ваш вдячний і люблячий син, Ф. Ч. Вестон-Черчілль.

Розділ 15

Цей лист знайшов-таки стежку до Емминих почуттів. Як і передбачала місіс Вестон, вона змушена була поцінувати його належним чином усупереч своєму твердому початковому наміру вчинити навпаки. Коли Емма дійшла до того місця, де згадувалось її ім'я, вона від листа очей не могла відірвати; кожен рядок, що стосувався неї, викликав інтерес, і майже кожен — викликав приємні почуття; а коли ця привабливість зникла, то тема листа все одно зберігала свою привабливість завдяки поверненню колишньої поваги до його автора, а також завдяки тому інтересу, який у той момент мала для неї будь-яка розповідь про кохання. Емма жодного разу не зупинилася, доки не прочитала все, і хоча неможливо було позбутися враження його неправоти, виявилося, що він був менш неправий, ніж їй здавалося раніше, — він теж страждав, дуже жалкував; він був такий вдячний місіс Вестон, так сильно кохав міс Ферфакс і сам почувався таким щасливим, що до нього не можна було ставитися суворо; і якби він зараз увійшов у кімнату, то вона б потисла йому руку з такою ж щирою симпатією, як і раніше.

Еммі так сподобався лист, що коли знову прийшов містер Найтлі, то вона попрохала, щоб він прочитав його. Вона не сумнівалась у бажанні місіс Вестон, аби цей лист прочитали якомога більше людей, особливо тих, що, як і містер Найтлі, дуже несхвально ставилися до поведінки Френка Черчілля.

— Я з приємністю перегляну його, — сказав він, — але він видається таким довгим. Увечері я візьму його з собою додому.

Але так не годилося, тому що ввечері збирався зайти містер Вестон, із яким вона мала цього листа повернути.

— Я б із більшим задоволенням поговорив із вами, ніж витрачав час на цей лист, — відповів він, — але якщо йдеться про справедливість, то доведеться це зробити.

І він почав — однак майже відразу зупинився і сказав:

— Еммо, якби мені запропонували прочитати один із листів цього джентльмена до його мачухи кілька місяців тому, то я б не поставився до цього з такою байдужістю, як зараз.

Він мовчки прочитав ще трохи, а потім із посмішкою зазначив:

— Гм! Які витончені компліменти на початку листа! Однак це його манера; стиль однієї людини не мусить бути правилом для іншої. Не будемо судити суворо. — Трохи згодом він додав: — Для мене було б цілком природним, якби, читаючи листа, я вголос висловлював своє враження. Завдяки цьому я почувався, що я поруч з вами. Це не займе багато часу, але якщо ви не хочете…

— Зовсім ні. Я хочу, щоб саме так ви і робили.

Містер Найтлі повернувся до читання уже з більшим завзяттям.

— Тут він явно верзе дурниці, — мовив він, — стосовно спокуси. Він знає, що неправий, і не може навести ніяких раціональних аргументів. Погано. Йому не слід було вдаватися до заручин. «Схильність мого батька» — до свого батька він явно несправедливий. Життєрадісна вдача містера Вестона була благословенням, що допомагало йому в усіх його чесних та гідних поваги вчинках; і містер Вестон сам досяг того добробуту, котрим він нині втішається. А це — правда; він дійсно не приїздив, доки тут не з'явилася міс Ферфакс.

— А я не забула, — нагадала Емма, — які впевнені ви були, що він приїхав би, якби захотів. Ви елегантно про це замовчали, але ви були абсолютно праві.

— Я не був безпристрасним у своїх судженнях, Еммо, проте гадаю, що коли б навіть справа не стосувалася вас, я все одно не йняв би йому віри.

Коли містер Найтлі дійшов до того місця, де йшлося про міс Вудхаус, йому довелося прочитати все це вголос — усе, що стосувалось її; то з посмішкою, то з виразним поглядом, то хитаючи головою, то зі словом згоди чи незгоди чи просто з висловленням свого кохання — як того вимагала тема листа; однак потім, спокійно поміркувавши, зробив отакий серйозний висновок:

— А це — дуже погано, хоча могло бути й гірше. Він грав у вкрай небезпечну гру. Йому просто поталанило, що все так вдало для нього скінчилось, інакше йому б не простили. Не йому судити про своє поводження з вами. Схильний завжди йти на поводу в своїх бажань, не цікавлячись при цьому нічим, окрім власної вигоди. Йому здалося, що ви проникли в його таємницю. Цілком природно! Його власна голова так забита інтриганством, що він ладен запідозрити його в інших. Таємничість, хитрощі — як вони спотворюють стосунки між людьми! Моя люба Еммо, хіба ж не слугує все це вагомим підтвердженням краси тієї правдивості та щирості, що притаманна нашим стосункам?

Емма погодилася з цим, а рум'янцю, що з'явився в неї при згадці про Гаррієт, жодного щирого пояснення вона надати не могла.

— Що ж, продовжуйте, — мовила вона.

Так він і зробив, але невдовзі знову зупинивсь і сказав:

— Ага, фортепіано! Це був вчинок дуже і дуже молодого чоловіка, надто молодого, аби збагнути, що викликані ним незручності не набагато перевищуватимуть задоволення. Це просто якесь хлопчаче дивацтво! Не уявляю, як чоловік на знак своєї симпатії до жінки може дарувати їй те, без чого вона прекрасно може обійтись; а він же знав, що вона б запобігла такому подарунку, якби могла.

Після цього містер Найтлі деякий час читав, не відриваючись. Визнання Френком Черчіллем своєї поведінки ганебною було першим, що викликало коментар ширший за побіжну фразу.

— Цілком з вами згоден, шановний добродію, — зазначив він. — Ви дійсно поводилися ганебно. Тут ніде правди діти. — А прочитавши наступне місце, де йшлося про причину їхньої сварки і про те, як Френк Черчілль уперто намагався діяти всупереч притаманному Джейн Ферфакс почуттю справедливості, він надовго відірвався від листа і сказав: — А це вже дійсно погано. Заради свого блага він завів її у вкрай важку і бентежну ситуацію і в першу чергу мав турбуватися про те, щоб убезпечити її від непотрібних страждань. При листуванні їй, напевне, доводилося долати більше перешкод, ніж йому. Він мав із повагою ставитися навіть до безпідставних побоювань, якщо були й такі; але всі її побоювання були виправданими. Ми мусимо зважати на її єдину помилку й пам'ятати, що, схибивши і погодившись на заручини, вона змушена була потерпати від постійних негараздів.

Емма знала, що незабаром містер Найтлі дійде до того місця, де йшлося про пікнік на Бокс-хілл, і тому все більше й більше нервувала. Її власна поведінка під час вилазки була такою огидною! їй було дуже соромно, вона побоювалася його погляду. Однак він прочитав усе це спокійно, уважно і без жодної ремарки; тільки одного разу він швидко поглянув на неї і відразу ж одвів погляд, боячись завдати їй прикрості, — здавалося, що про події на Бокс-хілл забуто.

— Наші добрі друзі Елтони — люди напрочуд делікатні, нема що й казати, — таким було його наступне зауваження. — Тут його цілком можна зрозуміти. Як! Фактично вирішила повністю з ним порвати?! Їй здалося, що заручення є джерелом страждань і каяття для них обох — вона розірвала його. Тепер видно, що вона прекрасно усвідомлювала, наскільки огидно він поводився! Та він же просто…

— Заждіть, заждіть, читайте далі. Ви скоро побачите, як сильно він страждав.

— Авжеж, страждав, — холодно зазначив містер Найтлі, знову заходившись читати листа. — Смоллрідж?! Що це означає? До чого все це?!

— Вона зголосилася працювати гувернанткою дітей місіс Смоллрідж — близької подруги місіс Елтон; вона живе поблизу Кленового Гаю; до речі, цікаво, як місіс Елтон сприйняла неприємну новину?

— Моя люба Еммо, не кажіть нічого, якщо хочете, щоб я дочитав листа, — навіть про місіс Елтон. Залишилася лише одна сторінка. Ну і листи в цього добродія!

— Хотілося, щоб ви прочитали листа якщо не зі співчуттям, то принаймні з більшою доброзичливістю до нього.

— А тут якраз ідеться про співчуття. Схоже, що він дійсно страждав, коли побачив, яка вона хвора. Звичайно ж, я не сумніваюся, що він любить її. «Дорожчі одне одному, ніж будь-коли». Сподіваюся, що він іще довго усвідомлюватиме важливість і цінність їхнього примирення. На подяки він щедрий, нічого не скажеш: тисячі і мільйони подяк. «Щасливіший, ніж заслуговую» — тут він дійсно правий. «Міс Вудхаус називає мене улюбленцем долі». А міс Вудхаус дійсно так казала? Чудове закінчення — хух, лист прочитано. Чи й не улюбленець долі! Ви і справді його так назвали?

— Здається, що ви менше задоволені цим листом, ніж я, але все ж ви мусите — принаймні, я так сподіваюся, — прочитавши його, змінити на краще своє ставлення до Френка Черчілля. Маю надію, що лист цьому посприяв.

— Звісно, посприяв. Так, він має великі вади, вади, спричинені нерозважливістю та бездумністю, і я повністю поділяю його думку про те, що він є щасливішим, ніж заслуговує, але оскільки його почуття до міс Ферфакс не викликають сумнівів і оскільки, як можна сподіватися, незабаром він матиме щастя завжди бути поруч із нею, то я схильний вірити, що характер його поліпшиться, перейнявши з її характеру ті твердість і принциповість, яких йому бракує. А тепер я хотів би поговорити з вами про дещо інше. Наразі мене настільки хвилюють інтереси іншої людини, що мені більше ніколи займатися Френком Черчіллем. Еммо, відтоді, як я залишив вас сьогодні вранці, мій розум був постійно зайнятий цією проблемою.

Далі було обговорення цієї проблеми: містер Найтлі говорив простою, позбавленою афектації, шляхетною мовою, незважаючи на те, що говорив він із жінкою, яку кохав. Йшлося про те, як йому пропонувати їй заміжжя, не завдавши при цьому шкоди комфорту і спокою її батька. При перших же його словах Емма уже мала готову відповідь. Доки живий її любий тато, будь-яка зміна становища буде для неї неможливою. Вона його ніколи не покине. Однак лише частина її відповіді була зустрінута схвально. Неможливість полишення містера Вудхауса містер Найтлі усвідомлював так само добре, як і Емма; але він не міг погодитися з неприпустимістю будь-яких інших змін. Він продумав усе це надзвичайно ретельно і глибоко. Спочатку він сподівався умовити містера Вудхауса перебратися до Донвелла; спочатку йому хотілося вірити в можливість такого варіанту, але його знання характеру містера Вудхауса не дозволило йому довго обманюватися з цього приводу, і тепер він висловив переконання, що така «пересадка» створить ризик для його комфорту — і навіть для життя, що було зовсім неприпустимим. Забрати містера Вудхауса із Гартфілда?! Ні-ні, він зрозумів, що цього робити не слід. Натомість у нього виник інший план, і він сподівається, що його люба Емма у жодному відношенні не заперечуватиме проти нього. Цей план полягав у тому, щоб його прийняли в Гартфілді: якщо щастя її батька — а може, навіть і його життя — потребує, щоб її домівкою залишався Гартфілд, то нехай же Гартфілд стане домівкою і для нього.

Емма теж уже мала певні побіжні думки про те, як би їм усім перебратися до Донвелла. Як і містер Найтлі, вона також обдумувала такий план і відкинула його, але викладена ним альтернатива на думку їй не спадала. Вона добре усвідомлювала, на що він іде. Вона розуміла, що, покидаючи Донвелл, він буде змушений пожертвувати значною долею своїх звичок і незалежності в проводженні часу; йому непросто, дуже непросто буде жити завжди поруч із її батьком, та ще й у чужому домі. Вона обіцяла подумати про це і радила йому теж подумати ще раз; але він був твердо переконаний, що ніякі подальші роздуми не змінять його бажань чи його думки з цього приводу. Містер Найтлі запевнив її, що він уже мав нагоду довго і розважливо про це поміркувати цілий ранок, коли, йдучи від Вільяма Ларкінса, залишився наодинці зі своїми думками.

— Ой, здається, залишилася ще одна нерозв'язана проблема, — скрикнула Емма. — Я певна, що це не сподобається Вільяму Ларкінсу. Перш ніж робити мені пропозицію, треба було спитатися його дозволу.

Однак вона обіцяла про це подумати і майже запевнила його, що результатом цих роздумів буде висновок про надзвичайну доцільність цього плану.

Цікаво, що Емму, коли вона з різних точок зору розглядала нову ситуацію з Донвелл-Еббі, жодного разу не вразила думка про ту шкоду, якої зазнає її племінник Генрі, чиї права як спадкоємця вона раніше так ревно оберігала. Як би вона не переймалася тепер можливими наслідками для бідолашного хлопчика, все одно не могла тепер не думати про це із задерикувато-нахабною посмішкою, з подивом виявивши справжню причину того несамовитого несприйняття можливості одруження містера Найтлі з Джейн Ферфакс (чи з ким завгодно), котре вона раніше пояснювала своїми приязними почуттями як сестри і як тітки.

Стосовно ж його плану — одружитись і жити разом у Гартфілді, то чим більше вона про нього міркувала, то тим більше він їй подобався. Незручності, які цей план завдавав містеру Найтлі, наче зменшилися, переваги ж, які отримувала вона, — зросли, а їхня спільна вигода переважала будь-яку ваду. Яке це щастя — мати поруч такого друга в часи бентежності й печалі! Такого помічника у виконанні всіх тих обов'язків і у всіх тих турботах, яким час тільки додаватиме смутку!