Батьки були здивовані, але Орест нічого не зауважив, у таких випадках він чомусь вважав, що його дріб’язкову скупість ніхто не помітить.

Батьки, у свою чергу, здивували Ореста тим, що ніколи не чули про його творчість. Для них він не був знаменитим ілюстратором дитячих книг, як для батьків панночок, про яких він так любив розповідати. Для батьків Ірини він був просто підстаркуватим розлученим чоловіком без конкретної професії і постійного місця роботи. Чоловіком у старомодному костюмі, який явно витягли з шафи після тривалого лежання і навіть не здали в хімчистку. Чоловіком із невміло зав’язаною краваткою, яку він постійно смикав від незвички, і вона з’їхала набік. Чоловіком, який мав нахабство претендувати на руку і серце їхньої єдиної доньки, зовнішність і освіта якої давали їй шанси сподіватися кращої долі, як відразу ж заявила Орестові мама Ірини.

Орест знітився. Він явно не був готовий до такого прийому. «Розмальовування дитячих книжечок», як зневажливо назвав його фах Іринин батько, явно не справило того враження, на яке Орест розраховував. Принесену ним найвідомішу з його книг потенційний тесть неуважно перегорнув і відклав убік зі словами: «Книжок у нас не бракує».

Потім усі сіли за стіл і напружено замовкли. Від розгубленості батьки Ірини забули навіть про незмінний ритуал припрошування гостя до їжі, а Орест не наважувався сам покласти собі у тарілку салатів і ковбаси.

– Ви, я бачу, гомеопатичну нафту вживаєте, – зауважив Орест на серванті знайому пляшечку і порушив незручну мовчанку, яка вже довший час панувала за святковим столом.

– Так, дуже допомагає на очищення організму, – мама відповіла стримано, але відчувалося, що крига в її голосі скресла.

– А ви натще п’єте чи на ніч? – продовжував розпитувати Орест. – Бо мені здається, натще не таке помічне, а як випити на ніч, то присипляє миттєво, аж дивно.

Розмови на тему здорового способу життя і народної медицини здатні були об’єднати кого завгодно, а тим більше людей одного покоління і спільного життєвого досвіду. Вже через п’ять хвилин Ірина здивовано спостерігала за тим, як жваво Орест ділиться з мамою рецептом чудодійної маски на очищення організму:

– Берете п’ять столових ложок борошна і змішуєте його з медом, додаєте троха оливи, бажано, ясна річ, нерафінованої, самі знаєте. То все намащуєте на спину. Зверху замотати пластиковою плівкою і вбрати теплий халат, а тоді парити ноги хвилин двадцять, не менше. Потім відкриваєте маску і самі побачите, як зі шкіри будуть лізти чорні хробаки. Треба їх змивати і чекати, поки вилізуть усі, тоді добре вимити шкіру, змастити оливою, на ніч випити 50 грамів підігрітої перцівки з маслом, і на ранок ви здорові.

– Справді? – дивувалася мама. – А що то за хробаки?

– Невідомо, мабуть, токсини якісь виходять, – цілком серйозно відповів Орест. – Я сам спершу не вірив, але спробував, і дуже дієво. Жінка знайомого навіть немовляті таке робила, і відразу зняло застуду.

– Немовляті? – не повірила мама. – А можна хіба?

– А що, краще хімію давати? – обурився Орест. – Починають труїти дитину антибіотиками з пелюшок, а потім дивуються, звідки ті хробаки беруться.

– А на розширення пор шкіри обличчя допомагає? – явно зацікавилася рецептом мама.

– Не знаю, не пробував, але правда є така, що після такої маски шкіра як у немовляти. Мало би і на обличчя допомогти.

– А про холодні обливання ви чули? – вступив у розмову тато.

– Аякже. Я сам кілька років обливався, і мушу вам сказати, може, не при дитині, тобто… – Орест зрозумів, що ляпнув зайвого, відокремивши себе і батьків від Ірини, але захоплені розмовою батьки, здається, не зауважили проколу. – Мушу сказати, дуже добре діє на тиск і тойво-во. Ну розумієте, по чоловічому, – і Орест підморгнув батькові Ірини.

Після цього вони випили за здоров’я уродинниці, закусили, Орест поцікавився рецептами салатів, порекомендував Ірининій мамі замінити в салаті «Олів’є» ковбасу вареною куркою, а маринований огірок – свіжим, а майонез робити самому з нерафінованих продуктів і підняв власний рейтинг до максимально можливого.

– Знаєте, як робиться справжній французький майонез? – Орест почувався як на сцені й говорив повагом, ретельно вимовляючи кожне слово, ніби розповідав як мінімум про квантову механіку. – Берете кілька жовтків і довго розтираєте їх із сіллю і цукром, тоді додаєте трохи гірчиці, краще французької, в зернах, і знову розтираєте. До того можна додати ще якихось спецій і готово – ніякої шкоди, особливо якщо яйця домашні.

– А не псується такий майонез? – засумнівалася мама Ірини. – Все ж таки сирі яйця, хто його знає.

– Ну, хочете їсти хімію, беріть те, що не псується, а я салати в холодильник не ставлю, зробив на раз, а що не з’їли – викинули.

Мати Ірини запропонувала перейти до гарячого, Орест підхопився і допоміг їй заносити посуд на кухню, там діловито зазирнув до баняків, запропонував щось досолити, а щось приправити червоним перцем, і вони з мамою надовго поринули в захопливу для обох бесіду про корисність щоденних клізм.

Це була цілковито нова на той час теорія, яка поволі витісняла з ринку моду на очищення організму і лікування за допомогою споживання власної сечі. Ірина з подивом дізналася, що, виявляється, і її мати, і Орест активно застосовували уринотерапію як для зовнішнього, так і для внутрішнього вжитку:

– Збираєте ще теплу вранішню сечу, – довірливим, майже інтимним шепотом розповідав мамі Орест. – Ну але ви знаєте, спочатку треба трошки попісяти поза баночку, бо у найперших краплях може бути білок і різні токсини, а вже ту середульшу сечу збираєте до банячка. Якщо того мало, то доливайте ще денною, але вечірньою вже нє, там забагато продуктів розпаду. Ясно, що найкраще дістати сечу немовляти, але то вже хіба як внуки підуть, – і Орест підморгнув мамі Ірини, мало не порушивши всю ідилію, бо вона, хоча вже і трохи захмеліла, а таки здригнулася від думки, що онуки у неї можуть бути від нього, Ореста, її ровесника.

– А ви як пили – сиру чи кип’ячену? – запитала мама.

– Сиру, ясна річ, а яку ще, – здивувався Орест.

– Я чула, люди кип’ятять, щоб токсини вивести – чотири години на маленькому вогні.

– Та то всю хату засмердіти можна, навіть не думайте, то дурниці хтось каже. – Орест вимовляв по-галицьки «дурничі».

– Та ото ж і я так подумала, тому вирішила теж пити сиру, воно й вітамінів більше.

– Але я вже перестав пити сечу. Відколи почав робити клізми з ромашкою, так бадьоро себе почуваю, що вже і не треба, – сказав Орест.

– З ромашкою? Бо мені радили кору дуба, вона для шкіри краще.

– Та ви шо, кора дуба? – обурився Орест. – Вона ж закрепи провокує. Киньте зараз же. Треба тільки ромашку. Чистий антисептик і натурпродукт.


Заціпенілій від подиву Ірині здавалося, що вони от-от всі розрегочуться і з’ясується, що всі дотеперішні розмови були просто жартами, але замість цього вона все чіткіше усвідомлювала, що насправді відмінності між її батьками і Орестом значно менші, ніж їй це здавалося досі. Колись раніше, поки вона порівнювала життя батьків із Орестовим існуванням, їй здавалося, що батьки на фоні Ореста виглядають страшенно заклопотаними, буденними, пересічними і нуднуватими, вона навіть трохи соромилася їх, уявляючи собі вечір знайомства. Але коли всі опинилися за одним столом, спілкування виглядало зовсім не так, як вона припускала. У домашньому, добре знайомому оточенні батьківської квартири Орест раптом втратив загадковість і шарм відомого митця, завсідника богемного середовища, і став дуже схожим на Ірининого батька чи якого-небудь далекого родича. Те, що він відразу ж кинувся допомагати мамі носити з кухні якісь тарілки, вчасно прикрутив газ під борщем, зварив каву за своїм особливим рецептом і моментально знайшов із батьками спільну мову, в Ірининих очах зблизило його з батьками. Тільки наразі вона не готова була відповісти, чи це підняло батьків до Орестового рівня, чи, навпаки, опустило Ореста до рівня батьків, і чи існувала насправді ця різниця рівнів, чи це просто вигадки і комплекси самої Ірини.

Час від часу розмова за спільним столом обривалася, і тоді кожен штивно застигав над своєю тарілкою, почувався ніяково і не знав, що казати, а потім так само несподівано наставало пожвавлення розмови і всі, крім Ірини, заглиблювалися в обговорення якогось незвичайного рецепту квашення капусти чи приготування картоплі. Обличчя різко мінялися, з них зникала напруженість і з’являлося зацікавлення, а тоді тема вичерпувалася, і раптом всі знову згадували, чому зібралися тут, миттєво застигаючи у неприродніх позах. У той момент Ірина вперше збагнула, що в Ореста насправді набагато більше спільного з її батьками, ніж із нею. А також побачила, як багато залежить від зовнішніх речей, здавалося б, на перший погляд, цілком неважливих.

Наступного вечора, коли вони з Орестом сиділи у кнайпі, пили вино і він розповідав, як добре все у них буде після того, як вони одружаться, Ірина намагалася пригадати собі його вчорашнього, у стоптаних батькових домашніх капцях, і не могла. Відчувала лише, наскільки важливо, щоб ці світи і далі залишалися такими різними; вона усвідомила, що достатньо дозволити стоптаним домашнім капцям проникнути з одного світу в інший, і все втратить зміст. Орест не зможе стати логічним доповненням її дотеперішнього існування, бо так не буває, зміна має бути значно більш кардинальною, і вона повинна відчути готовність до неї, готовність, якої наразі не відчуває.

Ірині стало страшно, що їй рано чи пізно доведеться пристосовуватися до всього цього: болота дорогою до зупинки, важких торб, які треба везти невідомо звідки, бо у селі нічого не купиш, сидіння добами без світла, поки доїде аварійка, яку, можливо, викличуть сусіди, бо в них єдиних на цілій вулиці працює телефон. Але навіть не це було найгірше, бо до цього, ясна річ, можна було звикнути. Найгіршим було те, що доведеться достосовуватися до того життя, до якого звик Орест, і її присутність нічого суттєво не змінить. Не те, щоб Ірина раніше цього не усвідомлювала, просто не замислювалася над цим серйозно, не планувала свого життя тут надовго, їй здавалося, що ці стосунки ніколи не переростуть у щось більше, ніж просто екстравагантний епізод. І ось раптом вона зрозуміла, що у всіх його діях є не тільки методика, ця старосвітська тактика зваблення з самого початку виглядала для неї зворушливою даниною традиції, і вона сприймала її як аматорську виставу – поблажливо і з доброзичливою посмішкою. Та лише тепер вона збагнула, що остаточною метою цієї вистави є не так саме зваблення, як намагання прив’язати її до цього місця, узалежнити.

Вона почала відтворювати в пам’яті розмови з Орестом і збагнула, що відтоді, як вона посварилася з батьками і пішла з дому, той почав святкувати перемогу. Спершу обережно, потай, із удавано стурбованим виразом обличчя, нібито співчуваючи її переживанням і душевним травмам, а потім дедалі відвертіше. В ідилічних картинах спільного майбутнього, які він мало не щовечора малював Ірині, намагаючись заспокоїти і відволікти від думок про батьків та неминуче повернення додому, не було жодної конкретики. Він намагався приспати її пильність і призвичаїти до комфорту та лінощів. Йому було все одно, чи закінчить вона навчання, чи буде працювати, чи матиме якихось друзів і своє життя поза домом. Він нічого не мав проти всього цього, але втручатися у це не збирався. Йому було байдуже, чи народяться у них діти, – все буде так, як вона захоче, – казав він, але Ірині лише тепер стало моторошно від цих слів. Як чоловікові може бути байдуже, чи будуть у нього діти з жінкою, з якою він хоче одружитися? Тобто може, звичайно, але тоді, мабуть, головною у цих стосунках є саме байдужість. Йому потрібна лише присутність Ірини, і то не постійна, а час від часу, ілюзія сімейного затишку, взаєморозуміння і почуттів, які вони обоє тільки імітували. А може, і не стільки саме її присутність, як просто присутність якоїсь жінки. Ну, може, не зовсім якоїсь, а такої, яка більш-менш його влаштовує, не вимагає надто багато уваги, вміє сама знайти собі заняття і не дуже набридає розмовами. Такі от скромні вимоги плюс, ясна річ, якісь там зовнішні переваги, хоча і тут Орест виявився не надто вибагливим. Йому байдуже, в якому одязі Ірина ходить удома, відчувалося навіть, що його трохи дратує її увага до гардеробу, а ще більше, мабуть, почне дратувати, коли це додасть йому витрат. Йому байдуже, розповніє вона чи ні. Може, навіть краще, якщо розповніє, ніхто більше не захоче її звабити. Байдуже, чи влаштовують її його правила гри. Важливо лише, щоб вона погодилася на них, поставила підпис під документом, який оголошує її капітуляцію, і все, на цьому можна розслабитися і припинити приховувати своє роздратування, поганий настрій чи незадоволення, перестати бути надміру уважним і запобігливим, не витрачати більше стільки часу і грошей на походи в театри і кнайпи, жити своїм життям, тижнями не вилазячи з домашніх капців, і знати, що ти не сам, що хтось є поруч, що є з ким задовольнити сексуальні потреби, якби раптом захотілося. Ну і випити, ясна річ, щоб не самому.