Відверта розмова відбулася між ними вже після того, як Ірина пішла від Ореста. Одного вечора, коли він зник у своїх таємничих справах у місті, вона просто зібрала свої речі і викликала таксі додому. Орестові залишила записку, що закохалася в іншого, щоб він не намагався її повернути.

Але Орест не повірив. Він ще довго переслідував Ірину, намагався порозумітися з її батьками, влаштовував сцени, писав листи. Аби припинити це, Ірина вирішила-таки поговорити з ним. Вони зустрілися у тій же кнайпі, де пили першого вечора після знайомства, кнайпі, яку відтоді вважали «своєю». Вона виглядала ще бруднішою, ніж зазвичай. Або ж Ірина помічала більше деталей, бо тепер емоції не заважали їй сприймати реальність чіткіше. Орест виглядав жахливо. Він раптово постарів, у нього випало кілька зубів і сильно тхнуло з рота, рештки сивого волосся стирчали в різні боки, одяг був брудний, так, ніби його не знімали уже кілька днів. Орест розповідав, як йому самотньо, що він винен перед Іриною, бо не приділяв їй достатньо уваги, але у нього були проблеми, про які він тоді не міг їй розповісти. Сказав, що теща намагалася відсудити у нього половину будинку, і якби їй це вдалося, це була б катастрофа. Він злякався, почав бігати по адвокатах і боявся розповісти Ірині про це, щоб вона не пішла від нього, дізнавшись, що йому загрожує втрата майна.

Він плутано розповідав про те, який колєга йому допоміг, а який покинув у біді, скільки довелося роздати хабарів і заповнити бланків, як жахливо і самотньо він із цим усім почувався і яким був дурним, що боявся їй розповісти. Адже він тільки тепер збагнув, що коли б він поділився з нею, то вона б зрозуміла і підтримала його, що їй важлива була його довіра, а він залишав її саму в будинку, нічого не казав, і вона, мабуть, почувала себе так само страшенно самотньо, як він тепер.

Уся ця сентиментальна маячня колись, мабуть, дуже сподобалася б Ірині. Можливо, ще і на початку всієї цієї історії. Бо свого першого листа нібито від імені тещі вона справді написала з метою востаннє спробувати реанімувати їхні стосунки, дати їм сильний поштовх, від якого вони або знову стануть бурхливими і справжніми, або розсипляться на порох. На жаль, сталося друге, і тепер уже було безглуздо намагатися пояснити йому свої тодішні міркування. Та він, мабуть, і не зрозуміє.

Тоді їй здавалося, що це така прикольна кафківська метафора – лист нізвідки з цілковито абсурдним судовим позовом, абсолютне звинувачення цілковито невинного, звинувачення за сам факт існування. Що Орест, тонкий знавець мистецтва, мав би відразу побачити і оцінити цю метафору й тут же збагнути, що це просто жарт. У своїй тодішній наївності навіть сподівалася, що він відразу ж здогадається, що листа написала вона, а також зрозуміє, що таким чином вона просто намагається привернути до себе його увагу.

Але він виявився настільки безпорадним і легковірним, що Ірина розгубилася. Повівся на цю школярську історію, ніби сільський пацан, якого наперсточники розводять біля вокзалу. Вона досі не розуміла, як адвокати, які брали у нього хабарі, могли повірити у реальність цих листів, адже вона писала все це навмання, називаючи довільні цифри кримінального кодексу, явно стібаючись, писала повну маячню. Імовірно, Орест звернувся до якихось шахраїв, які й близько ніколи не підходили до суду і займалися самим лише видурюванням хабарів у клієнтів. Він постраждав від власної ж віри у непохитність системи, у якій все вирішується хабарями, дзвінками потрібних людей, контактами і виставлянням «поляни» цим потрібним людям. І система справді спрацювала. Спрацювала настільки бездоганно, що змусила Ореста повірити в реальність неіснуючого судового позову.

Спершу Ірині було його шкода і вона таки збиралася розповісти про свій жарт, але що більше він розповідав, то чіткіше вона розуміла, що тепер, на цьому етапі, коли він уже вірить, що справу залагоджено, що він правильно використав усі свої численні зв’язки і показав себе перед колишньою коханкою як справжній чоловік, голова сім’ї, вождь стада чи хто там ще, тепер ця правда просто доб’є його. Й Ірина вирішила промовчати, подумки насолоджуючись грандіозністю власного жарту.

Усе вигадане нею від початку до кінця листування з тещею і судовими інстанціями було достойне екранізації. Особливо з фінальним монологом Ореста, який вона тепер слухала.

Виявилося, що він навіть не зробив спроби розшукати тещу і поговорити з нею. Ірина думала, що він зробить це насамперед, довідається, що теща не писала ніякого листа і розповість Ірині про дивну пригоду. І тоді вона в усьому зізнається, і вони нарешті поговорять відверто. Тоді вона ще сподівалася, що між ними можна щось налагодити. Але потім, коли вона побачила, наскільки легко йому брехати їй, то втратила надію, а потім і бажання щось налагоджувати.

Вона просто спостерігала, як він заглибився у залагоджування якихось паперів, бігав по адвокатах, міняв форму власності на будинок, і це, як усі паперові справи, затягло його і тривало досить довго. Він нервувався, був заклопотаний, тож навіть її зникнення сприйняв спершу як полегкість. Вирішив, що вона сама повернеться, а він за той час уже все владнає. Але такі справи зазвичай безкінечні. Виявилося, що папери у нього невпорядковані, батьків заповіт не достатньо чіткий, ще там якісь нюанси. Він так забігався, що аж через рік отямився і зауважив, що ніякого судового позову так і не надійшло.

Гепі-енд специфічний

Ірина познайомилася з Петром на одній із конференцій, де перекладала. Це було давно, ще тоді, коли вона сама їздила на конференції і синхронними перекладами з англійської заробляла стартовий капітал для власної агенції нотаріально завірених перекладів. Іноді їй навіть подобалося перекладати на таких конференціях, при цьому зав жди спрацьовував дивний механізм – переклад був тим плавнішим, чим менше вона замислювалася над окремими фразами, видаючи вже готові конструкції, які виробилися у неї з досвідом. Теми конференцій були різними, але академічний стиль доповідей дозволяв оперувати сталими мовними штампами, і поки вона так і робила, все йшло гладенько. Гірше ставало, коли Ірина відчувала натхнення донести до слухачів усі нюанси тексту. Тоді вона могла надовго замислитися, підшуковуючи найбільш вдалу фразу, подати кілька варіантів перекладу одного і того ж речення, навіть дати слухачам зрозуміти, що перекласти це практично неможливо. Але здебільшого замість оцінити її тонке мовне чуття замовники залишалися незадоволеними і більше не запрошували її. Людям подобалася штампована плинність мови, подобалося не заглиблюватися у нюанси значень, подобалося оперувати самими лише сухими фактами, а іноді й самими лише цифрами.

Найнуднішими були переклади ділових переговорів, хоча саме їх перекладати було найлегше, адже навіть різна тематика цих переговорів здебільшого не мала значення і йшлося лише про цінові домовленості. За такі переклади й платили найбільше.

Повертаючись додому після таких поїздок, або вечорами, у готельному барі, Ірина любила відтворювати у пам’яті окремі моменти розмови і прокручувати їх ще раз подумки, тепер уже досхочу бавлячись у пошук найбільш вдалих варіантів перекладу, а іноді й удосконалюючи оригінальні фрази мовців. Це давало їй найбільше задоволення від роботи.

Петро підійшов до неї в одному з таких готельних барів і зазирнув через плече.

– Складаєте словничок? – До цього питання, яке він, мабуть, вважав небанальним початком розмови, він додав одну з найбільш звабливих своїх посмішок.

– Я теж зав жди дивуюся, якими штампованими і примітивними словесними конструкціями здебільшого обходяться люди у своїх розмовах. – Він посміхнувся ще більш загадково і поставив перед Іриною ще один келих того ж вина, яке вона пила перед тим. – Особливо ділові люди. Вам, мабуть, страшенно нудно слухати безкінечні суперечки про те, хто платить штраф у разі затяжного розмитнення. А потім ще ділові обіди з анекдотами про блондинок.

– Та ні, не все так погано, – відповіла Ірина. – Усі люди різні. І ділові також. Часом буває навіть цікаво. А крім того, мені важливо працювати добре, цікаві речі я залишаю на вільний час.


З першого моменту цієї розмови Ірині було ясно, що в них із Петром буде роман. Він явно належав до того типу чоловіків, яким Ірина не вміла опиратися. Точніше, не вміла цього лише якась частина її психіки. Інша ж, навпаки, затято боронилася і наводила надзвичайно переконливі аргументи, які свідчили проти таких стосунків. Ірина знала, що ця друга половина її свідомості має рацію і рано чи пізно переможе, але її нездатність опиратися зав жди себе проявляла і зав жди перемагала.

Петрові дуже подобалося бути в центрі уваги. Він любив і вмів говорити так, щоб його було приємно слухати, ніколи не ображав співрозмовника, але зав жди недвозначно демонстрував власну інтелектуальну вищість. Ірина так і не збагнула, як саме він це робить, і їй навіть здавалося, що це не стільки свідома гра, скільки намагання приховати власні комплекси, якийсь самозахист, засвоєний ще з дитинства і вже давно автоматичний.

Поряд із ним вона зав жди боялася сказати дурницю, зав жди відчувала, що ретельно зважує кожне слово, що, навіть коли вони просто фліртують, вона не може позбутися відчуття, ніби він оцінює не лише її зовнішність та еротичну привабливість, а й екзаменує її, готовий у будь-який момент ненав’язливо, але переконливо продемонструвати, де саме вона прокололася, в чому помилилася, проявила некомпетентність чи виказала прогалини в освіті.

Схоже відчуття у неї було щоразу, коли вона закохувалася у чоловіків такого типу, воно проявлялося сильніше або слабше, і якась напівусвідомлена потреба підштовхнути себе до суперництва, примусити знову пройти весь цей шлях самопринижень і добровільних випробувань додавала таким стосункам трохи дивної привабливості. Можливо, таким чином вона намагалася застрахуватися від одноманітності, звички, повторюваності, можливо, їй потрібен був якийсь постійний подразник і відчуття з чоловіками такого типу давали їй цю можливість. Ірина ніколи не аналізувала цього детально, але відчувала наближення кожних таких нових стосунків, і тепер, уже з досвідом, навіть могла передбачити щоразу, скільки вони потривають.

Петро захоплювався орнітологією. Одного разу він навіть узяв її з собою на прогулянку, під час якої вчив спостерігати за птахами, розповідав про їхні звички, про те, як розпізнати ту чи іншу породу. Ірина ніколи не захоплювалася такими речима. Біологія була для неї далекою і чужою, тварини, як і немовлята, не викликали розчулення, яке вона спостерігала на обличчях інших. Вона не любила дивитися природничих документальних фільмів, розбиратися у тому, чим відрізняється період парування тигрів від такого ж періоду у леопардів, у кого з тварин активнішими є самки, а у кого самці, як це відображається на кольорі пір’я чи вовни, довжині хвоста тощо.

Петро розповідав їй про кмітливість ворон. Про те, що вони вміють обдурювати собак, працюючи при цьому в парах – одна дзьобає пса у хвіст, а поки тварина відвертається від миски, інша вихоплює звідти їжу. Про те, як ворони кидають з висоти грецькі горіхи, які не можуть роздовбати дзьобом, а взимку гріють на теплих коминах замерзлу їжу. Що ворони вміють рахувати до п’яти, а деякі навіть до семи. А останнім часом орнітологи помітили численні прояви незвичної агресії з боку ворон. Причому така поведінка властива тільки міським воронам, які паруються значно пізніше, ніж їхні неміські родичі, не на першому, а лише на третьому році життя. Тож дворічні ворони, вільні від догляду за потомством, збираються у великі зграї, вбивають голубів та інших дрібних пташок, а іноді навіть котів. Кілька ворон можуть навалитися на крила молодому орлу, не дають злетіти, а інші дзьобають в голову. На ворон полюють із соколами, і впійманий птах вважається почесним трофеєм, попри те, що м’ясо ворон не споживають у їжу. Нацьковують під час такого полювання лише досвідчених соколів, бо надто молодих ворони можуть заклювати до смерті.

Петро вмів розповідати про птахів цікаво, але Ірині було важко втримати у пам’яті подробиці. Точніше, вона могла би зосередитися і запам’ятати це все, але не відчувала потреби. У всій розповіді її неприємно вразив лише один момент – те, як Петро розповідав, що сам теж ходить полювати, а з упольованих птахів збирає колекцію власноручно виготовлених опудал.

Артистична розповідь Петра була цікава не так інформацією, яку, вона була певна, без проблем можна знайти в Інтернеті, як жестами, мімікою, старанними намаганнями справити на неї враження. Й Ірина повільно і вміло давала себе спокусити. Стосункам із Петром вона дала чотири місяці.


Ну, може чотири з половиною, враховуючи історію з гойдалкою.

Щось її зачепило у цій історії, розказаній явно не вперше, з уміло розставленими акцентами, правильно побудованою структурою речень і добре розрахованими ефектами.


Гойдалка в дитинстві Петра і Степана містилася там само, де й ковзанка, як одне, так і друге були імпровізованими і мали шанси існувати лише до того моменту, поки про них не довідаються батьки. Бо змайстрована з підручного матеріалу і абияк причіплена до вербової гілки гойдалка розхитувалася просто над залізничною колією. Туди ж вела і ковзанка. Сидячи на неструганій дощечці, причепленій до гілки, можна було розхитатися так сильно, щоб перевернутися догори ногами, але значно цікавіше було, гойдаючись, роздивлятися контури хмар, які намагалися проникнути під повіки своїми лапатими вовнистими клаптями. У Петра були свої улюблені хмари, йому здавалося, що вони нікуди не рухаються, залишаються на місці, і щоразу, коли на гойдалку потрапляє Петро, то безпомилково знаходить свої хмари – одна у формі яблука, інша – кажана із темними крилами. Іноді кажан рухався у бік яблука і майже брав його до себе на крило. Скільки не старався, Петро ніколи не міг побачити знайомі контури з землі, навіть якщо ставав під самою гойдалкою, хмари прибирали потрібного кшталту лише тоді, коли він розхитувався настільки сильно, щоб мурашки заповзали під шкіру і шкреблися там неспокійно і сторожко, а гілка, до якої була причіплена гойдалка, застережливо скрипіла.