Такі мовчазні сцени докору могли тривати добами, тижнями і навіть місяцями. Тоді від Олени неможливо було добитися, що саме її вразило, образило, чого їй хочеться чи бракує. Від особливо наполегливих розпитувань вона могла хіба що розридатися, лише загостривши цим стан роздратованої безпорадності у коханця.
Тож не дивно, що більшість їх витримувала цю емоційну напруженість у стосунках дуже недовго і без пояснення причин назавжди зникала з Олениного життя.
Орестові вдалося втриматися найдовше через те, що він тривалий час не піддавався мовчазному пресингу Олениних емоцій. Якщо бути зовсім чесним, то він узагалі довший час не помічав, що вона буває на нього ображена і свідомо уникає спілкування. Так само, як не здогадувався, що вже через рік після одруження у її житті з’явилися перші коханці, існування яких вона вміло приховувала за невинним поглядом широко розплющених безпорадних очей. Мабуть, якби не втручання батьків, це співвідношення її надмірної вразливості та емоційності, вміння приховувати власні недоліки і пробачати недоліки чоловіка з його майже цілковитою емоційною холодністю мало би шанс стати ідеальним поєднанням.
Від моменту смерті Леся Петровича стосунки Олени з Орестом поступово ставали все гіршими. І не лише через постійне втручання матері.
Олена після народження їхньої першої дитини сильно змінилася, а відтоді, як немовля несподівано померло у кількамісячному віці через якусь рідкісну хворобу, її стан постійно погіршувався.
Їй часто ввижалися якісь химери, вона прокидалася по кілька разів за ніч і кричала від жаху. Відмовлялася їсти продукти червоного кольору і навіть у салаті відчувала, що шкірка потертих туди яблук була червоною, хоча і не могла цього бачити, бо Орест почистив яблука. Їй постійно здавалося, що у неї якась невиліковна хвороба. Під час кожної застуди вона прощалася з чоловіком назавжди, переконана, що це обов’язково переросте у туберкульоз. Вона відразу ж підозрювала у себе рак, варто було лише відчути якусь слабкість або поболювання. Олена заборонила Орестові тримати в хаті книги письменників, прізвище яких починалося на літеру С, бо відчувала, що такі прізвища мають якийсь зв’язок із нечистою силою, і це погано для енергетики будинку. Поволі і їй передалася материна шпигуноманія, вона недовірливо розпитувала Ореста про кожен його крок поза домом, ретельно обшукувала його шухляди, обов’язково обдзвонювала знайомих, щоб пересвідчитися, чи справді вони бачилися з Орестом, як він стверджує.
Орест
Як і всі люди, які, подорослішавши, не перестають зачитуватися казками, Орест багато чого приховував. Насамперед від себе самого. Спочатку, ще в дитинстві, яке іноді снилося йому в чорно-білих тонах, ніби він довго бреде нескінченним темним коридором із прив’язаною до шиї подушечкою для скрипки, ховає за спиною футляр із інструментом і марно розглядає стіни по обидва боки від себе, сподіваючись побачити поворот кудись праворуч або ліворуч, який виведе його звідси, врятує від неминучого уроку. Сон щоразу уривався задиханим прокиданням і раптовим полегшенням від усвідомлення, що все це вже у минулому і пані Ядзя у своїй пронафталіненій спідниці і незмінній безрозмірній білій гіпюровій блузці не чекає на нього, аби мучити довгими і нудними гамами, польками та п’єсками. Пані Ядзя мешкала у сусідньому будинку, була завучкою місцевої музичної школи і займалася з Орестом удома, віддячуючись цими уроками за безкоштовні стоматологічні послуги, які надавав їй батько Ореста. Тепер Орест підозрює, що послуги були не лише стоматологічними, надто вже ревно ставилася пані Ядзя до уроків, зі сльозами розчулення на очах застигала надовго біля Ореста й уважно слухала, як він приречено пиляє смичком по струнах, видобуваючи звуки потрібної висоти і тривалості, але так ніколи і не наблизившись до чогось, хоча б віддалено схожого на гармонію чи емоційність. Будь-яка мелодія виходила у нього схожою на скрегіт механічної катеринки. Здавалося, на струни його інструмента кинулася іржа і тепер він смичком намагається відтерти її, розчинити, відполірувати до колишнього блиску. Сама вчителька явно думала не про те, коли слухала гру свого учня, бо по-іншому складно зрозуміти, чому вона не помічала, як часто він фальшивить, наскільки йому бракує чуття до музики, до інструменту, та і звичайного музичного слуху. Відверто кажучи, слуху в Ореста майже не було, на офіційному прослуховуванні в музичній школі його батькам тактовно порекомендували віддати хлопця на фортепіано, сопілку чи ударні інструменти, якщо вже вони так сильно прагнуть дати йому музичну освіту. Але в жодному разі не на скрипку, адже це найвимогливіший із інструментів, без слуху грати на ньому не навчишся. Мати Ореста, яка дуже любила співати і все життя шкодувала про власні втрачені можливості (наприклад, кар’єра у місцевому народному хорі, який часто їздить за кордон), домовилася з пані Ядзею приватно. Батько підтримав матір, бо йому було би соромно визнати, що єдиний син виявився нездарою хоча би в чомусь. Батько Ореста, Петро Юрійович, був шанованим у їхньому містечку чоловіком і не міг собі дозволити такого сорому. І обоє батьків щонеділі, після сімейного обіду, примушували Ореста брати в руки скрипку і протягом години, іноді разом із принагідними гостями, терпляче слухали неможливі звуки, які син видобував із інструменту. Усі слухачі застигали в однакових, штивних і вимучених позах, поскладавши напружені в долонях руки на колінах, аж поки кінцівки не затерпали, стиснувши зуби, по яких болісно відбивалося скреготання скрипки. І всі в один голос зітхали з полегшенням, коли Орест завершував грати. Йому щоразу було дивно, чому ніхто з гостей не наважиться сказати батькам усю правду про його гру, не порадить припинити це безглузде катування і самокатування, але гості залишалися вірні неписаним і непорушним правилам ввічливості і пристойної поведінки, тому стримано хвалили Ореста і намагалися більше не приходити на недільні обіди. З часом до них взагалі перестали приходити в гості, ймовірно, не в останню чергу завдяки музичним вправам Ореста. Але батьки ніби не помічали цього, а тато продовжував безкоштовно лікувати зуби пані Ядзі (які на диво часто псувалися) в обмін на уроки за символічну платню.
З моменту, коли Орест отримав напівлегальний диплом музичної школи, про який, в обхід усіх офіційних процедур, поклопоталася особисто пані Ядзя, він жодного разу не брав до рук скрипки, як не ходив на концерти класичної музики. Та й на інші концерти Орест ходив украй рідко, нелюбов до музики він зберіг на все життя.
З такою ж затятістю, з якою наполягали на музичній освіті, батьки Ореста відмовлялися віддати його до художньої школи. Орест не раз просив їх про це сам, а потім це рекомендував і шкільний вчитель малювання, а також усі знайомі, яким після прослуховування музичних вправ випадково потрапляли на очі малюнки Ореста. Його хист до малювання був настільки ж очевидним, як відсутність здібностей до музики. Очевидно це було всім, окрім батьків. Хоча, можливо, батьки теж це розуміли, але якісь приховані незбагненні мотиви спонукали їх віддати перевагу таки музичній школі.
Одного разу Орест випадково почув у розмові батька з кимось на цю тему, що «мазюкання – не чоловіча справа», і довго думав, чому не чоловіча і чим чоловічіша скрипка, але так і не прийшов ні до якого висновку. Поступово Орест збагнув, що віддати його вчитися малювати батькам чомусь страшно. Він не міг зрозуміти, що саме їх лякає, можливо, близькість припущення, що син обере це своїм фахом замість «займатися чимось поважним», тобто стоматологією (на цю тему у батьків практично не було сумнівів), можливо, вони боялися чогось іншого. Орест волів саме це друге, розмите і загадкове пояснення. Він узагалі любив усе загадкове, а особливо відчувати, що ця загадковість якимось чином стосується його.
Але з якогось настільки ж напівсвідомого, як і у батьків, спротиву, він обрав своїм фахом саме малювання. На факультеті ткацтва декоративно-прикладної академії він і справді був єдиним чоловіком. Йому порадили вступати саме сюди, бо на інших факультетах конкурс був вищим і однієї лише обдарованості та чоловічої статі було замало, усі решта абітурієнти займалися в художніх школах, із приватними репетиторами ще з раннього дитинства, і змагатися з ними Орестові було б за-складно. Фах ілюстратора дитячих книг у Поліграфічному він опановував уже згодом, заочно, як другу вищу освіту. Це найкраще з усього можливого пов’язувалося з його захопленням казками, захопленням, яке він не втратив і у дорослому віці.
Його колекція казок зберігалася в особняку, купленому їм із Оленою батьками Ореста, в потаємній кімнаті, куди заходити заборонялося навіть Олені. Він ніколи не водив туди гостей і нікому не показував сотні назбираних за роки колекціонування книг – стародруків, видань незнайомими йому мовами, поцуплених у публічних бібліотеках і навіть у бібліотеках знайомих та друзів книг. Побачивши книгу казок, Орест не міг стриматися, долоні в нього починали нестерпно свербіти, і він не заспокоювався доти, доки книга не ставала його власністю. Він не міг би пояснити, навіщо йому всі ці казки. Більшість із них він ніколи не читав і не читатиме, а навіть ті, які прочитав, далеко не завжди міг упорядкувати для себе у якусь цілісну картину. Сюжети повторювалися з країни в країну, злегка видозмінюючись, і він часто ловив себе на думці, читаючи ту чи іншу казку, що не пригадує, скільки разів і в яких варіаціях він уже читав про це. Бідні перетворювалися на багатих, лицарі вирушали на пошуки принцес, королі несправедливо страчували претендентів на руки їхніх дочок, якщо ті не виконували поставлених завдань, жаби ставали красунями, а красуні перетворювалися на чудовиська, пурпурові квіти зацвітали у непрохідних хащах у єдину ніч у році, обіцяючи здійснення ще не загаданих бажань.
Імовірно, йому подобалася саме ця повторюваність, нуднувата передбачуваність селянської фантазії, яка рідко пропонувала вихід поза межі усталених схем і сюжетів. Нехитрі мрії про чудесне збагачення і вдале одруження мандрували з країни в країну, з книги в книгу, оздоблені здебільшого такими ж невибагливими ілюстраціями. Лише зрідка Орестові траплялися книги, ілюстровані незвично і справді гарно. У глибоко радянські роки, коли минала його юність і зрілість, побачити таке було непросто. Орест навіть знався свого часу із колом посвячених, які отримували книги з-за кордону, а потім ці книги, здебільшого у польських перекладах, передавалися з рук в руки, читалися, обговорювалися. Вибірковість смаків того, хто замовляв або перевозив книги, а таких було лише кілька осіб, творила певний канон. Таким чином уся богемна публіка у певний час зачитувалася літературою магічного реалізму, а потім захопилася постмодернізмом, обговорювала «Гру в бісер» і «Степового вовка» Гессе ще задовго до появи українських перекладів. Але при цьому до їхнього поля зору зовсім не потрапив, скажімо, французький «новий роман». Посвячені у кращому разі знали про його існування, але самих текстів ніхто не читав. Ця химерність у виборі дуже дивувала закордонних знайомих Ореста, коли згодом, через багато років після цього, він оповідав про життя богеми за радянських часів. Йому важко було зрозуміти, чому, наприклад, знайомий німець раптом починав реготати, почувши, як Орест дві доби поспіль дискутував із другом-поетом про те, які риси Гаррі Галлера знайшов у собі. Ображений, Орест питав німця, у чому справа, і здивовано вислуховував про те, що така дискусія у такому віці аж ніяк не може бути поважною, мабуть, це такий веселий стьобний перформенс, адже проблеми Гаррі Галлера можуть серйозно обговорювати хіба тринадцятирічні підлітки, але аж ніяк не тридцятирічні митці.
– Уяви собі, – казав йому німець, виявляючи нетипову для представників своєї нації обізнаність, – що ти на повному серйозі дві доби обговорюєш із другом-поетом образ Чіпки і свою подібність до нього.
Тут уже Орест починав реготати, уявляючи собі це як веселий перформенс.
– Але якщо такий перформенс привезти, скажімо, до Берліна, – продовжував ерудований німець, – то глядачі сприйматимуть це як абсолютно герметичне дійство у стилі театру абсурду і прикриватимуть власне нерозуміння цитатами з Бодріяра чи Бенедикта Андерсона.
Така ж хаотичність у виборі стосувалася і малярства. Альбоми з репродукціями імпресіоністів, експресіоністів та інших модерністів початку ХХ ст. користувалися величезною популярністю, натомість із подальшого малярства до закритої богемної тусівки доходили хіба що середньої якості репродукції Далі, а потім все заполонила культура гепенінгів та перформансів, мода на які протрималася у мистецькому середовищі міста надзвичайно довго. Це створювало цікавий наслідувальний ефект – коли якась із досі невідомих течій сучасного чи не так давно актуального у світі мистецтва потрапляла нарешті у поле зору богемної тусівки, наслідувати її починали практично усі, ясна річ, із різним успіхом. І, ясна річ, неофіційно, адже на виставки допускалося лише офіційно лояльне мистецтво. Художники зустрічалися у майстернях і показували одне одному нові роботи, захоплювалися власною посвяченістю в останні світові тренди і за пляшкою портвейну чи сухого вина мріяли про часи, коли все це дозволено буде виставляти і весь світ нарешті дізнається про геніальних галицьких художників, захопиться шедеврами з їхніх потаємних колекцій, почне скуповувати все це за шалені суми і в світі запанує справжній бум на українське мистецтво.
"Гербарій коханців" отзывы
Отзывы читателей о книге "Гербарій коханців". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Гербарій коханців" друзьям в соцсетях.