Наступного дня у Львові була сильна злива, після чого газети написали, що «личаківські злидарі ходили вчора в полудень вздовж верхньої замощеної частини вулиці з ножами в руках і видовбували зі шпар між каміннями вирослі після зливи печериці». І я відразу уявила собі, як вони приносять ці печериці додому своїм блідим і змордованим дружинам, приносять замість квітів, несподівано просвітлені і тверезі від небуденності того, що діється. І дружини варять суп із печерицями, рясно додаючи до нього сушеного любистку та чебрецю, від чого вся Личаківська починає пахнути якось по-особливому, й увечері родини так само по-особливому, врочисто і повагом прогулюються вулицею, вітаються одне з одним і почувають себе так, ніби нині неділя.

У тетиних щоденниках майже не було записів, які стосувалися Першої світової війни, і зовсім не було її власних вражень як учасниці бойових дій. Збереглася лише переписана від руки, а, можливо, і переказана своїми словами газетна інформація про захоплення Львова росіянами.

На те, щоб покинути Львів, австрійці мали три дні, але здавалося, що всі вони зникли вмить, ніби під дією якихось чарів. На третій день російські аероплани пролетіли над Львовом і зробили попереджувальне бомбардування, від якого у місті не постраждала жодна будівля. Найбільше хвилювалося населення жидівської дільниці. Кождий, хто хотів виїхати зі Львова до Відня, мусив показати заставу в 5000 корон, яка дала б йому змогу мешкання в дорогій столиці. Аби виїхати до Будапешта, достатньо було мати 1000 корон. Повсюди було видне жалюгідне видовище австрійських поранених солдатів, які жебракували. Багато хто спалював свої форми. Росіяни увійшли до міста. Слов’яни Львова кидали квіти під ноги російським солдатам.

Читала про австрійського генерала, що бажав підняти бойовий дух своїх солдатів, наказав захопити одного козака живцем. Коли полоненого козака привели, австрійці зібралися біля свого генерала в передчутті видовища. Генерал передав шаблю полоненому і попросив показати, що той може з нею зробити. З диким криком козак осідлав коня, кинувся до приголомшеного генерала, посадив тепер уже полоненого генерала на свого коня і поскакав у бік російської лінії. Австрійці побоялися стріляти, щоб не пошкодити генерала.

В іншій газеті був репортаж із російського госпіталю про божевільного жидівського солдата російської армії. Під час битви за Львів він атакував австрійські окопи і був на передовій. Коли добіг до ворожого окопу, почав битися з австріяком і переміг його, встромивши в груди багнет. Смертельно поранений австріяк упав на землю і почав читати жидівську молитву. Почувши це, російський солдат впав у непритомність, а отямився вже божевільним.

Росіяни грабують національний музей у Львові. Вивезено до Петербурга з музею: 1034 картин, 17000 монет, 142000 книг, 4300 медалей, 1700 документів.

Коли Орест уперше прочитав цей уривок, йому здалося, що це лише фрагмент цілого, мабуть, загубленого щоденника, у якому тета описує власні враження від того, що пережила на фронті і в тилу. І йому було страшенно шкода загубленого, найцікавішого, на його тодішню думку, щоденника те-ти. Але потім він став схилятися до думки, що тета, цілком імовірно, могла про це не писати. Йому було би складно пояснити це аргументовано, але він відчував по собі, що зв’язок між пережитими травмами і реакцією на це, вираженою у творчості, дуже складний. Іноді йому хотілося виплеснути з себе щось неприємне в малюнках. Але це зовсім не означало, що намальоване буквально відображатиме пережите. Радше навпаки, зв’язок між одним і другим існував тільки в голові Ореста. Достатньо йому було зосередитися на якомусь одному кольорові, з яким асоціювалася пережита неприємність, і вже від самого розмазування цієї фарби по папері йому ставало легше, здавалося, його злість, біль чи розчарування стікають по краплі з кінчика пензля або відпадають разом із уламками покришеного стержня олівця. Самі ж малюнки при цьому цілком могли бути веселими і безтурботними ілюстраціями до казочки про солом’яного бичка. І лише сам Орест знав, що означають особливо старанно вималювані ним переплетення соломинок у хвості бичка, ці численні хитромудрі косички, у чорноту яких він філігранно додав трохи зеленого і фіолетового, який зблискував на сонці несподіваною хижістю відтінку. Він дивився на свого підступного бичка, і йому ставало легше, образа забувалася, і вже наступна ілюстрація виходила звичайною, він малював її далеко не так старанно, не вкладав особливого змісту в окремі деталі, хоча звичайний глядач міг би і не помітити між обома малюнками якоїсь суттєвої відмінності.

Але бували речі, від яких не допомагало малювання. Вони застрягали у голові і мучили, виливалися у тривалі депресії і моторошні сни. Орест носився з такими штуками місяцями, а потім вони раптом могли вилитися у якийсь несподіваний малюнок, зовсім не придатний до ілюстрування дитячої книги, малюнок, у якому вся суть була у поєднанні кольорів, або навпаки, це був чорно-білий рисунок, і Орест сам не знав, що хотів зобразити на ньому. Такі малюнки притягували увагу і надовго затримували біля себе людей, яким Орест показував їх. І ніхто ніколи нічого не говорив після перегляду. Люди стояли біля малюнка, роздивлялися, а потім відходили знервовані, ніякові, ніби спустошені чимось зсередини. Після таких переглядів розмова чи пиятика, як правило, вже не клеїлася і всі швидко розходилися. Орестові іноді здавалося, що в таких малюнках він не вивільняє накопичені у собі негативні емоції, а навпаки, помножує їх, створює джерело, яке поновлює в пам’яті пережите, змушує повертатися до цього, виснажує енергетично того, хто дивиться на зображення. З часом він перестав показувати комусь такі свої малюнки і сам намагався не дивитися на них і навіть не заходити до кімнати, де вони зберігалися.

Можливо, так само велося теті Амалії зі щоденниковими записами про війну.


Орест часто мріяв, що колись обов’язково напише про тету Амалію роман, який сам же й ілюструватиме, і цей роман обов’язково стане бестселером, адже такою незвичайною і колоритною постаттю захоплюватимуться усі без винятку. А ілюстраціями будуть картини самої тети, намальовані нею вже згодом, на еміграції, у Парижі, або ж це будуть витримані у характерній для початку минулого століття манері рисунки, трохи садомазохістичні, у стилі Бруно Шульца, але не настільки похмурі, злегка естетські, з елементами, стилізованими під Альфонса Муху. Так Орест мріяв уже багато років, але до писання справа ніяк не доходила. Зате він часто перечитував нотатки тети, точніше, ті з них, які знайшов колись на горищі батьківського дому і потім потай забрав собі. Його улюбленим був грубий зошит у шкіряній обкладинці темно-вишневого кольору. Зошит називався «Горіховий гербарій коханців».

У ньому тета записувала свої спостереження за хлопцями зі свого гарему, і тут її тон був уже зовсім іншим, далеким від суспільно-корисного вболівання за покращення жіночої долі. Орестові страшенно подобалися ці відверті нотатки жінки, зосередженої лише на тому, щоб отримати від чоловіків якомога інтенсивнішу фізичну насолоду.

Орест, – писала тета, – належить до мого улюбленого типу мужчин, його зріст невисокий, статура атлетична, навіть якби він займався найважчою працею або безкінечно вправлявся тягарцями, то м’язи його однаково би не розрослися, як то буває в інших мужчин, тіло його зграбне і невеличке, і саме таке допроваджує мене до шалу. Він троха соромиться свого невисокого зросту і, якщо дати йому дві сорочки до вбрання – широку й допасовану до тіла, то він обов’язково обере широку, хоча у ній він виглядає дрібним та невиразним. Але якщо вбрати його як слід, у добре скроєний одяг, особливо від гарного кравця, то атлетична його статура відразу стає помітною і тішить око.

У любощах Орест терплячий і неквапливий, але йому неможливо віддатися чисто по-жіночому, а треба самій казати йому, що має робити, по-іншому буде зволікати і зазирати у вічі безкінечно, аж поки не пропаде все бажання до любощів. Зате якщо вправно керувати ним, то він дуже добре і вміло виконує всі бажання, і можна отримати справді сильну насолоду. Слід теж пильнувати, щоб він не надто розпалився, бо тоді швидко доходить кінця і не встигає подбати про насолоду жінки. В Ореста немає правого вуха.


Зовсім іншим типом є Степан. Кремезний і високий, легко бере мене на руки і несе, мов немовля. З ним просто і легко, можна нічого йому не казати, зрештою, казати йому про свої бажання і так марно, Степан – мов дитина, чує і бачить тілько себе, і навіть коли милується з жінкою, то робить це так, ніби дивиться у дзеркало, вивіряючи кожен рух, щоб гарно виглядали його справді могутні м’язи. Любощі зі Степаном – як проста селянська їжа, шматок сала з цибулею, який може смакувати страшенно десь у полі, коли ти дуже голодний, але за вишуканим столом, накритим крохмальною білою скатертиною, така їжа зайва, ніхто не захоче напихати нею нашвидкуруч шлунок, маючи на вибір печені і варені смаколики. Так і Степан, після довгої перерви у любощах з ним гарно, коли бажання само підіймається в тобі і майже однаково, з ким його вдоволити, Степан підходить ідеально, він вродливий і кремезний, найкраще піти з ним кудись до річки, до лісу, на романтичне природне лоно і віддатися йому просто, без жодних викрутасів, він може кохатися довго або коротко, як попросиш, але про це слід сказати йому просто, не очікуючи кмітливости і здогадливости з його боку. Зі Степаном треба сказати йому, що кінчаєш, бо сам він ніколи цього не помітить і буде далі механічно помпувати, аж поки не дозволиш йому скінчити і самому. Степан у дитинстві втратив око.


Іван – то є складна штучка. З ним треба бавитися в різні ігри. Самі любощі цікавлять його не дуже. Хіба якщо допровадити його до шалу різними хитрощами. З Іваном треба говорити, він любить випитувати і вважає себе знавцем жіночої душі. Недосвідчена дівчина може бути з ним неприємно вражена, бо коли він захоплюється розмовою, то забуває, що розмова ведеться між жінкою і чоловіком і треба все ж таки надавати їй якоїсь грайливости. А йому в котромусь моменті йдеться вже тілько про саму розмову, про те, щоби пізнати і поділитися своїми думками, і він забуває, що треба хотіти і добиватися жінки, або ж не забуває, а лише не показує того. І досвідчена коханка від такого шаленіє, і бажання її тілько сильнішає, натомість юна дівчина, якій треба дати певности в собі, буде здивована і буде си бояти, що Іван насправді не хоче її. Самі ж любощі з Іваном не дуже вишукані, найцікавіше – то здобування його або примушування його здобувати тебе. Він дуже вміє подивитися на тебе ніби випадково, але так, що це згадується тобі півночі, доторкнутися ніби між іншим, помітити нове вбрання і смуток в очах, заговорити про то все у відповідний момент. У такому захованні є щось жіноче, незвичне для чоловіків, мабуть, тим Іван так і приваблює. Його горб майже непомітний, якщо добре вибрати йому сорочку.


Я ніколи не пробувала кохатися з Петром по-іншому, ніж лежачи під ним. Це дивно і незвично для мене, бо я рідко обираю таку позу. Але з Петром се здається дуже природнім і навіть не виникає бажання спробувати щось инше. Якби я могла і хотіла мати дітей, то народила б їх від Петра. Коли він бере мене за руку і веде до ліжка, потім роздягає, кладе навзнак і кладеться зверху сам, то я не знаю, чого у мені більше – жаги і розкоши чи дитячої радості від теплого і затишного відчуття, що все є як слід. Я відчуваю, що у любощах із ним задовольняю щось зовсім не таке, ніж у любощах із іншими своїми коханцями. З ними мені йдеться насамперед про тіло, а з Петром я грію свою душу, щось заховане і вразливе, що не смію показувати нікому, бо боюся, що мене не зрозуміють і образять. Петро може зрозуміти все. І він розуміє все. Розуміє настільки добре, що навіть нема потреби про це говорити. Мені легко уявити собі, як ми би жили з ним у якійсь сільській хаті або навіть хаті лісника десь у глухому закутку і не розмовляли б роками. Він рубав би дрова і полював, а я готувала б їжу і пильнувала б дітей, вечорами ми так само мовчки дивилися би разом на вогонь у печі, а коли діти поснуть, Петро брав би мене за руку і клав би навзнак, і в цьому було би стілько конечности і природности, як у розпалюванні багаття і споживанні їжі. З Петром я розумію, що се – почуватися самицею. Навіть якби він не був німим і вмів говорити, йому було би це зайве. У кождому разі, з жінками.


Павло – то маленький хлопчик, і коли я кохаюся з ним, то почуваю щось заборонене, так ніби й справді кохаюся з дитиною. Його очі так широко розплющені, й у них таке здивування, ніби все, що відбувається, для нього незнане і він оддається мені з повною дитячою довірою. Я ніколи не знаю, що у такій поведінці Павла правдиве, а що – гра, яка, він знає, подобається мені. Але то не важливо. Павла треба розбещувати, робити йому подарунки, спокушати його і давати насолоду спершу йому, а потім собі. А тоді ще розраджувати його, бо він часто після любощів стає відвертим і нарікає на свою важку долю, на дитинство у селі, на своє каліцтво, хоча у порівнянні з іншими хлопцями з мого гарему його каліцтво найменш помітне – у нього лише не згинається мізинець. Але він відмовився виконувати будь-яку роботу, посилаючись на це, тож став комірником, і така діяльність дуже йому підходить. Павло добре пильнує за нашим спільним добром, і відтоді, як він хазяйнує, не марнується сіно, не пропадає їжа, а хлопці, які працюють, можуть уже про це не дбати. Але Павло дуже любить нарікати, він постійно всім незадоволений, і в любощах із ним головне – то розрадити його, поматкувати над ним трохи. У цьому є особлива приємність, хоча не знаю, може, то у мені говорять якісь несправджені материнські інстинкти чи звикле жіноче бажання всіх пожаліти.