Наталка Сняданко - Гербарій коханців

Миколи я трохи побоююся, хоча і приховую то від нього. Він потрапив до гарему не так, як усі інші, яких я обирала сама або які приходили, почувши про мій гарем і просилися, щоб їх взяли. Миколу привела його жінка, яку він немилосердно бив і не давав ані дня відпочити від подружніх обов’язків. Бідна селянка рік у рік вагітніла і народжувала здебільшого мертвих дітей, за вісім років подружжя втратила майже всі зуби і волосся, і коли вона прийшла до мене, я жахнулася виглядові тої жінки, якій тоді ще навіть не виповнилося тридцяти років. Вона просила взяти її Миколу в гарем, бо більше не могла витримувати такого життя. І я пошкодувала її, хоча і досі трохи побоююся некерованого норову Миколи. Щоправда, після того, як він оселився у нас, його поведінка сильно змінилася. Тепер, коли він міг менше працювати, обирати собі роботу до смаку і займатися любощами нікого не силуючи, він перестав пити і став лагіднішим. Хоча і не настільки, щоб утратити свої приваби як коханця. З Миколою треба кохатися щонайменше цілу ніч. Він може виснажити цілий гарем власних коханок, яких, зрештою, має доволі по сусідніх селах, але все одно я іноді боюся, чи вистачить моїх сил на любощі з ним, то за кождим разом якесь спортивне змагання для мене, але щоразу він виявляє такі дива винахідливости, що за це я ладна пробачити йому все, навіть якби він колись підняв на мене руку. Микола любить і вміє помучити жінку, довести до шалу тривалими любощами без завершення, йому потрібна не залякана селянка, а витривала і вміла коханка, яка б розуміла його.

Остап любить не жінок, а чоловіків. Народжений у суворо традиційній єврейській родині, обрізаний згідно закону, він довго мучився, намагаючись допасуватися до життя серед одновірців. І навіть було одружився під тиском громади. Але природні схильності виявилися сильнішими за страх покарання, і Остап утік із рідного села, а потім приблукав до нас. Хлопці взяли його в общину, і декотрі мають з того немало радості.

Остап із усіх хлопців найближчий із Йосипом, хоча вони і не коханці, а тілько друзі. Йосип теж любить чоловіків, але при цьому і жінок. Кохатися з Йосипом незвично, він ніби думає при цьому про щось своє, вічно далекий і недосяжний, іноді це мене розохочує, а іноді навпаки, зачіпає і примушує старатися ще більше. Я рідко почуваю бажання кохатися з Йосипом, але він мусить залишатися в общині, бо односельчани вб’ють його, дізнавшись про дивні любовні нахили.

Станіслав народився не у селянській, а у досить освіченій польській родині. Але його рідні так і не змогли змиритися з наявністю у нього як жіночих, так і чоловічих органів. З ким і як любить кохатися Станіслав, я навіть не знаю, бо в общині він опинився, як і декотрі інші, з жалю і безвиході для нього серед звичного оточення.

Мойша – ще один із хлопців, з котрим ми ніколи не кохаємося. Його, мені здається, любощі не цікавлять взагалі. Коли він прийшов до мене з пропозицією перетворити нашу общину на успішну комерційну затію, я спершу здивувалася, яка з того може бути комерція, але потім ми з хлопцями вирішили спробувати, і тепер усіма нашими фінансовими і майновими справами займається Мойша і робить це справді добре та успішно, ніхто більше так би не зміг усім тим заопікуватися. З Мойшею ми зустрічаємося тілько тоді, коли слід обговорити пильні ділові справи.

Ще двоє хлопців, які теж не є членами гарему, а тілько общини – то наш Месія і Причинний. Ні хто навіть не знає їхніх справжніх імен, вони прийшли до нас разом і залишилися, бо їм не було куди більше йти. Месія вигадав собі тепер, що слід створити партію галицьких жінок, і ходить по довколишніх селах, оповідаючи жінкам, що вони повинні мати рівні з чоловіками права і за то боротися. Причинний ходить слідом за ним і записує все, що говорить Месія. До іншого зошита Причинний записує хроніку нашого гарему. Створити справжню жіночу партію Месії наразі так і не вдалося, але щоразу більше жінок приходять послухати його проповіді, і то вже добре.

Я не забороняю хлопцям зі свого гарему кохатися з дівчатами з довколишніх сіл. Може, то і не є добре, бо дівчата потім стають покритками і ніхто не хоче з ними одружуватися, але навіть якби я хотіла панувати над тою справою, то не думаю, що змогла би. За останні роки у таких дівчат народилося чимало діток, усі вони чомусь схожі між собою – біляві, з кучерями і пронизливо-голубими очима. Ті дітки не виростають високими і навіть у старшому віці нагадують янголят. Ми з Мойшею плануємо створити притулок для тих дітей та їхніх матерів, і та справа вирішиться вже незабаром. Дітки ці страшенно розумні, їх не треба вчити читати, вони самі знають букви вже від народження, і всі без винятку страшенно гарно малюють і співають. Мойша має ідею продавати їхні картини, влаштовувати концерти і таким чином збирати кошти на утримування сиріт. Думаю, це йому вдасться. Нещодавно найстаршій дитинці такої покритки виповнилося десять років. Уві сні матері привиділося, що Бог забирає її дитину до себе на великому, розмальованому трояндами шматку небіленого полотна. Коли мати прокинулася вранці, дитина безслідно щезла, а на ліжку лежало саме таке полотно, яке мати бачила уві сні.

Описи гарему зі щоденників тети дуже зацікавили Ореста, попри те, що його почуття стосовно Амалії у цьому місці її біографії були неоднозначними і він не міг би уявити собі, як хвалиться у товаристві, що мав таку родичку. Тож він вирішив дослідити подальшу долю хлопців із тетиного гарему. Йому вдалося натрапити на архіви фірм, що займалися легальною і нелегальною еміграцією за кордон. У цих документах він знайшов підтвердження, що майже всі хлопці з гарему виїхали до Парижа слідом за тетою. Він спробував зв’язатися з тими, хто знав тету в часи еміграції, і один із її знайомих (судячи з тону листів, до безтями закоханий у те-ту) відповів йому і детально описав, як жила тета Амалія у свій паризький період.

Спершу вона потрапила у богемне середовище художників, які, аби заробити на хліб, малювали портрети на Монмартрі. Художні здібності тети не були видатними, але завдяки вмінню правильно психологічно оцінювати людей вона вміла малювати портрети, які подобалися власникам, хоча, ясна річ, часто були далекими від буквальної схожості. Саме тому до неї завжди стояла черга бажаючих намалювати портрет. Під час позування тета розмовляла з клієнтами і таким чином швидко здобула у Парижі силу знайомств.

Одним із її знайомих був власник популярного борделю, у якому працювали здебільшого вивезені з Галичини дівчата (Орест навіть підозрював, що цим чоловіком був сам автор листів). Він закохався в Амалію і запропонував їй бути розпорядницею борделю, бо більшість дівчат не знали французької і власник потребував когось, хто міг би порозумітися з ними. Тета попрацювала якийсь час у борделі, але не змогла витримати, спостерігаючи, у яких умовах живуть повії, як часто і тяжко хворіють, якими мізерними є їхні заробітки і жорстоким – поводження клієнтів. Вона готова була виганяти геть занадто грубих клієнтів, дозволяти дівчатам працювати не щодня, самим обирати собі партнерів і робити інші речі, які загрожували бізнесу.

На щастя, вона не довела власника борделю до банкрутства, а сама прийшла до нього і зізналася, що не підходить для цієї роботи. Але саме у цей період у неї виникла ідея власного бізнесу, який годував її протягом решти життя.

Тета Амалія заснувала знаменитий паризький бордель для жінок. Автор листів навіть стверджував, що це був перший і єдиний такий бордель в історії людства, але Орест схильний був сумніватися у достовірності цих його даних. Бордель для жінок був таємним. І не лише тому, що тета сумнівалася у можливості отримати на таке заняття потрібні офіційні дозволи, а й тому, що, на її думку, таємність привабила би значно більше клієнток, ніж загальновідомість. Адже жінки не схильні обговорювати подробиці своїх сексуальних походеньок, як через те, що такі розповіді погано впливали б на їхню репутацію, так і з інших особливостей психіки.

У борделі пропонувалося кілька різновидів послуг. Найпростіші, коли жінка приходила і вродливий юнак робив їй еротичний масаж із петтингом або й статевим актом, залежно від бажання клієнтки.

Була окрема кімнатка, у якій жінка могла зайнятися сексом чи петтингом із партнером, якого не бачила, між ними була перегородка із натягнутої цупкої тканини, а у перегородці були отвори на різній висоті – для рук і для пеніса.

Існував ще різновид ексклюзивних послуг – коли клієнтка замовляла собі залицяльника. Вона обирала його з-поміж працівників борделю і заповнювала анкету, в якій детально описувала свої звички, особливості характеру і вподобання. А потім на основі цього тета Амалія розробляла стратегію зваблення і віддавала відповідні інструкції хлопцеві. Такі послуги замовляли, як не дивно, не лише аристократки, а й незаможні жінки, навіть частіше бідні жінки, ніж аристократки. Усі хлопці, які працювали у тети, приходили в бордель добровільно, частина з них – то були мешканці колишнього гарему. Високі прибутки дозволяли теті обладнати будинок найсучаснішими побутовими зручностями, і багато хто в Парижі дотримувався думки, що цей бордель належить до найсоціальніших закладів праці у французькій столиці. Емеритованим чоловікам належалася доволі висока рента.

За кілька років таємний бордель набув такої популярності, що Амалія змогла собі дозволити розширити справу, найняти управителів і відійти від справ. Вона долучалася до розробки стратегій зваблення лише в особливо складних або особливо цікавих випадках.

Тоді тета знову почала малювати. Її живопис тепер втратив усі риси портретного реалізму, тета захопилася абстрактними візіями і надзвичайно розвинула в собі відчуття кольору. Її кольорові гами були не просто незвичними, вони заворожували глядачів, не відпускали від себе, одні заспокоювали, інші, навпаки, збуджували, треті примушували згадувати якісь давно забуті епізоди з дитинства. На її виставках люди годинами сиділи і ридали попід окремими картинами, готові були перерізати горло на аукціонах тому, хто викупив полотно, заплативши більше, ніж могли вони самі. Ці картини здатні були довести до божевілля. Під кожною з них вона писала по рядку зі свого українського щоденника. Писала від руки, українською, без перекладу. Після того, як була намальована картина, під якою опинився останній зі збережених щоденникових рядків, тета померла. Все своє майно вона залишила сирітському притулку для дітей українських повій із Монмартра.

Рядок був такий: «Чиста авантура!»

Зараз таких кнайп уже майже не залишилося – темних, похмурих, липких від бруду і наскрізь пластмасових – столики, хиткі крісла, сільнички, з яких давно нічого не сиплеться, вицвілі штучні квіти, прикрашена брудними патьоками вагонка на стінах, занадто яскраві або, навпаки, похмуро тьмяні жарівки під облізлими абажурами, вигаслі погляди підстаркуватих, а може, просто втомлених кельнерок, точніше барменш, а ще точніше – просто тітоньок із міцними стегнами, затягнутими у джинсові спідниці, що от-от луснуть по швах. Тітоньок, які виконують усю необхідну роботу і нічого поза нею. Свідомі, що треба не помічати принесений із собою алкоголь, і несвідомі, що персонал у кнайпах має бути усміхненим і привітним.

В асортименті – горілка, канапки з ковбасою, тістечка з маргаринним кремом, оселедець і салати підозрілого вигляду. Відвідувачі замовляють алкоголь пляшками, переважно на трьох, першу купують у барі, наступні витягають з-під столу. Кавалер Ірини, Орест, приніс дві склянки якогось каламутного соку і два шматки масного торта з хімічно-рожевими кремовими трояндами. Випив свій сік одним ковтком і налив до склянки червоного шампанського, яке витяг із потертої шкіряної старої торби, що колись була портфелем, а тепер слугувала йому сіткою на закупи. Якщо всі закупи у ній не поміщалися, Орест витягав із торби іншу сумку, брудно-голубого кольору, вицвілу і давно не прану, розцяцьковану потьмянілими червоними мальвами. Коли Ірина бачила в його руках цю сумку, їй здавалося, що він, ніби Мері Поппінс, все витягатиме і витягатиме з неї різні предмети – від пакунків із крупами та молоком до чобіт і картатих шаликів, а потім почне складати на звільнене місце все зайве. На той момент зайвими були: здивування Ірини, незручність, яка зависла у повітрі й тепер непевна, чи вчасно вона з’явилася і чи в потрібному місці, подив перехожих, погляд яких зачепився об брудні червоні мальви на брудно-голубому тлі. Орест складатиме все до торби так само неуважно, як виймає, і обов’язково захопить щось недоречне – загублений кимось дірявий черевик, пів червоної парасольки, яку принесло вітром від найближчого смітника, посмішку сліпої жебрачки на розі, за спину якої тікають пообідні тіні, бездомного песика з лишаєм біля лівого вуха.

Усе довкола раптом набуває плинності і яскравих анілінових кольорів, невидимими стають плями засохлого бруду на скатертині, посіріла поверхня пластмасової вагонки повертає собі яскравість і навіть трохи незвичну для неї пружність, штучні квіти на столі оживають, а одноразовий посуд взагалі не береться під увагу. Штивними і якимись пластмасовими на цьому тлі здаються лише слова, за якими Ірина вгадує намагання спокусити її, але весь антураж і надмірна старанність цього тексту, ніби невправно цитованого напам’ять з якогось дамського роману, більше нагадують фарс, ніж реальність. І вона радо хапається за цю рятівну думку, пожвавлюється і починає радісно посміхатися своєму дотепному поясненню ситуації, знаходить підтвердження цієї думки всюди, навіть в осоловілому погляді барменки, потім у її занадто глибокому декольте і вже дещо обвислому бюсті, у прилиплому над губою Ореста шматочку петрушки, в котячому смороді туалету. Такої дотепної сцени зваблювання їй ще ніколи не доводилося бачити. І вона вирішує продовжити гру, зробити вигляд, ніби вона ведеться на це все, ніби ставиться до гри з усією серйозністю, такою необхідною для вдалого жарту.