Джейн Остин - Емма

— Різноманітність облич невелика, — сказала Емма. — Я вчилася писати портрети, маючи натурщиками лише представників моєї родини. Ось мій батько, ось знову він — але його так нервувала ідея позування для власного портрета, що я могла писати його тільки крадькома. А ось місіс Вестон; це знову вона, це теж вона. Славна місіс Вестон! Завжди радо мені допомагала як добра подруга. Вона позувала, коли б я її не попрохала. А ось моя сестра; її граціозна фігурка вийшла досить непогано! До речі, обличчя теж схоже. Якби вона позувала довше, можна було б написати гарний її портрет, але сестра дуже переймалася тим, щоб я намалювала чотирьох її дітей, і ніяк не могла заспокоїтися. Та-а-к, а це всі мої начерки трьох із її чотирьох дітей; ось вони: Генрі, Джон і Белла — якщо дивитися з цього краю аркуша; всі вони вийшли схожими одне на одного. Сестра так хотіла, аби я їх намалювала, що я не могла відмовити; але ви ж знаєте: змушувати трирічних чи чотирирічних дітей стояти непорушно — то є марна справа. Схожості на їх портретах досягти теж важко, часто вдається передати лише вираз обличчя і його колір, хіба що хтось із них має риси обличчя виразніші, ніж це зазвичай буває в таких пупсиків. А ось виконаний мною ескіз четвертої дитини — сина; немовля було тоді зовсім крихітним. Я малювала його, поки хлопчик спав на диванчику, і його чубчик вийшов дуже схожим на справжній. Бо умостився так, що дуже зручно підставив мені свою голівку. Вийшло дуже вдало. Я просто пишаюся малим Джорджем. І край дивана гарно вдався. А ось мій останній малюнок, — мовила Емма, відкриваючи невеличкий чудовий ескіз чоловічого портрета на повний зріст, — останній і найкращий. Це — мій зять, містер Джон Найтлі. Я його майже закінчила, але потім розізлилась і облишила. Більше ні про які портрети й чути не хотіла. Мене підштовхнули до такої реакції, і я не змогла стриматися. А так старалася, домоглася неабиякої схожості (ми з місіс Вестон зійшлися на думці, що портрет дуже правдоподібний), хоча містер Найтлі вийшов занадто красивим — у цьому розумінні портрет був дещо улесливим, але тут можна було і переборщити. І після всього цього моя любісінька Ізабелла холодно зауважує: «Так, деяка подібність дійсно є, але вона не відображає повною мірою всіх його чеснот». Ми й так ледве вмовили його позувати. Це сприймалося як величезна послуга; і взагалі — всього цього було для мене аж занадто, мій терпець урвався, і тому я так і не закінчила цей портрет; а навіщо — для того, щоб мешканцям Брансвік-сквер довелося з винуватим виглядом пояснювати кожному вранішньому візитерові, що на портреті зображений саме містер Джон Найтлі, а не хтось інший? От тоді я і зареклася писати портрети. Але заради Гаррієт — чи скоріше заради себе — порушу цю клятву, тим більше, що тут поки що ніхто нікому не доводиться чоловіком чи дружиною.

Ця фраза гармонувала з настроєм містера Елтона і так йому сподобалася, що він став примовляти: «Ви правильно зазначили — поки що тут ніхто нікому чоловіком чи дружиною не доводиться. Саме так. Поки що!» Ці його примовляння мали такий прозоро багатозначний характер, що Емма подумала — чи не слід їй швиденько вийти і залишити містера Елтона наодинці з Гаррієт? Але цей демарш довелося відкласти, бо їй хотілося малювати.

Незабаром вона визначилася з розміром та типом портрета. Він — як і портрет містера Джона Найтлі — має бути на повний зріст, а писатиме вона його аквареллю. Портрету ж Гаррієт судилося — за умови, що він сподобається Еммі, — зайняти почесне місце над каміном.

Сеанс почався; і Гаррієт, яка то посміхалася, то ніяково червоніла, боячись утратити належні вираз обличчя і поставу, складала з себе мішанину юних почуттів, таку приємну для уважно-допитливих очей художника. Але треба було знайти якусь управу на містера Елтона, котрий стовбичив позаду неї, витріщаючись на кожний мазок. Емма віддала йому належне за те, що він розташувавсь у такому місці, звідкіля міг спостерігати за процесом творення портрета, не викликаючи при цьому збентеження і не заважаючи. Та все-таки вона була змушена покласти цьому край і попросила його перейти в якесь інше місце. А потім їй спало на думку зайняти його читанням.

Чи не зробить він ласку і не почитає їм? Це було б так люб'язно з його боку. І відвернуло б її від пов'язаних із малюванням труднощів, і допомогло б міс Сміт розслабитися.

Містеру Елтону цього тільки й треба було. Гаррієт слухала, а Емма спокійно малювала собі. Однак вона змушена була дозволити йому часто підходити й поглядати на малюнок: всі закохані такі нетерплячі! Тільки-но вона опускала пензля, він із готовністю підхоплювався, щоб подивитися, як виходить малюнок, і висловити свій захват. Гріх було скаржитися на такого шанувальника і натхненника, бо його палке захоплення давало йому змогу розпізнати схожість іще до того, як вона виявлялася. Його судження не мали для неї великої ваги, але любов та люб'язна послужливість були беззаперечними.

Загалом цей сеанс пройшов вельми успішно; Емма була цілком задоволена першим ескізом і тому вирішила продовжувати роботу. Схожості не бракувало, їй пощастило передати поставу; і оскільки вона збиралася внести незначні поправки до фігури, які значною мірою додали б елегантності і трохи — зросту, то вона ніскільки не сумнівалася, що з цього ескізу вийде портрет гарний у всіх відношеннях, портрет, якому судилося зайняти достойне місце на користь їм обом. Він стане наочним пам'ятником красі однієї, вмінню другої і дружбі їх обох, а крім того, викличе стільки приємних асоціацій, скільки їх зможе створити багатообіцяюча захопленість містера Елтона.

Гаррієт мала позувати наступного дня; і містер Елтон — як йому й належало — попросив дозволу прийти і знову їм почитати.

— Неодмінно приходьте. Ми радо вважатимемо вас одним із учасників.

А наступного дня були ті самі люб'язність та ввічливість, ті самі успіх та задоволення. Вони супроводжували весь процес творення портрета, і був цей процес швидким та сповненим радісних емоцій. Портрет сподобався всім, хто його бачив, а містер Елтон був просто в захваті й захищав його від будь-якої критики.

— Міс Вудхаус додала своїй подрузі саме ті риси, котрих їй бракує, — зауважила йому місіс Вестон, зовсім не підозрюючи, що звертається до шанувальника Гаррієт. — Вираз очей передано абсолютно точно, але міс Сміт не має таких брів та вій. Вона їх не має, і це — вада її обличчя.

— Ви і справді так думаєте? — запитав він. — Не можу погодитися з вами. Мені здається, що портрет прекрасно передає схожість кожної риси. Ніколи в житті я не бачив такої схожості. Гадаю, що ви не врахували тіньового ефекту.

— Ви додали їй зросту, Еммо, — сказав містер Найтлі.

Емма знала, що додала, але не визнавала цього, а містер Елтон палко її підтримав:

— Та ні ж бо! Ніяка вона не зависока, нічого подібного. Ви ж бачите — вона сидить, і від того, звичайно ж, виглядає по-іншому — а тому, коротше кажучи, створюється враження, що… ну, взагалі-то, як ви знаєте, пропорції треба зберігати. Пропорції, перспективу… Ні-ні, портрет передає зріст міс Сміт саме так, як треба. Дуже точно передає!

— Який гарний малюнок! — сказав містер Вудхаус. — І так добре зроблений — до речі, як і всі інші твої малюнки, моя люба. Не знаю нікого, хто малював би так добре, як ти. Єдине, що мені зовсім не подобається, це те, що вона сидить надворі, а на плечах — тільки шаль. Створюється враження, що вона неодмінно застудиться.

— Але, мій дорогий тату, на малюнку зображена літня пора. Поглянь-но на дерево.

— Люба моя, якщо сидіти ось так на вулиці, то це до добра не доведе.

— Ви можете казати все, що завгодно, сер, — вигукнув містер Елтон, — але я мушу зізнатися, що вважаю дуже вдалою знахідкою те, що міс Сміт зображена надворі; а дерево — воно намальоване з таким неповторним натхненням! Будь-якому іншому оточенню бракувало б природності. Наївність і простота манер міс Сміт — і все інше — це так захоплююче! Просто очей не відвести. Я ніколи не бачив такої схожості на портреті.

Залишалося тільки взяти портрет у рамку, але це було пов'язано з певними труднощами. Рамку слід було виготувати, приміряючись безпосередньо до портрета, причому виготувати її слід було в Лондоні. Замовлення мусила розмістити людина непересічна, на смак якої можна було б покластися. Ізабелла, звичний виконавець усіх доручень, відпадала, тому що надворі був грудень, а містер Вудхаус боявся однієї лише думки про те, що їй доведеться з теплої домівки поринути в холодні грудневі тумани. Але цю проблему було вирішено, тільки-но про неї дізнався містер Елтон. Його люб'язність завжди була напоготові. Якби йому довірили це завдання, то з яким безмежним задоволенням він би за нього взявся! Він виїхав би до Лондона в будь-який час. Важко навіть уявити його вдячність за покладене на нього доручення!

«Він занадто добрий!» Вона про таке й подумати не сміла і ні за що у світі не дала б йому такого клопітного доручення. Але відповіддю були нові — очікувані й бажані — умовляння та запевняння, і справу було вирішено протягом кількох хвилин.

Містер Елтон мав відвезти малюнок до Лондона, підібрати рамку і дати вказівки, а Емма — потурбуватися про упаковку, щоби вона забезпечувала цілісність портрета і не завдавала зайвого клопоту містерові Елтону, хоча останній, здається, якраз найбільше у світі боявся мати недостатньо клопоту.

— Який дорогоцінний вантаж! — зітхнув він із ніжністю, коли отримав малюнок.

«Мені здається, цей чоловік надто галантний, аби закохатися, — подумала Емма, — хоча, мабуть, існує безліч способів виявлення любові. Він — прегарний молодик і прекрасно підійде саме для Гаррієт. За його ж словами, це буде якраз оте „саме так“. Але він тільки зітхає, мліє і розсипається в компліментах. Була б я об'єктом його мрій, мені все це вже набридло б. Адже й так перепадає чимала частка як приятельці. Але компліменти на мою адресу — це його подяка за Гаррієт».

Того ж дня, коли містер Елтон поїхав до Лондона, в Емми з'явилася ще одна можливість прислужитися своїй подрузі. Невдовзі після сніданку Гаррієт, як завжди, з'явилась у Гартфілді; а через деякий час пішла додому, збираючись повернутися до обіду. Вона повернулась, але швидше, ніж очікувалося: збуджена, схвильована, й оголосила, що сталося дещо надзвичайне, і їй дуже про це кортіло розповісти. Через півхвилини все з'ясувалося. Тільки-но вона повернулася до пансіону місіс Годдард, їй повідомили, що годину тому приходив містер Мартін і, з'ясувавши, що її немає й ніхто не знає точно, коли її чекати, залишив для неї невеликий пакуночок від однієї зі своїх сестер, а сам пішов. Розкривши пакунок, Гаррієт знайшла в ньому — крім двох пісень, які вона давала переписати Елізабет, — адресованого їй листа, і лист цей був від нього, від містера Мартіна, і містив він пряму пропозицію вийти за нього заміж. Хто б міг подумати! Вона була така здивована, що не знала, як учинити. Уявляєте, справжнісінька пропозиція одружитися; сам же лист — дуже гарний, принаймні їй так здалося. Із того, як він написаний, схоже, що він дійсно дуже її любить — але вона не знає цього напевне — і тому прийшла якомога швидше, щоби порадитися з міс Вудхаус, як їй вчинити. Емма відчула майже сором за свою подругу через те, що вона виглядала такою задоволеною і водночас розгубленою.

— Який зух! — вигукнула Емма. — Цей спритний молодик вирішив отримати все, не поворухнувши при цьому й пальцем. Дивись, ще й вдало одружиться!

— Будь ласка, прочитайте листа! — вигукнула Гаррієт. — Благаю вас. Я хочу, щоб ви його прочитали.

Емма не образилася на таку наполегливість. Вона прочитала і здивувалася. Стиль листа перевершив її сподівання. В ньому не тільки не було граматичних помилок, а більше того — це був твір, за який не довелося б червоніти навіть джентльмену; мова його — хоча і невигадлива — була дуже виразною і позбавленою афектації. Почуття, які він передавав, робили честь його авторові. Лист був короткий, але виражав розважливість, ніжну прихильність, широту поглядів, стриманість і навіть витонченість почуттів. Прочитавши його, Емма деякий час мовчала, а Гаррієт занепокоєно очікувала на її висновок, приказуючи: «Ну як? Ну як?», але потім не витримала і запитала:

— Ну що, гарний лист? Чи може, він закороткий?

— Це дійсно дуже гарний лист, — повагом відповіла Емма. — Настільки гарний, Гаррієт, що — коли взяти все до уваги — можна дійти висновку, що йому допомагала якась із сестер. Важко повірити, що той молодик, якого я одного дня бачила, коли він з тобою розмовляв, здатен без сторонньої допомоги так гарно висловлювати свої думки; однак стиль листа — не жіночий, ні; для цього він надто енергійний і стислий; надто лаконічний як для жінки. Не викликає сумнівів, що він — людина розсудлива і, як мені здається, не без природного таланту. Він мислить глибоко і ясно, а коли береться за перо, то знаходить для своїх думок потрібні слова. Для деяких чоловіків це є характерним. Так, я розумію подібний тип ментальності. Йому притаманні жвавість, рішучість, певною мірою — чутливість, відсутність грубості. Гаррієт, цей лист написаний краще, ніж я могла собі уявити, — мовила Емма, повертаючи листа.