полковник Кемпбелл. Я поговорю з ним про фортепіано; він допоможе мені; він допоможе мені подолати всі мої труднощі». Мені здається, що вона й до сьогодні не знає, чий подарунок це був — полковника чи його дочки.

Мимоволі Емма задумалася про фортепіано; згадка про всі її колишні фантастичні та образливі здогадки була дуже неприємною, тож незабаром їй почало здаватися, що її візит надто затягнувся, тому, висловивши всі добрі побажання, які тільки вона могла придумати і які йшли від щирого серця, вона попрощалась і пішла.

Поки Емма йшла додому, її сумних роздумів ніхто не переривав; але, зайшовши до передпокою, вона виявила у себе тих, кому таки судилося ці роздуми перервати. За час її відсутності прийшли містер Найтлі та Гаррієт і сиділи тепер з її батьком. Забачивши Емму, містер Найтлі негайно підвівся й голосом явно серйознішим, ніж зазвичай, сказав:

— Я вирішив не їхати, доки не побачуся з вами, та часу в мене мало, змушений вирушати зараз же. Збираюся до Лондона, щоб провести кілька днів із Джоном та Ізабеллою. Чи не маєте ви щось переказати чи передати, окрім «теплих вітань», про які всі чомусь неодмінно забувають?

— Абсолютно нічого. Але чи не надто поспішно ви від'їжджаєте?

— Так, дійсно. Але останнім часом я інколи про це думав.

Емма не сумнівалася в тому, що містер Найтлі її не простив; він був несхожий на самого себе. Однак їй подумалося, що з часом він зрозуміє, що їм слід помиритися. Поки він стояв, ніби збираючись іти, але не йдучи, її почав розпитувати батько.

— Ну що, серденько, і як ти туди дійшла — благополучно? А як там моя достойна давня приятелька та її дочка? Мабуть, вони були дуже вдячні тобі за те, що ти прийшла. Містере Найтлі, я вже казав вам, що люба Емма заходила до місіс та міс Бейтс. Вона з ними завжди така шаноблива!

Емма трохи почервоніла, зачувши цю несправедливу похвалу; посміхнувшись і промовисто похитавши головою, вона поглянула на містера Найтлі. Їй здалося, що на його обличчі на мить з'явився вираз, що говорив на її користь, наче він прочитав у її очах усю правду, миттєво виявив усе те добре, що було в її почуттях, і належним чином оцінив. Він подивився на неї з неприхованою повагою. Вона була схвильована і втішена, а ще через мить стала ще більше схвильованою і втішеною через зовсім, здавалося б, незначний вияв дружніх почуттів із його боку: він узяв її за руку. Важко було сказати — чи сама вона зробила перший порух, чи ні… може, й так, може, вона підштовхнула його до цього, але він узяв її руку, стиснув, і вже майже підніс до своїх губ, але тут же — через якусь примху — раптом відпустив її. Чому він стримався, чому передумав, коли вже все було майже зроблено, — Емма не могла збагнути. «Він учинив би краще, якби не зупинився», — подумала вона. Однак його намір був недвозначний. І через що б це не сталося — чи то через суттєвий брак галантності у його манерах, чи то через якусь іншу причину, все одно, на думку Емми, цей вчинок личив йому, як ніякий інший. Це було притаманне його натурі — такій простій, але водночас такій шляхетній. Із великим задоволенням вона ще раз згадала про цю спробу. Вона явно була ознакою щирих дружніх почуттів. Він полишив їх одразу ж, одна мить — і пішов. Він завжди діяв на підставі швидких і чітких рішень, ніколи не вагався і не барився, а цього разу зник з іще несподіванішою, ніж завжди, раптовістю.

Емма анітрохи не жалкувала, що сходила до міс Бейтс, лише картала себе, що не пішла від неї хвилин на десять раніше: було б чудово обговорити з містером Найтлі майбутню роботу Джейн Ферфакс. Не жалкувала вона й за тим, що він їде до Брансвік-скверу, бо знала, з якою радістю чекають там на його візит, але краще б ці відвідини відбулися в більш слушний час, краще б вона знала про них заздалегідь — так було би приємніше. Одначе розсталися вони добрими друзями; вона не могла обманутися стосовно виразу його обличчя, стосовно його незавершеного вияву галантності — усе це робилося для того, аби завірити в тому, що він знову має про неї гарну думку. Виявилося, він пробув у їхньому будинку півгодини. Як шкода, що вона не повернулася раніше!

Сподіваючись відвернути думки свого батька від неприємних роздумів, викликаних поїздкою містера Найтлі до Лондона — поїздкою такою раптовою, та ще й верхи на коні, що, як вона знала, буде дуже незручно — Емма поділилася з ним новиною про Джейн Ферфакс, і її розрахунок на справлене враження цілком виправдався; це повідомлення принесло потрібну переміну, зацікавивши батька, але не стурбувавши його. Він уже давно звик до думки про те, що Джейн Ферфакс доведеться працювати гувернанткою, і міг розмовляти про це абсолютно спокійно й навіть весело, але все одно несподіваний від'їзд містера Найтлі до Лондона став для нього несподіваним потрясінням.

— Серденько, я дійсно дуже радий чути, що вона влаштувалася так гарно. Місіс Елтон така добра і приязна, тож я сподіваюся, що і її знайомі виявляться такими ж, як і вона. Я сподіваюся також, що в тому місці сухий клімат і що про її здоров'я належним чином турбуватимуться. Це мусить бути предметом першочергової уваги, як це у нас завжди було із бідолашною міс Тейлор. Знаєш, люба моя, для цієї жінки вона, мабуть, стане тим самим, чим для нас була міс Тейлор. А ще я сподіваюся, що в одному відношенні їй буде навіть краще — їй не доведеться покидати домівку своєї господині після довгого там перебування.

Наступний день приніс новину з Річмонда, яка змусила забути про все інше. До Рендоллза надійшла термінова пошта з повідомленням про смерть місіс Черчілль! І хоча її племінник поспішав зовсім не з огляду на її здоров'я, однак після його повернення вона прожила всього півтори доби. Несподіваний напад хвороби, зовсім відмінної від тієї, що визначала її загальний незадовільний стан, забрав місіс Черчілль на той світ після короткої боротьби за її життя. Великої і страшної місіс Черчілль не стало.

Її смерть сприйняли так, як зазвичай сприймають смерть людини. Усі виявляли належну міру засмученості й печалі, співчуття померлій та її ще живим друзям; а трохи згодом — і належну міру цікавості щодо того, де покійницю поховають. Як каже Голдсміт, коли красива жінка опускається до ганебного вчинку, то їй тільки й залишається, що вмерти; те ж саме можна порекомендувати як не менш ефективний засіб поновлення доброї репутації в тому випадку, коли жінка стає нестерпною. Щонайменше двадцять п'ять років усі оточуючі терпіти місіс Черчілль не могли, тепер же вони згадували про неї зі співчутливою поблажливістю. В одному аспекті вона отримала повне виправдання. Ніхто ніколи не вірив у те, що вона серйозно хвора. Смерть зняла з неї всі несправедливі, егоїстичні й абсолютно надумані звинувачення.

— Бідолашна місіс Черчілль! Виявляється, вона так страждала! Набагато сильніше, ніж усім здавалося, — тож безперервний біль і зробив її характер нестерпним. Це була печальна подія — величезне потрясіння, попри всі її негативні риси — як же ж тепер містер Черчілль буде без неї? Для нього її смерть стане непоправною і жахливою втратою. Навіть містер Вестон похитав головою і серйозно заявив: «Ой, бідолашна жінка, хто б міг подумати, що таке трапиться!» — а потім вирішив, що його траурне вбрання має бути якомога елегантнішим. Дружина його, сидячи і щось підшиваючи, зітхала і висловлювала незмінне і щире співчуття. Про що вони обоє встигли подумати майже відразу — це той вплив, який справить смерть місіс Черчілль на Френка. Емма також подумала про це майже відразу. Вдача місіс Черчілль, горе її чоловіка — подумки вона кинула на все це швидкий погляд, сповнений потрясіння і співчуття, а потім уже спокійніше стала міркувати про те, як ця подія вплине на Френка — про те, яким сприятливим і вивільняючим буде її ефект. В одну мить вона збагнула всі можливі вигоди нової ситуації. Тепер симпатія до Гаррієт не зустрічатиме ніякої протидії. Містера Черчілля після втрати дружини вже ніхто не боявся — це був чоловік з легким характером, він легко піддавався впливу, і тому племінник здатен був переконати його будь у чому. Все, чого залишалося побажати, — це щоб у його племінника з'явилася сильна прив'язаність, бо — попри всю свою зацікавленість — Емма сумнівалася в тому, що таке почуття в нього уже існує.

У цій ситуації Гаррієт поводилася виключно добре, виявляючи неабияку здатність до самоконтролю. Вона ніяк не показувала, що остання подія вселила в неї хоч якусь надію. Емма з приємністю для себе відзначила це як доказ зрослої твердості її характеру і утрималася від будь-яких натяків, що могли б цю твердість похитнути. Тож про смерть місіс Черчілль вони говорили зі взаємною стриманістю.

У Рендоллзі отримали коротенькі листи від Френка, в яких повідомлялося все, що безпосередньо стосувалось їхньої теперішньої ситуації та найближчих планів. Стан містера Черчілля був набагато кращим, ніж можна було сподіватись; їхній перший виїзд — після похорону в Йоркширі — намічалося зробити до давнього друга у Віндзорі, якому містер Черчілль усе обіцяв приїхати ось уже десять років. Тож наразі для Гаррієт ніяких важливих подій не намічалось, і добрі побажання на майбутнє — це було все, на що Емма могла спромогтися зі свого боку.

Тепер набагато важливіше було виявити увагу до Джейн Ферфакс, яка втрачала свої життєві перспективи, тоді як Гаррієт їх набувала. Її прийдешній від'їзд на роботу залишав мало часу для тих мешканців Гайбері, які бажали зробити їй якусь добру послугу, — тож таке бажання виникло і в Емми. Ніколи раніше не було їй так соромно за свою колишню непривітність; і тепер ту ж саму людину, яку вона стільки місяців ігнорувала, Емма готова була щедро осипати всілякими виявами поваги і співчуття. Вона хотіла принести їй хоч якусь користь; продемонструвати, як високо цінує її товариство та виявити послужливість і ввічливість. Емма вирішила будь-що умовити її приїхати на день до Гартфілда. Щоб спонукати її до цього, вона надіслала їй записку. На це запрошення відповіли відмовою, причому в словесній формі. «Міс Ферфакс почувається надто погано, щоб писати», — а коли того ж ранку до Гартфілда завітав містер Перрі, то виявилося, що Джейн не бажає нікого приймати взагалі, — хоча він і зайшов до неї супроти її волі, — і що сильний головний біль та нервова лихоманка, від яких вона страждає, змушують його сумніватись у її здатності виїхати до місіс Смоллрідж у зазначений час. Схоже було, що здоров'я її наразі розладналося повністю — абсолютно зник апетит — і хоча не було ніяких тривожних симптомів легеневого захворювання, котре можна було вважати спадковим у їхній родині, все одно містер Перрі сильно за неї хвилювався. Він вважав, що на її долю випробувань випало більше, ніж вона могла витримати, і вона сама це відчувала, хоча й не бажала визнавати. Схоже було, що у неї нервовий зрив. Містер Перрі не міг не зазначити, що її теперішня домівка була несприятлива для людини, хворої на нервовий розлад, — Джейн змушена була завжди перебувати в одній і тій самій кімнаті — а такого, на його думку, не мало бути — до того ж її тітонька, незважаючи на те, що вона його давня приятелька, не є найкращим компаньйоном для хворої з такими симптомами. Її турбота й увага сумніву не підлягають; навпаки — вони є надмірними. Він побоювався, що ці турбота й увага більше шкодять міс Ферфакс, ніж допомагають. Емма слухала його з величезним співчуттям; її збентеження зростало; потім почала швидко міркувати, що корисного вона може зробити в цій ситуації. Забрати її — хоч на годину або дві — від тітки, забезпечити переміну місця та повітря, спокійно і розважливо поговорити з нею, нехай лише годину чи дві — і то це пішло б їй на користь. Тож наступного ранку Емма знову їй написала, висловлюючись якомога делікатніше, що вона зайде за нею каретою в будь-яку зручну для Джейн годину, зазначивши, що містер Перрі твердо переконаний у корисності таких прогулянок для своєї пацієнтки. Відповідь містилася ось у такій короткій фразі: «Міс Ферфакс дуже втішена і вдячна, але для будь-яких прогулянок почувається надто погано».

Еммі подумалося, що її послання заслуговувало на кращу відповідь; але безглуздо було суперечити записці, тремтливий почерк якої так виразно демонстрував небажання, тому вона подумала тільки про те, як би найліпшим чином подолати це небажання приймати допомогу і з'являтися на люди. Тож усупереч такій відповіді вона послала за каретою і поїхала до місіс Бейтс, сподіваючись, що це спонукає Джейн приєднатися до неї — але надаремне; міс Бейтс підійшла до дверцят карети, уся з себе — сама чемність, вона з готовністю погодилася з тією думкою, що свіже повітря стало би хворій у великій пригоді, усе це міс Бейтс обіцяла переказати Джейн — але марно. Міс Бейтс довелося повернутися ні з чим; ніякі умовляння Джейн слухати не хотіла — здається, що від самої пропозиції кудись поїхати їй стало ще гірше. Емма хотіла побачитися з нею, щоб самій спробувати її переконати, але не встигла вона натякнути на таке бажання, як міс Бейтс дала зрозуміти, що пообіцяла своїй племінниці ні під яким виглядом не пускати до неї міс Вудхаус. «Мабуть, і справді бідолашна Джейн нікого й близько не хоче бачити — зовсім нікого, може, хіба що тільки дозволить пустити до себе місіс Елтон, і місіс Коул на цьому наполягала, і місіс Перрі також — але окрім них, Джейн і справді нікого не бажає бачити».