Запах книжкового пилу був іншим, у ньому не було вогкості, натомість з’являвся ледь помітний солодкавий дух. Книжки жовкли по-іншому, ніж газети. Нерівномірна жовтавість починала підбиратися з країв сторінок, і лише дуже поволі доповзала до середини. Жовтіючи, книжкові сторінки не ставали сухими і ламкими, як висохлі трав’яні стебла або старі газети, вони, навпаки, набрякали якоюсь видобутою з повітря вологою, їхні палітурки разом зі сторінками ставали хвилястими і вигиналися, випинаючи наперед назву книги або ім’я автора. У деяких книгах Ірина знаходила засушені рослини з гербарію. Орест дуже дивувався, а інколи і нервувався, коли сухі рослини опинялися в особливо цінних книгах. Гербарій збирав явно не він, а Ірина так і не запитала, хто саме.


Ще Ірині подобалися обіди на дачі. Смак сала, ковбаси, цибулі і навіть варених яєць, який був таким особливим, мабуть, через втому від фізичної праці. Дуже гостре відчуття кожної миті спокою, якою насолоджуються м’язи після незвичного фізичного навантаження. Запарений на багатті у закіптюженому чайнику чай із ледь підвудженим ароматом галузок вишні та малини, відтворити цей аромат нездатні найдорожчі світові чайні бренди. Підозріла поступливість батьків у питаннях миття рук і навіть овочів із грядки, під час споживання цих овочів навіть у тому варіанті, який вважався помитим, зав жди поскрипував пісок на зубах. Логістичні чудеса пакування до сумок численних слоїчків та емальованих банячків.


В Ореста був такий самий старезний чайник, закіптюжений не менше, ніж на батьківській дачі. І він також умів заварювати чай із вишневих гілочок, які додавали неймовірного аромату навіть радянському індійському, точніше, тій дрібненькій січці, яку продавали під такою назвою у крихітних пакуночках із намальованими на обгортці слонами.

Згодом, через багато років Ірина намагатиметься з’ясувати для себе, яким було її тодішнє співіснування з Орестом, і з подивом усвідомить, яка велетенська прірва відділяє її відчуття у той період, коли все діялося, від спроб пізнішого аналізу тих самих відчуттів.

Як і всі колекціонери, Орест не вмів мислити раціонально, коли справа стосувалася предметів, які він збирав. Хоча стосовно всього іншого мислив дуже тверезо і був людиною практичною. Іноді колекціонерський підхід проявлявся в Ореста несподівано. Як-от наприклад, із побутовою технікою. Він міг заощаджувати на солі, купуючи її мішками, щоб було дешевше, і потім мордувався, розбиваючи грудки, роздратований, але водночас задоволений собою. Але він не вагався ні миті, якщо йому пропонували придбати нову супердорогу модель соковитискача для помаранч. Навіть якщо помаранчі він їв украй рідко, не дуже любив свіжовитиснутий сік і вже володів двома соковитискачами, але універсальними, для всіх видів фруктів та овочів, а не спеціалізованими – лише для помаранч. У такі моменти було помітно, що для нього володіння предметами важливіше за користування ними, хоча це, на думку Ірини, дуже суперечило його загальному невмінню давати собі раду із впорядкуванням предметів. Їй було складно збагнути, як хтось, кому складно навести лад навіть на своєму письмовому столі, наважується громадити довкола себе додаткові предмети. Їй самій зав жди хотілося до мінімуму обмежити все, чим вона володіє, обмежити до найнеобхіднішого, позбутися всього зайвого, всього, чим треба опікуватися, чистити, впорядковувати, доглядати, витрачати на це час і зусилля. Надмір предметів у будинку Ореста одночасно дратував й інтригував її. На відміну від нього вона не могла спокійно існувати посеред хаосу. Її непокоїв безлад, вона відчувала потребу якщо не повністю впорядкувати його, то принаймні запанувати над ним, зорієнтуватися, відновити власний душевний спокій і не дати речам заволодіти собою.


Відчуття приниження. Розпізнати, що це було саме приниження, їй вдалося уже значно пізніше. А тоді, у момент спільного господарювання у великому захаращеному будинку, її все захоплювало, навіть найпростіші господарські клопоти були тут не обридлими і рутинними, як удома, а обіцяли новизну і несподіваність. На відміну від батьків Орест старанно робив вигляд, ніби радиться з Іриною в усіх побутових клопотах. А всі рішення, прийняті самостійно, подавав як приємні сюрпризи, і це тішило Іринине самолюбство.

Один із невидимих і майже невідчутних кордонів поміж дитинством та дорослістю пролягає саме через зміну ставлення до принижень. Дитина вперто реалізує своє право на бунт і незгоду, але при цьому не очікує від своїх дій жодних конкретних результатів. Її головним завданням є не так досягнути якоїсь мети, як продемонструвати батькам їхню помилку, неправоту, звернути на себе їхню увагу або просто покапризувати. Дитяча свідомість здебільшого навчена сприймати поразку таких зусиль як щось неминуче, закономірне, природнє. А після того, як бурхлива маніфестація набридає, дитина однаково спокійно сприймає як те, що на її бунт ніхто не звернув уваги, так і батьківські поступки. Ігнорування власного бунту не є для неї приниженням. Точніше, вона не сприймає це як приниження.

Саме так за звичкою спершу реагувала Ірина на Орестові намагання керувати її діями. Їй навіть подобалося, коли він метушився довкола неї, точнісінько як колись мама, замовляв у кнайпах страви на свій розсуд, диктував їй, що і за чим їсти, тішився, коли їй смакувало, і серйозно турбувався, якщо не смакувало. Так само дбайливо він складав домашнє меню, підбирав до нього напої, вирішував, що саме вони робитимуть того чи іншого дня.

Коли Ірина згадувала все це через багато років, їй було дивно, що вона дозволяла йому поводитися так із собою і відчувала при цьому лише якийсь неясний дискомфорт, виражений хіба у тому, що вона довший час не могла говорити ні з ким про ці стосунки, соромилася їх, хоча і не сформулювала для себе остаточно, чого саме вона соромиться.

Рефлексії з’явилися вже згодом, а на той момент вона відчувала себе дуже дорослою і тішилася незнаній до того часу і майже необмеженій як на її тогочасні уявлення свободі. Орест не жив у звичному для Ірини ритмі, його дні були наповнені діяльністю, яку згідно загальноприйнятого у дотеперішньому оточенні Ірини розуміння неминуче кваліфікували б як неробство, а розпорядок дня цілковито залежав від настрою. У дні, коли йому «працювалося», він цілими днями пропадав у майстерні. А коли запал малювання минав, повертався до ретельного готування обідів, планування закупів, залагодження інших побутових справ. Бували дні, коли йому не хотілося ні малювати, ні метушитися по господарству, і тоді він читав чи дивився фільми, час від часу схоплюючись із місця, щоб знайти у тій чи іншій книзі щось, що наштовхнуло його на ідею нового малюнка. Лише згодом Ірина збагнула, що насправді його мозок не відпочиває ніколи, і навіть у моменти, коли він намагається відключитися та розслабитися за допомогою алкоголю чи сексу, в його уяві все одно метушаться якісь невиразні постаті, які згодом переселяться на сторінки ілюстрованих ним книг або стануть експонатами «дорослої» колекції – рисунків та картин, які Орест малював «для себе». Її вражало, наскільки сильно відрізняється такий спосіб життя від звичного для неї змалку функціонування дорослих, зайнятих «від дев’ятої до шостої» і цілковито вільних від роботи в інші точно визначені години. Але ще більшим потрясінням стало усвідомлення того факту, наскільки зайвим для такого способу життя є увесь так старанно набутий нею досвід вироблення самодисципліни. Усе те, що з такими труднощами давалося їй у школі – вміння мобілізувати себе у потрібний момент і працювати продуктивно тоді, коли від тебе цього вимагають, а не коли тобі цього хочеться, уміння пристосовувати свої потреби до своїх можливостей, підпорядкування нормам субординації та іншим суспільним умовностям, – усе це було у світі Ореста цілковито непотрібним і навіть виглядало смішним з висоти його обплетеного диким виноградом балкончика на кухні. Тепер для неї відкривався зовсім інший світ – світ дослухання до власних відчуттів, достосовування ритму праці до настрою і можливостей власного тіла, намагання досягнути максимальної внутрішньої зосередженості на тому, над чим працюєш, здатність приймати рішення, а не просто виконувати чиїсь вказівки, вміння самостійно ставити перед собою завдання і цілі, а потім шукати можливостей реалізувати їх. І поступово вона усвідомлювала, що саме такий, а не підпорядкований тискові обставин спосіб життя набагато краще відповідає її характерові, і, аби почуватися комфортно, живучи так, зовсім не обов’язково займатися творчою діяльністю, адже йдеться не так про те, що саме ти робиш, як про максимально ефективне використання власних сил і енергії.

Тепер Ірина вперше могла зосередитися на розпізнаванні потреб власного тіла. Відсипатися тоді, коли в цьому є потреба, а не коли випадає нагода, повільно і непоспіхом напружувати, а потім розслабляти по черзі кожен м’яз, щоб зняти напругу і досягнути релаксу, чергувати періоди активності з лінню і переживати завдяки цьому невідомі їй раніше хвилі натхнення. Таке, накопичене під час тривалого відпочинку, натхнення викликає раптове і сильне бажання щось робити, і навіть не має значення, що саме – писати вірш чи замітати на кухні. Важливим є стан, коли кожен рух доречний і вчасний, і що не зроби, це буде саме те, чого тобі найбільше хотілося саме в цей момент, і ніхто не заважає тобі робити це, не змушує займатися чимось іншим. Це було неймовірно. Досі її життя зав жди було розписане без врахування її бажань, а тим більше миттєвих примх. Вона звикла вважати, що вміння примушувати себе робити необхідне – це найвища з чеснот, якою слід оволодіти. Звикла жити з відчуттям постійної легкої втоми і знудженості, яка переслідує під час виконання чергових поставлених кимось перед тобою завдань. А тепер вона раптом усвідомила, що дуже рідко шукала відповіді на питання – що саме їй подобається, а що ні, бо це здавалося чимось несуттєвим, дитинним, неповажним. Життя поділялося на обов’язки і приємності, які «можна було собі дозволити». І чомусь слід було задовольнятися цим убогим вибором. Тепер вона вперше відчула, що приємність не обов’язково слід вважати втечею від повинності, і ця приємність не повинна викликати докори сумління. І що можна читати книгу чи навіть просто мріяти, дивлячись у стелю, навіть тоді, коли давно слід позамітати на кухні, і в цьому немає нічого поганого, і вона має право здійснити свій вибір, самостійно вирішити, чим саме зайняти свій час – читанням чи прибиранням, і ніхто не докорятиме за ледарювання і неправильно розставлені пріоритети. Ясна річ, особливої заслуги Ореста в цьому відкритті Ірини не було, але вона була вдячна йому за таку несподівану можливість зосередитися на власних відчуттях.


Після того, як минув перший шок від бруду в помешканні, вона почала поволі усвідомлювати логіку поведінки Ореста, і їй почало навіть подобатися те, як він розподіляє власний час, намагаючись звести до мінімуму заняття, які його дратують. Завдяки цьому в нього залишалося багато сил і бажання робити речі, які давали задоволення. А до бруду і неприбраності, як виявилося, нескладно звикнути.

Після кількох перших тижнів щоденних прибирань у будинку майже не залишилося закутків, куди страшно було заходити. Це навіть можна було б назвати своєрідним порядком чи якимось мінімальним затишком. На цьому прибиральне натхнення Ірини вичерпалося. Точніше, вона навчилася ігнорувати докори сумління, які прокидалися у неї після цілоденного неробства, і перестала намагатися заглушити їх за допомогою якоїсь «корисної діяльності». З кожним днем їй усе більше подобалося шукати власні улюблені заняття і допасовувати розпорядок дня до своїх бажань, настроїв, схильностей, а не до того, що вона була навчена робити у вільний час і що було «корисним».


Це було кайфово, й Ірина не могла натішитися тому, наскільки по-іншому тепер почувається. Ніхто більше не забороняв їй дивитися до ночі фільми, як це було вдома у батьків, не змушував пилососити по суботах і щовечора мити підлогу на кухні. Вона могла цілі дні проводити у ліжку з книгами чи без, прокидатися і засинати у довільний час, годинами дослухатися до таємничих шурхотів, які наповнювали незвичну тишу цього фантасмагоричного будинку. Вона розглядала плями вологи на стелі, тріщини тиньку, дірки у шпалерах. Це був цілий загадковий світ, голоси з минулого, які щось намагалися розповісти, але вона не могла розшифрувати, що саме, і насолоджувалася зашифрованими у цих слідах таємницями, моторошними і багатозначними, поки їх собі тільки вигадуєш. Хоча насправді вона не дуже хотіла би знати, після якої саме пиятики з’явився на стіні, приблизно на висоті її колін, відбиток губ, нафарбованих яскраво-червоною помадою. Їй було нецікаво, чиї це були губи, і навіть чоловічі вони були чи жіночі. Сам по собі відбиток виглядав таємничо і привабливо, але історія, яку він приховував, мабуть, була вульгарною і малоапетитною. А цей шматок шпалери хтось обірвав, можливо, у нападі люті або випадково, це не мало для неї особливого значення, але на стіні після цього залишилися контури, що нагадували обрисами Італію на мапі світу, і ця брудно-жовта Італія в оточенні кічуватих шпалер у квіточки була б гарною обкладинкою для якогось любовного роману. Ірина навіть сказала про це Орестові, але він лише засміявся і домалював на стіні, у місці, звідки було вирвано шпалери, огидне червоне серце, пробите стрілою. І зіпсував увесь ефект. Він не мав відчуття до таких речей, що було дивно, адже художники повинні це відчувати. Так, принаймні, Ірині здавалося тоді.