Це трохи нагадувало наївні віруванння галицьких хасидів часів першої світової, які жили у страшенних злиднях малесеньких містечок і вірили в те, що, коли прийде месія, поблизу залізного мосту у їхньому містечку, через який можна перейти на той бік річки, з’явиться інший міст, із цигаркового паперу. Невірні засумніваються і підуть на залізний міст, який завалиться під ними і понесе їх просто до пекла, а ті, хто вірить, підуть на паперовий міст, він їх витримає і доправить до раю. Єдиним джерелом заробітку у містечках, де утворювалися такі міфи, здебільшого була цигаркова фабрика.
Орест належав до покоління тих, хто так і не переставав ніколи вірити у майбутній бум довкола всього українського, і в його житті навіть був момент, коли ілюстровані ним книги справді мали неймовірний успіх і видавалися велетенськими як на той час накладами, їх сотнями везли за кордон гості з діаспори, іноді купували й іноземці, щоб продемонструвати вдома, що така країна справді існує і вона не настільки дика і пропаща, як про це прийнято думати. Але вже тоді, вперше потрапивши до західних музеїв і галерей, він зіткнувся з неприємним відчуттям, яке довший час намагався відігнати від себе, адже воно загрожувало руйнуванням одного з найважливіших переконань. Неприємне відчуття полягало у враженні вторинності переважної більшості робіт, яким пророчили долю шедеврів. Те саме стосувалося літературних текстів. Виявилося, що сотні, тисячі митців у всьому світі мислять дуже схоже і так само схоже виглядає їхнє мистецтво. Коли йому доводилося порівнювати картини або тексти своїх знайомих із тими кількома привезеними у подвійному дні чиєїсь валізи альбомами репродукцій чи романами західних авторів, ці картини і книги видавалися геніальними. Особливо на тлі сірого офіційного мистецтва. Але щойно стало можливим порівнювати їх із більшою кількістю схожих картин чи текстів, як сюжети, прийоми, стилістика починали нагадувати казки. Тільки у казках повторюваність і шаблонність дозволялися, а для художників і літераторів це означало поразку.
Мабуть, захоплення казками стало для Ореста своєрідним рецептом на подолання страху перед власною вторинністю, перед неминучістю рано чи пізно поставити свої малюнки у ширший контекст, ніж середовище невеличкого міста, і отримати чесну і безжальну відповідь на питання про те, чого він вартий як художник.
Захоплення Ореста кулінарією також не дуже подобалося його батькові. У ті часи присутність чоловіка на кухні була явищем не дуже звичним, і Орестові постійно доводилося виборювати своє місце біля плити у скептично настроєних щодо його можливостей жінок – мами, бабці, тети, а потім тещі, дружини. Щоправда, дружина здалася доволі легко, майже без бою. Олена, на відміну від більшості галицьких господинь того часу, не мала особливих амбіцій щодо власних кулінарних здібностей. Вона майже не вміла куховарити і радо самоусунулася від кухонних обов’язків.
Тобто іноді їй хотілося похизуватися перед гостями спеченим власноруч пляцком або якимось екзотичним салатом, але траплялося це вкрай рідко, й Орест із виглядом поблажливого експерта дозволяв їй цю невеличку слабкість. Адже її скромні вироби аж ніяк не могли конкурувати з його власними, архіскладними і надзвичайно смачними стравами. За святковим столом нерідко відбувалися дискусії на тему: чоловіче чи жіноче заняття – кулінарія. Здебільшого гості схилялися до мало-оригінального для тієї патріархальної доби висновку, що жінка мала би займатися приготуванням невибагливих страв щоденного меню, а чоловік створений для творчої праці – експериментів, складних рецептів, вичаровування ексклюзивних святкових потрав. Орестові подобалося таке розв’язання дилеми чоловічого і жіночого, але потай він усвідомлював, що неможливо готувати складні й вишукані страви без щоденної практики, чуття у пучках пальців, уміння вчасно скуштувати, в міру досолити і не перетримати на малому вогні, усіх цих дрібних навиків, що їх неможливо ні здобути, ні навіть втримати на рівні, якщо не практикуватися щодня. Тому він не уникав щоденної роботи на кухні і з задоволенням сервірував родині борщі, вареники, голубці і печеню, щодня свіжі, щодня вишукані. Іноді йому навіть здавалося, що фантазія підводить його в кулінарії значно рідше, ніж у творчості, і що його щоденні страви набагато різноманітніші і цікавіші від його малюнків, з яких він бував задоволеним лише кожним десятим, а то і кожним п’ятдесятим.
Поволі їхні з Оленою розмови звелися до практично самого лише обговорення щоденного меню. Вони детально планували майбутні потрави, згадували, що і як смакувало попереднього і передпопереднього разу, ретельно складали список закупів і критикували промахи і невдачі господині з минулої гостини. У гості вони ходили майже щотижня, у них сформувалося невеличке, об’єднане кулінарними пристрастями сусідське товариство, і взаємні відвідини були чи не єдиною розвагою у небагатому подіями респектабельному побуті їхнього передмістя, розташованого надто близько від міста, аби пропонувати власні розваги, і надто далеко, аби брати участь у міському вечірньому житті.
Щоденники тети Амалії
У своїх щоденниках тета Амалія записувала різне. Перший такий зошит вона завела ще у часи свого дівоцтва, бо тоді кожна дівчина з порядної родини мала альбом і потаємний щоденник. Але теті Амалії не хотілося писати різні дурниці у перев’язаному рожевими стрічками грубому фоліанті із напарфумленими сторінками. Вона з дитинства не була ані сентиментальною, ні екзальтовано романтичною і навіть не комплексувала з цього приводу, хоча такі риси і суперечили тодішнім уявленням про ідеальну дівочу вдачу.
Тож у своїх щоденниках, для яких завжди обирала грубі зошити з чорними обкладинками, вона записувала, наприклад, таке:
Сьогодні вранці, ще поки всі повставали, виходила надвір збирати молоді горіхи. Важливо дістати їх із дерева ще до того, як вони дозріють і впадуть самі, бо з опалих лише декотрі можуть бути такими, як треба. Кождої осені щодня мусиш з’їдати по двадесять молодих горіхів, і найкраще рано, поки ніхто не бачить, як ся збиває їх палицьов з дерева. А потім цілий день від пальців іде терпкий дух, і хочеться їсти ще, тяжко перестати, і щодня серце сполохано сіпається, коли чистиш перший горіх, боїшся того ранку, коли відчуєш, що шкірка вже твердне і скоро не буде так легко відділятися, а самі горіхи гіркнуть і втрачають солодкаву напівпрозорість, таку характерну для них на початку. Тобі так прикро і гірко від того, немов це твої роки, що минають так само швидко і висушують тебе зсередини, а потім і зовні, обростають довкола твоєї душі твердою і сухою шкаралупою, муляють і не дають спокою. Щодня по двадесять молодих волоських горіхів. Вранці і ввечері, щоб ніхто не бачив, як ся збиває їх палицьов.
Нині багато думала про те, як тяжко буває виробити в собі співчуття до людей, недосконалих фізично. Тобто не таке поверховне співчуття про людське око, якого вимагають правила пристойности, а справжнє, подолати в собі відразу до людини, яка хоча б найменшою рисою відрізняється від загалу. Я вже давно поборола в собі ту вразливість, яка колись постійно спалахувала в мені, щойно я прочувала, як хтось різко міняє своє ставлення до мене, дознавшись, що у мене лишень одна грудь. Такою я виросла змалку, лікарі не знайшли ніякої ненормальности в тому, а батько си жартував, що я справжня амазонка. Йому се навіть подобалося. Але жодному чоловікові потому, здається, ні, хоча ніхто з них одверто і не признався. Спершу мене дивували їхні нажахані погляди щоразу, коли вони дізнавалися про мій ґандж і враз не могли відчувати до мене нічого, що мужчини відчувають до жінки. Їхнє пожадання змінювалося страхом. Мабуть, то через те, що ґандж мій такий незвичний. Якби у мене відрізали грудь або якби одна нога була коротша за іншу, то вони б не хотіли мене по-чоловічому, але жалкували б, намагалися зробити щось добре. А те, що така вада досталася мені природно, просто паралізовувало їх, і вони боялися мене, як неосмисленно бояться чогось сильнішого і потужнішого за себе. Чоловіки не здольні знести жіночої сили. Навіть якщо та сила виражається всього-на-всього у відсутності однієї груді. Але потім так само несподівано страх переростав у цікавість, і я вже бачила, як їм подобається саме те, що перед тим одстрашувало, вони хочуть торкнутися відсутньої груді, і їм аж дихання зупиняється, так страшно і цікаво спробувати, як то буде з жінкою, не подібною до інших.
І ще про співчуття. Не знаю, чи можу і я пересилити себе, коли бачу відверте каліцтво. Знаю лишень, що намагаюся переконувати себе, буцімто все то неважливе, що людина в тім невинна, але десь у глибині розсудка розумію, що допомагати чи подавати копійки калічному жебракови мене змушує огида, нехіть, недостойні і бридкі почування. Невже того інстинктовного не можна перемогти розумінням? Ми оцінюємо людину і ставимося до неї, дивлячись на її вигляд. Особливо до жінок. Це, з одного боку, дає жінкам силу, адже вродлива жінка може одним поглядом спонукати закоханого в неї чоловіка на неймовірні речі. Але ще більше то несправедливо, бо відбирає нам, людським істотам, право вважати себе досконалішими і вищими за тварин. Бо ж про яку вищість можна говорити, коли ми слухаємося самих лише інстинктів, сліпих і некерованих, і сам лише випадковий поганий дух із вуст може зруйнувати нашу симпатію до когось заслуженого і поважного, хто не раз довів нам свою відданість. І нехай навіть це ставлення зміниться лише на мить, а потім ми пошкодуємо про це, але та мить дорогого варта.
Молоді яблука і аґрус. Мені смакують тільки зеленими. Важко зупинитися, коли починаєш їсти їх і відчуваєш терпкий і свіжий смак, заховану в ньому десь на самому денці гіркоту, занурюєшся у цей смак, ніби у холодну воду, яка тільки у першу мить обпалює і виштовхує, але варто перетерпіти, і вже за хвилю та сама вода аж обпікає зовні і зсередини, додає сили і пружности шкірі, і хочеться плисти і не зупинятися, не переривати той блаженний енергійний стан. Але так само швидко всьому настає кінець, від яблук із аґрусом нападає оскома, а зимна вода знову дає відчути себе, і ноги хапають корчі, й стає небезпечно, і мусиш знову повертатися до поміркованих і нудних смаків та відчуттів, ніби різко прокидаєшся з приємного сну про зелені луки і казкові палаци, бачиш довкола себе тілько пошарпані старі шпалери, а за вікном осінню мряку і болото, нескінченне галицьке болото.
Про життя тети Амалії було відомо небагато. Точніше, відомо було майже все, але тільки те, що стосувалося зовнішнього боку її існування – у що вбиралася, чим займалася, де і з ким провела своє життя. Натомість найцікавіше з її незвичної біографії – роздуми, формування світогляду та переконань, зміни, які відбувалися у її поглядах, сни, мрії і випадкові рефлексії, так само як і дивні перепади її настрою, моменти, коли вона завмирала і на кілька хвилин переставала чути і бачити що-небудь довкола себе, – усе це залишилося поза кадром, зафіксоване у дивний, не надто детальний спосіб, лише у її щоденниках.
Ці щоденники, ймовірно, не всі, а лише деякі, Орест знайшов на горищі їхнього будинку ще у дитинстві. І тоді мати розповіла йому, що її тета Амалія – це названа сестра матері. Ще у дитинстві вона була несхожою на інших дівчат, дивною і відлюдькуватою. Потім, коли підросла, стала дуже вродливою, з тугою чорною косою і пронизливо-голубими очима під густими темними віями. Взимку її очі темнішали, набували горіхового відтінку, а на літо знову ставали пронизливо-голубими. Батько не дуже любив Амалію, але, як це не дивно, напівсироту полюбила мачуха. Декому навіть здавалося, що мачуха любить Амалію більше за власну доньку. Чомусь усі були переконані, що попри надзвичайну вроду Амалія ніколи не вийде заміж. Тетою її почали називати ще задовго до того, як народилася мати Ореста, для якої вона і стала тетою. І справді, заміж Амалія не вийшла. Погляд її пронизливих очей, здатних міняти колір із карого на голубий, відлякував потенційних наречених, а тим, хто не лякався і наважувався посвататися, вона відмовляла сама. Їхня родина була заможна, батькові належала невеличка паперова фабрика, славна особливими, вишуканими сортами паперу для листів і для малювання, незвичної форми конвертами, печатками на замовлення, дорогими вітальними листівками та іншими аристократичними аксесуарами, без яких у ту епістолярну епоху не міг обійтися жоден письменний міщанин. Цей паперовий заводик, який перейшов батькові Амалії у спадок від його власного батька, мав дуже добру славу не лише в околиці, а і далеко поза її межами. Амалія могла би прожити з самих лише туристів, які купували канцелярські вироби її фабрики як сувеніри з Галичини і спеціально приїздили сюди, аби подивитися на виготовлення знаменитого канцелярського приладдя зблизька. Їх не зупиняла ні необхідність кілька годинної подорожі по звичному в цих околицях бездоріжжю, ні те, що офіційних екскурсій по фабриці не проводилося, і, аби потрапити всередину, слід було запитати дозволу особисто в батька Амалії, а згодом у неї самої. І далеко не кожен отримував такий дозвіл. Мабуть, саме ця вибірковість, ексклюзивність, яка супроводжувала можливість потрапити на територію заводу, і приваблювала більшість відвідувачів, які навряд чи їхали б сюди, якби оглядини були загальнодоступними.
"Гербарій коханців" отзывы
Отзывы читателей о книге "Гербарій коханців". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Гербарій коханців" друзьям в соцсетях.